2. Романтизм в музичному мистецтві хіх ст. Австро-німецька композиторська школа

Романтизм – напрям у художній культурі, що сформувався на рубежі XVIII-XIX століть спочатку в літературі, а потім в музиці. Представниками романтизму в літературі були Альфред де Мюссе, Джордж Гордон Байрон, Вальтер Скотт, Віктор Гюго, Е.Т.А. Гофман. Зосереджена увага до внутрішнього світу людини, тонкий аналіз його складних душевних рухів характерні для епохи романтизму.

В музиці цей термін вперше згадується Е.Т.А.Гофманом. Композитори-романтики сприйняли і розвинули досягнення класицизму. На багатьох композиторів великий вплив мала творчість Бетховена. На відміну від класиків романтики досліджували не стільки кінцеву мету людських устремлінь, скільки безкінечний рух до висклизаючої мети.

Романтики тяжіли до більшої конкретності музичних ідей, більш тісного зв’язку їх з літературними образами. Це привело до створення програмних творів. В цей період з’явився новий програмний жанр – симфонічна поема. Поема – жанр, що виражає романтичну ідею синтезу мистецтв. Це програмний твір джерелом якого могли бути література («Фауст-симфонія» Ліста), живопис («Картинки з виставки» Мусоргського), філософія, історія, картини природи («Пасторальна симфонія» Бетховена).

Австро-німецьку композиторську школу ХІХ ст. представлено творчістю композиторів-романтиків К.Вебера, Ф.Шуберта, Р.Шумана, Ф.Мендельсона, Р.Вагнера, І.Брамса.

ФРАНЦ ШУБЕРТ (1797 - 1828) - австрійський композитор. В історію музики увійшов як видатний представник музичного романтизму, творець нових типів пісень-романсів, що збагатили скарбницю вокального жанру (близько 600 пісень). Він звертався до віршів поетів – Гейне, Шіллера, Гете, Мюллера, Рельштаба.

Музиці Шуберта притаманна душевна відкритість і щирість. В піснях і інших творах розкривається внутрішній світ людини, передаються самі потаємні думки і почуття. Його вважають творцем романтичної пісні і балади.

За коротке життя (прожив 31 рік) Шуберт створив велику кількість творів у різних жанрах: 9 симфоній, 18 музично-сценічних творів, більше 40 камерних ансамблів, багаточисельні фортепіанні твори (22 сонати, 11 експромтів, 6 музичних моментів), більше 600 пісень

У спадщині Шуберта центральне місце займають його пісенні цикли. Перший з них – «Прекрасну мірошничку» – він склав в 1823 році на поетичний цикл Мюллера «Вірші, знайдені в паперах мандрівного валторніста».

З «Прекрасної мірошнички» і другого циклу «Зимового шляху» Шуберта розпочалася історія розвитку пісенного циклу в романтичній музиці. Він відкрив дорогу й таким новим музичним жанрам, як фортепіанний експромт, музичний момент. Їм судилося стати родоначальниками романтичних жанрів фортепіанної музики Шумана, Ліста, Шопена, Рахманінова...

Новим словом у симфонічній музиці стали: лірична, пісенна «Незакінчена» симфонія», – її назва пояснюється тим, що вона складається із двох частин, – і монументальна, урочиста До-мажорна симфонія, що нагадує величний гімн.

ФЕЛІКС МЕНДЕЛЬСОН-БАРТОЛЬДІ (1809 – 1847).

Великий німецький композитор, піаніст, диригент, педагог і блискучий організатор, Ф.Мендельсон зробив колосальний вплив на всю художню культуру своєї країни. Його багатогранне дарування заявило про себе дуже рано: уже в дев'ять років він виступив перед широкою публікою як піаніст, незабаром став відомий і як композитор, а в сімнадцять років прославився як автор увертюри «Сон у літню ніч».

Саме Мендельсон заснував першу німецьку консерваторію – Лейпцігську, після чого в Німеччині почався інтенсивний процес створення навчальних закладів подібного типу.

Головне місце в творчості композитора займає симфонічна музика, що включає 5 симфоній, увертюри, інструментальні концерти. Ф.Мендельсон автор більш 20 камерно-інструментальних ансамблів, п’єс для різних інструментів, більш ніж 80-ти пісень для голосу і фортепіано.

Незважаючи на прихильність класичним традиціям, Мендельсон увійшов в історію музики як справжній новатор. Він створив новий жанр – програмну концертну увертюру, з самого початку задуману не як вступ до опери або драматичного спектаклю, а як самостійний симфонічний твір. Більшість увертюр Мендельсона, найвідоміша - «Сон у літню ніч», «Фінгалова печера» (або «Гебріди»), «Морська тиша й щасливе плавання», «Прекрасна Мелузіна» – самостійні концертні симфонічні твори.

