1. Віденські класики та їх значення в історії музичного мистецтва.

І. 18-19століття у музичній культурі ознаменувалася розквітом. Слова «класичний», перекладається як «зразковий».

Виник класицизм у Франції в XVII сторіччі. Драматурги, архітектори, скульптори, художники тієї пори тяжіли до створення ясних, гармонійних по формі, піднесено-благородних творів, а тому вони звернулися до античності. В основі естетики класицизму було переконання, що все у світі розумно, що на землі й у природі, і в житті панує встановлений з небес порядок. Творці французького класицизму домагалися у своїх творах «рівноваги» істини й краси, ясності, логічності задуму, стрункості й завершеності композиції.

Вершиною французького класицизму в області театрального мистецтва стали трагедії Корнеля й Расіна, на чию творчість свідомо опирався Люллі.

У другій половині XVIII століття класицизм стає пануючою течією у художній культурі різних європейських країн. Класицизм спирався на ідеї Просвітництва – широкого руху у філософії, літературі, мистецтві, що охопив всі європейські країни. Сама назва «Просвітництво» пояснювалася тим, що філософи-просвітителі прагнули просвіщати своїх співгромадян, розкривати їм справжні цінності. Віра в людину, у її розум визначає світлий, оптимістичний настрій поглядів видатних діячівПросвітництва. Яскраве втілення в музиці класицизм отримав набагато пізніше, у другій половині XVIII - початку XIX століття, у творчості представників віденської класичної школи - К.В.Глюка (1714 -1787), Й.Гайдна (1732-1809), В.А.Моцарта (1756-1791) й Л.ван Бетховена (1770-1827).

Цей час відмічено формуванням і потужнім розвитком симфонічної музики, ще більшого розвитку отримало оперне мистецтво, народилися й нові музичні форми – симфонія, точніше – сонатно-симфонічний цикл.

Найбільш важлива частина цих циклів – сонатне алегро, засноване на співставленні контрастних образів. Найбільш видатними досягненнями в формуванні сонатно-симфонічного циклу стали досягнення австрійських композиторів Й.Гайдна, В.А.Моцарта й Л.ван Бетховена.

ІІ. Йозеф Гайдн (1732 - 1809) – австрійський композитор, засновник класичної симфонії і квартету, видатний представник віденської композиторської школи.

Музика Гайдна глибоко народна, мелодична, сповнена простотою і ясністю стала зрозумілою і доступною для широких кіл слухачів.

Народився Гайдн в містечку Рорау – В Австрії. Батько – звичайний сільський каретник, мати – кухарка. Вже у вісім років Гайдн служив півчим в хорі Собора св. Стефана у Відні, де працював не менше ніж по 16-18 годин на добу.

Мистецтвом композиції він оволодів самостійно. Більше 30 років служив у угорського князя Естергазі керівником капели.

Останні роки Гайдн жив у Відні; в 90-х роках здійснив 2 поїздки у Лондон.

За рік до смерті Гайдна обрано почесним членом Філармонічного товариства в Петербурзі. Помер Гайдн 31травня 1809р.

Гайдн залишив велику творчу спадщину – 104 симфонії, більше 30 опер, ораторії («Створення світу», «Пори року»), 83 струнних квартетів, 52 сонати для ф-но, багато інструмент. п’єс та пісень. Вершина його творчості 12 Лондонських симфоній, що були написані в основному в Лондоні.

Саме в Лондонських симфоніях Гайдн остаточно ствердив класичні принципи побудови сонатно-симфонічного циклу – вищого типу багаточастної інструментальної музичної композиції. Типова схема віденської класичної симфонії складається із чотирьох частин.

Перша частина – сонатне алегро складається з трьох розділів: експозиції, яка будується на зіставленні головної й побічної партій; розробки, у якій всі теми піддаються тональному, тематичному розвитку; і репризи, в якій знову проходять всі теми експозиції. Іноді першу частину обрамлюють вступ і заключення.

Другі частини симфоній – звичайно повільні й носять задумливо-ліричний характер.

