Начало формы
Конец формы
Богдан Лепкий. Мазепа
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
НЕ ВБИВАЙ
ДОРОГОМУ ШВАГРОВI
IВАНОВI ЛIЩИНСЬКОМУ
В БОРИСЛАВI У ЖОВКВI
Вiдколи Жовква Жовквою, таких Великоднiх свят, як 1707 року, вона не
переживала.
Ще зимою заїхав туди цар Петро з Меншиковим i з новим своїм канцлером
Гаврилом Iвановичем Головкiним. З царем нахлинуло багато царських людей,
бояр, прислуги та вiйськових старшин.
Невеличке мiсто зароїлося людьми, не було двора, де б не стояли
москалi.
Жовкiвцi тулилися по повiтках i "маштарках", а були й такi, що залишали
своє хазяйство та переїздили жити на село до родичiв або до знайомих.
До царя часто-густо прибували пани польськi, що вороже ставилися до
Карла i до нового польського короля Станiслава Лєщинського i обстоювали за
Августом, хоч вiн ще влiтку зрiкся корони i 14 вересня пiдписав мир у
Альтранштадтi.
Вiдвiдували царя у Жовквi навiть такi вельможi, як кракiвський каштелян
Януш Вишневецький та мазовецький воєвода Хоментовський. Вони без великого
почоту i кроку ступити не вмiли, тому-то на час такої гостини у мiстi за
жоднi грошi зайвої квартири не знайшов би.
Були, щоправда, такi шинкарi та властителi гостиниць, що гарнi грошi
тодi заробляли, але загал терпiв i молився до Бога, щоб раз увiльнив їх
вiд тих непрошених гостей.
Цар Петро бiсився. Його союзник Август не витривав на становищу, Карло
трiумфував.
Цар боявся, що Карло, покiнчивши з Августом, усi свої потуги на
Московщину кине, i заздалегiдь давав накази, як народ має на той час
поводитися.
Росiя велика, впустити ворога, а тодi не дати йому нi хлiба для людей,
нi пашi для коней,- це дуже простий спосiб, щоб загнати його в бiду.
Тому-то цар i писав до Апраксiна, щоб усi хлiбороби, великi й малi, не
тримали хлiбiв по клунях та по коморах, а закопували зерно в лiсах та
дебрях, звiдки б ворог не легко мiг його добути.
Царськi люди, навiть найчiльнiшi, знайомилися тодi з його славною
дубинкою i благословили такий день, коли їм поталанило не досвiдчати
царського гнiву.
Одиноким союзником царя був гетьман Мазепа.
"Весь тягар вiйни лягає тепер на нас",- писав цар до гетьмана,
закликаючи його в Жовкву на воєнну раду.
* * *
Саме в страсну п'ятницю приїхав гетьман з невiдступним Орликом i з
деякими старшинами до Жовкви на тую раду.
Ледве пiднайдено для них квартири, i то примусом, а не з доброї волi, i
навiть не за добрi грошi.
Малий городок перемiнився у якийсь венецький маскарад. Зеленi
московськi кафтани змiшувалися з козацькими кунтушами та киреями, а три
мови - українська, польська i московська - зливалися у якусь мiшанину, вiд
якої аж вуха пухли.
Матiркування, шлякування i псякревання чути було на кожному кроцi, їх
заглушувало хiба тарахкання хлопцiв дубовими довбеньками до церковних
парканiв у велику п'ятницю i в глуху суботу.
А коли прийшов Великдень, то жовкiвськi дiвчата не зважилися виводити
гагiлки на цвинтарях бiля церков, не спiвали про Романа, бо бачили, що
приїхав ще хтось могутнiший i небезпечнiший вiд нього.
Гiрка була паска цього року, i не один та й не одна слiзьми її
обiлляла, порiвнюючи минулi страстi Христовi з власними терпiннями, котрi
їм отсе доводилося переживати. Нi слiду колишньої радостi в це
найнадiйнiше весняне свято.
Хоч Великдень був пiзнiй i природа вспiла вже прибрати нове - зелене,
бiле, рожеве й синє - вбрання, хоч цвiли фiалки й пахла черемха, хоч у
збiжжях могла сховатися курка, нiхто не втiшався весною i кожний з
острахом дивився на пiвнiч - чи не надсувається нова туча у виглядi нових
царських або яких iнших вiйськ.
Жовкiвцi, як звичайно мешканцi малих мiст, не дуже-то розбиралися в
полiтицi. Куди там їм було розумiти хитрощi Петровi, котрий польську
корону, скинену з голови Августа, предкладав i королевичевi Собєському, i
Ракочому, i якомусь там герцоговi англiйському, котрий одиноким своїм
союзником признавав Мазепу, а рiвночасно чужинцям пропонував князiвство
київське або володимирське, як нагороду за спiлку або хоч би навiть за
посередництво в замиренню Росiї зi Швецiєю...
Хто дасть бiльше?..
Навiть люди, що не раз мали з полiтикою дiло, не годнi були стежити за
дивними скоками гадок, якi вiдбувалися у великiй, але неспокiйнiй i
ненормальнiй головi молодого царя. Тому-то мешканцi славного й гарного
города Жовкви несотворенi речi розказували собi тихцем. Не один, дивлячись
на солдатiв, полякiв i навiть на своїх, на козакiв, хрестився, бо нiяк
зрозумiти не мiг, звiдки й пощо вони тут взялися.
Нiби Пандора ящик свiй над Жовквою вiдчинила i, що в ньому було,
висипала нараз на мiсто.
До того, вiдома рiч, що цар несамовитий, на нього всi дивляться, як на
антихриста,- який же тут Великдень?
Добре, що минув i що кiнця свiта не було.
* * *
Бiльше нiж тиждень i мало що не два довелося ждати гетьмановi Мазепi на
тую воєнну раду. Правда, у Жовквi вiн не потребував скучати. I вiн їздив,