У своїх «Шотландській» і «Італійській» симфоніях, що належать до кращих сторінок його творчості, Мендельсон дав перші зразки романтичних симфоній, що виникли на основі багатих і сильних вражень, сприйнятих від мистецтва й сонячної природи Італії, від романтизованої історії й природи Шотландії.

В своїх знаменитих «Піснях без слів» Мендельсон створив новий жанр фортепіанної мініатюри, увівши в інструментальну музику тематизм і стилістичні риси вокальних жанрів – пісні й романсу, дуету й хору.

Найбільш знаменитий твір Мендельсона – ліричний Концерт для скрипки з оркестром мі мінор (1844 р.).

РІХАРД ВАГНЕР (1813 - 1883) – німецький композитор, талановитий поет-драматург, писав лібрето для своїх опер. Обдарований публіцист, теоретик музичного театру, він вніс великий вклад і в мистецтво диригування.

В історію музичної культури Вагнер увійшов як композитор-романтик музичного театру. Головні принципи своєї реформи Вагнер виклав у працях: «Художній твір майбутнього», а особливо – в «Опері і драмі». В останній роботі стверджував ідею синтезу мистецтв в «драмі майбутнього», тобто в музичній драмі: єднання поезії, музики і міфу, створеного народною фантазією.

Новаторська творчість увібрала в себе найбільш характерні риси австро-німецької культури. Вплив романтизму на творчість Вагнера виявився у: зверненні до національної німецької поезії і легенд; посиленні психологічної виразності в зображенні головних героїв; удосконаленні композиційної структури опери (переростання окремих номерів у великі драматичні сцени; арій у монологи; дуета в діалоги); посиленні ролі оркестру, в якій значне місце займає розвиток лейтмотивів.

Працював хормейстером, потім диригентом в Магдебурзі, Кенігсберзі, Ризі, Дрездені. Свій талант Вагнер присвятив опері. Вже в 40-ві рр. він створює ряд опер («Рієнці», «Летючий голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін»), які відіграли велику роль в розвитку романтичного музичного театру.

Його творчий доробок складають: 12 опер, симфонії, увертюри,твори для ф-но, вокальні твори. пісні, хори та ін.

Вся творча діяльність пов’язана з історією суспільного розвитку Германії. В дні Дрезденського повстання 1849 року Вагнер виступив на барикадах з ідею животворного впливу революції на мистецтво.

Героїка стала лейттемою в перших операх Вагнера, що були поставлені у Лейпцигу: в опері «Рієнці» відтворено образ народного трибуна; в «Тангейзері» - оспівування земного людського почуття, що протистоїть християнській аскетичній моралі; в «Лоенгріні» - неможливість досягнення світлого ідеалу у світлі фальші і брехні.

Пізніше Вагнер підпадає під вплив філософії Шопенгауера, з характерним для неї запереченням волі до життя. Настрій втомленої приреченості й безвихідного песимізму, відобразився в геніальній опері Вагнера «Трістан і Ізольда».

Ці ж настрої знайшли втілення й у тетралогії «Кільце Нібелунга». Задумана ще в 40-і роки як героїко-революційна епопея про боротьбу з гнітючою владою золота над людиною, трилогія була лише завершена у 70-ті рр. У тетралогію увійшли опери «Золото Рейну», «Валькірія» і «Зиґфрід».

Пізніше Вагнер завершує тетралогію оперою «Сутінки богів», що символізує ідею заходу, загибелі всього сущого й остаточного краху героїчних мрій.

Тільки в пізній період творчості у Вагнера з'являється світлий, життєрадісний твір – опера «Нюрнберзькі мейстерзінгери». Герої її – звичайні німецькі бюргери, що із захопленням займаються поезією й музикою. Але чудовий цей твір так і залишився винятком серед творів останніх років життя композитора.

Останньою оперою Вагнера стала опера «Парсифаль» (1882), ідею якої можна сформулювати як моральне самовдосконалення людини, що познала мудрість через християнське співчуття.

Найбільше відображення оперної реформи Вагнера відбулося в опері «Лоенгрін». Опера «Лоенгрін» найбільш досконалий і красивий ліричний твір Вагнера. В ній автор об’єднав сюжети і образи німецьких народних і лицарських легенд. Образ головного героя Лоенгріна запозичено із середньовічної поеми «Змагання співаків у Вартбурзі». За переказом, він був сином Парсифаля – глави лицарів Грааля, поборників справедливості й морального вдосконалювання. Називалися ж вони так тому, що охороняли іменовану Граалем посудину із кров'ю Христа.

Звернувшись до легенд середньовіччя, Вагнер постарався виразити в них тугу людських бажань, спрагу щирої, беззавітної любові, недосяжні мрії про щастя.