Треті частини симфоній Гайдна й Моцарта називаються менуетами . У Гайдна галантний придворний менует, як правило, перетворюється в сільський танець, із властивої йому великоваговою ходою, розгонистою мелодією, несподіваними акцентами й ритмічними зрушеннями.

Четверта частина – фінал. Найчастіше він пишеться у формі рондо, заснованій на чергуванні рефрену й епізодів. У фіналах симфоній Гайдна зазвичай звучать запально-живі, близькі до народних мелодії.

ІІІ. Другий представник віденської класичної школи – Вольфганг Амадей Моцарт (27.1. 1756 - 5.XII. 1791), австрійський композитор.

Творчість В.А.Моцарта вражає своєю багатогранністю. Не зважаючи на коротке життя композитора (35 років), він створив багаточисельні твори (близько 600) у всіх існуючих на той час жанрах і формах.

На відміну від Гайдна, головне значення якого було в сфері інструментально-симфонічної музики, Моцарт залишив у всіх жанрах, в яких він писав, твори неперевершеного значення: більше 40 симфоній, більше 40 сонат для скрипки із клавіром, клавірні сонати, варіації, менуети, рондо, скрипкові й клавірні концерти, концерти для духових інструментів, концертні арії, пісні для голосу й фортепіано.

Моцарта по праву вважають фундатором німецької національної опери. Його опери «Викрадення із Сералю», «Свадьба Фігаро», «Дон Жуан», «Чарівна флейта», мають високі художні якості. Розвиваючи традиції композиторів-буфоністів, Моцарт велике значення приділяє сценічному розвитку, наснажує опери інтимністю, проникливою музичною виразністю.

Великою є заслуга Моцарта і в розвитку сонатно-симфонічної творчості, вершиною якої стали 3 симфонії – Ми-бемоль мажорна (життєрадісна), соль мінорна (меланхолійна) і оптимістична До мажорна «Юпітер». Лебединою піснею став його «Реквієм» - твір, що об’єднав у собі трагічне передчуття фатальної кончини і глибину страждань.

Народився Моцарт 27.1 у Зальцбурзі, у родині скрипаля, педагога й композитора Йоганна Георга Леопольда Моцарта.

Моцарт почав творити ще в 6-річному віці, а в 7 років виступав з імпровізаціями, успішно змагався в грі на клавесині, скрипці, органі з відомими музикантами. До 14 років Моцарт стає визнаним композитором, опери якого виконуються в Міланському театрі. У 15 років його висувають членом музичних академій Болоньї і Верони. З 1769 по 1781 р. Моцарт служив у придворній капелі зальцбургського архієпіскопа.

До 18 років він створив більш 30 симфоній, 13 квартетів, 14 сонати та інші твори.

Звільнившись від служби у архієпіскопа, Моцарт оселяється у Відні (1782), а його творчість досягає розквіту. Одруження з Констанцою Вебер. У віденський період створені його кращі опери - «Викрадення із Сералю», «Свадьба Фігаро», «Дон Жуан», «Чарівна флейта», найбільш відомі симфонії, фортепіанні концерти, струнні квартери, Реквієм.

Подорожуючи по Австрії, Німеччині, Англії, Італії, Франції, він знайомився з багатьма композиторами.

Особливий вплив на нього зробили заняття з Йоганном Християном Бахом у Лондоні і з падре Мартіні в Болоньї, спілкування з Йозефом Гайдном у Відні.

У 1791 - відбулася перша постановка опери «Чарівна флейта». В тому ж році Моцарт диригує виконанням своєї «Маленької масонської кантати» у масонській ложі у Відні (останній його виступ), а вже 5.XII помирає.

ІV. Людвіг ван Бетховен (1770 - 1827) – великий німецький композитор, піаніст, диригент, представник віденської класичної школи. Більшу частину життя Бетховен провів у Відні, а його музика по духу і стилю пов'язана із творчістю Глюка, Гайдна й Моцарта.

Початок 19 століття був часом переходу від класицизму до романтизму і саме у творчості Бетховена зароджувався новий романтичний стиль. Сучасник Великої французької революції, вихований на ідеях епохи Просвітництва, німецької класичної літератури й філософії, Бетховен втілив в своїх творах м’ятіжний пафос, мрію про свободу і щастя людства.

