7. Музична культура Київської Русі.

Українська музична культура своїми коренями сягає сивої давнини. Найбільшим її скарбом стала народна пісня, що виникла в трудовому процесі і увібрала традиції ще язичеських часів. Трудові пісні, що ґрунтувалися в цикли відповідно до сезонів і характеру праці. Так утворився цикл землеробських календарних, або сезонних пісень. Пізніше до циклу увійшли родинно-побутові, обрядові та інші пісні.

Київська Русь - перша велика могутня держава на території сьогоднішньої України відзначалась надзвичайно розвиненим і багатим професійним музичним мистецтвом. Воно включало в себе, окрім скарбів народної творчості, церковну музику, котра передусім розвинулась після прийнята християнства у 988 році Київською Руссю, і музику княжого двору, при якому обов'язково утримувались гуслярі та співаки, і інші форми професійного музичного мистецтва.

1. У музичному побуті княжого двору велика увага до мистецтва співців-сказителів билин і православних пісень , музикантів, скоморохів поєднувалась з інтересом до різних заморських музикантів та їх інструментів: флейти, сопілки, дудок, які разом з органом зображено на фресках Софіївського собору. Серед світських музикантів особливе місце посідали співці-дружинники, котрі у своїх піснях, акомпануючи собі на гуслях, славили подвиги князів і їх раті, піднімали їх бойовий дух, згадували видатні події минулого. Серед них легендарну славу здобув Боян, про якого згадується у "Слові о полку Ігоревім", а в Галицько-Волинському князівстві гриміла слава співця Митуси. Музичний супровід звучав під час прийому Київським князем іноземних послів. Військові походи теж супроводжувались грою на трубах, рогах, а також на ударних інструментах - бубнах та дзвонах. Музика та спів належали до обов'язкових елементів освіти у Київській Русі. Знання музики було обов'язковим не лише для бояр, але й самих княжих дітей. Так, про дочку князя Всеволода Ярославовича, Анну Всеволодівну згадується, що вона окрім інших чеснот, "зібрала молодих дівчат і навчала їх письма, ремесла, співу, шиття та інших корисних для них знань".

Дуже охоче приймали скоморохів - народних співців та виконавців на гуслях, гудках та свирілях не лише в княжих палатах, але й у колі київських міщан та ремісників. Їх називали також "веселими людьми", "веселими молодцями", "гудочниками", "гуслярами", і без них не обходилось ні весілля, ні забави, ні свята. Навіть у літописах згадуються гудці, зокрема в Іпатіївському літописі серед інших імен називається гудець Ор, що вмів співати половецьких пісень. Як учасники свят, скоморохи зберігали і поширювали традиції народного мистецтва, створювали нові фольклорні зразки.

В період розквіту Київської русі – кінець Х ст.. розвинувся билинний епос, в якому розповідалось про видатних богатирів Русі, про героїчну боротьбу русичів – Іллі Муромця, Альоші Поповича та ін..

супроти завойовників, нападників - татар, хозарів та інших сусідніх войовничих племен і держав.

Отже, музичне життя в Київській Русі було напрочуд жвавим, розмаїтим, мистецтво звуків високо цінувалось і підносилось нашими предками.

2. Запровадження християнства у 988 році в київській Русі сприяло виникненню християнського спрямування духовної культури. Складовою частиною якої є культова музика.

Християнський церковний спів Київської Русі спирався на традицію візантійської культури. Адже Київ прийняв саме візантійський, тобто східний, православний церковний обряд, об'єднавшись таким чином з "братами по вірі", болгарами, греками, грузинами, сербами. З цих країн приїжджали на Русь не лише священики, але й співаки, музиканти, що передавали сюди знання канонів церковної музики східного обряду.

Після завершення будівництва Софійського собору (1051) на запрошення Ярослава Мудрого у 1053 р. з Греції до Києва приїхали три знавці церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів (тобто голосів). Музика невипадково займала у богослужінні давньої Русі дуже важливе місце, оскільки вважалось, що церковний спів наближає людську душу до Бога, служить очищенню від гріховних думок і спокус.

З часом, на основі візантійських зразків тут сформувався свій власний духовний спів, який згодом стали називати київським розспівом. Крім обов'язкових, запозичених з Візантії частин богослужіння, з'являються і такі, які виникли на основі історичних подій прадавньої київської держави і присвячені руським святим - невинно вбитим князям Борису і Глібу, князю Володимиру та іншим. Основною формою церковного співу, починаючи з XII сторіччя, тобто за найбільшого розквіту Київської Русі був саме старокиївський розспів. Для кожного тижня, починаючи від Великодня, свята Христового Воскресіння, православне богослужіння мало свій глас, тобто свою особливу мелодію, яких разом було вісім. Коли закінчували співати всі вісім по черзі, то починали знову від першого. Тому і вся система церковного співу називалась восьмигласієм.

Давньоруський, київський розспів розвивається надалі, проте його тепер частіше називають знаменним розспівом (назва походить від способу запису - "знамя"). Знаменами або крюками називали знаки, які використовувались для запису наспівів: палки крижі, голубчики, сороча ніжка.

Вплив християнської релігії не поминув і народної музичної творчості, бо вже в Київській Русі стали виникати спеціальні пісні - вони називались псальмами, - написані на сюжети з Біблії, Псалтиря та інших церковних Книг. "Їх творцями були старці, каліки, паломники до святих місць, а також лірники, які пронесли традиції релігійного фольклору аж до XX сторіччя".