Начальну музичну підготовку Бетховен отримав від батька, півчого придворної Боннської капели. Створювати музику він почав з 12 років. З 13 років працював органістом Боннської придворної капели. У 1787 році відвідав у ВІДНІ Моцарта, який високо оцінив його мистецтво фортеп. імпровізації. Звертаючись до присутніх, Моцарт сказав: «Він всіх примусить говорити про себе».

Після остаточного переїзду до Відня у 1792 р., Бетховен як композитор вдосконалювався у Гайдна, консультувався у І.Шенка, А.Сальєрі. Концертні виступи Бетховена у Відні, Празі, Берліні, Дрездені проходили з величезним успіхом.

В 1800 р. була виконана 1 симфонія Бетховена. А з 1802 р. розпочався зрілий період творчості композитора. Приходить зрілість. В ці роки їм написані кращі його твори: одна за іншою з'являються його симфонії, написані увертюра «Эгмонт», «Коріолан», найграндіозніша з фортепианных сонат «Аппассіоната», знаменита «Крейцерова соната» для скрипки і фортепіано й ін. У ці роки їм написані кращі його твори: одне за іншим з'являються його симфонії, написані увертюра «Эгмонт», «Коріолан», сама грандіозна з фортепианных сонат «Аппассионата», знаменита «Крейцерова соната» для скрипки й фортепіано й ін.

До Бетховена приходить всесвітня популярність і повага. До Бетховена приходить всесвітня популярність і повага. І разом з цим матеріальні труднощі стають усе відчутніше.

Прогресуюча глухота змусила поступово скоротити сольні концерти, а з 1815 він припинив свої виступи як диригент і усе рідше бував у суспільстві. Але хвороба не зломила волю композитора.

У 1824 р. він пише «Урочисту месу» ре мажор – хоровий твір на латинський текст, а слідом за нею останню, дев'яту симфонію, у якій на додаток до оркестру ввів співаків-солістів і хор. В 1824 р. він пише останню, Дев'яту симфонію, у якій на додаток до оркестру ввів співаків-солістів і хор. У фіналі симфонії звучать слова з вірша Шиллера «До радості»: «Радість, юного життя полум'я! У фіналі симфонії звучать слова з вірша Шиллера «На радість»: «Радость юной жизни пламя! Нових світлих днів застава». Новых светлых дней залог».Бетховен помер 26 березня 1827 року. Бетховен помер 26 березня 1827. Поруч з ним не було нікого з рідних, і все-таки в останню путь його проводжала двадцятитисячна колона шанувальників його таланту, тих, хто розумів, що з життя пішов геніальний композитор, що втілив у музиці епоху «бури і натиску» Великої французької революції.

У творчому спадку Бетховена - 9 симфоній, ряд увертюр (Егмонт, Коріолан, Леонора та ін.), опера «Фіделіо», 5 фортепіанниїх концертів і 1 скрипковий, 16 струнних квартетів, 32 фортепіанні сонати (Патетична, Місячна, Аврора, Апассіоната ), 10 скрипкових сонат, пісні, музика до театральних вистав, меса, ораторія, кантати...

Повніше всього Бетховен виявив себе в жанрах сонати й симфонії, які остаточно склалися і набули досконалості саме в епоху Просвітництва у віденських класиків – Гайдна й Моцарта.

Основна ідея творів Бетховена – тема героїчної боротьби за свободу – «Через боротьбу - до перемоги», втілена з особливою силою в 3-й, 5-й, 7-й, 9-й симфоніях, в опері «Фіделіо», в увертюрі «Егмонт», в фп. сонаті «Апасіоната» та ін. Разом з тим, Бетховен створив багато творів, що виражають тонкі ліричні переживання.

Представник віденського класицизму Бетховен вдосконалював форми класичної музики, які дозволяли відобразити різноманітні явища дійсності в їх розвитку. Його новаторство торкалося в першу чергу сонатного циклу: він розширив межі сонатного Алегро до великих розмірів і збагатив його новим драматичним змістом.