80. Стаття 19 Конституції України про підстави, межі та способи діяльності службових осіб

Стаття 19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена в частині першій коментованої статті характерис­тика правопорядку виходить з загальновизнаного використання терміна «порядок», який досить часто застосовується для позна­чення такого стану суспільних відносин, коли вони характеризу­ються як впорядковані, врегульовані за допомогою соціальних норм, принципів, головні з яких іменуються засадами.

У такому ракурсі правовий порядок являє собою стан впоряд­кованості, врегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок реалізації норм права відповідно до принципу законності.

У зв'язку з цим є підстави вважати, що використаним у ко­ментованій статті терміном «ніхто» позначаються, на наш погляд, всі суб'єкти правопорядку. Це, зокрема, державні органи, устано­ви, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядуван­ня; громадські утворення — політичні партії, союзи громадян; підприємства; фізичні особи — громадяни, іноземці, особи без громадянства.

Використаний законодавцем термін «законодавство» в дано­му випадку можна інтерпретувати в широкому значенні. При цьому презумується, що йдеться тільки про правові за змістом і формою закони та підзаконні нормативно-правові акти. Законо­давство є формою існування права, способом надання юридич­ного значення нормам права, засобом їх організації та поєднан­ня в конкретній статті, нормативних приписах, нормативно-пра­вових актах, інститутах і галузях законодавства. В той же час слід мати на увазі, що згідно з ментальністю багатьох громадян термін «законодавство» використовується як синонім поняття «право». Терміни «законний», «незаконний» в цьому аспекті використо­вуються ними для визначення відповідності чи невідповідності закону дій суб'єктів суспільних відносин.

Заборона примушення робити те, що не передбачено зако­нодавством, має широкий сенс і повинна тлумачитися як заборона будь-яких незаконних дій одного суб'єкта права щодо іншого у відносинах між громадянами, самими органами держа­ви, органами держави і органами місцевого самоврядування тощо. Примушення з метою здійснення правомірних дій може бути як щодо використання суб'єктивних прав і свобод (наприк­лад, схилення громадянина поза його волею вступити в ту чи іншу політичну партію, сповідувати ту чи іншу релігію), так і щодо виконання юридичних обов'язків (наприклад, прийняття орга­ном держави, органом місцевого самоврядування, посадовою особою неправомірного нормативно- або індивідуально-право­вого акта).

Громадяни, інші суб'єкти права у разі примушення їх робити щось протиправне, звертаються за захистом до відповідних органів держави, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, можуть посилатись як на конкретні норми законодавства, так і на зазначені засади правопорядку.

Встановлені Конституцією України засади набувають певної якості в принципах, які виступають правовими імперативами дій суб'єктів права в усіх сферах державного і суспільного життя. У першу чергу це стосується принципів законності, гуманності, справедливості, верховенства права, верховенства Конституції України, принципу поділу влади та ін. Додержання принципів відіграє важливу роль у зміцненні правопорядку.

На перше місце серед засад слід поставити принцип закон­ності, який являє собою найбільш загальну, широку і категорич­ну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб'єктів суспіль­них відносин у сфері як законотворчості, так і право реалізації. Жодна юридично значуща дія в демократичній, правовій державі не може бути поза сферою дії принципу законності. Виконання його вимог законотворчими органами держави забезпечує право­вий характер законодавства — правову основу правопорядку. Відносно право реалізації законність вимагає суворого додержан­ня і виконання законів органами держави, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами та їх со­ціальними утвореннями.

У частині другій коментованої статті встановлюється відпо­відний спеціально-дозвільний тип правового регулювання, при­таманний органам державної влади та органам місцевого само­врядування, їх посадовим особам. Фактично йдеться про прин­цип «заборонено все, крім дозволеного законом».

Встановлення щодо державних органів і органів місцевого самоврядування саме цього типу правового регулювання є зако­номірним. В умовах правової держави він є найбільш оптималь­ним способом впорядкування діяльності органів держави, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Він забезпечує вве­дення владних функцій у законні рамки і тим самим істотно об­межує можливе свавілля з боку держави та її органів.

Такий порядок є природним для будь-якої сучасної правової, демократичної держави. Як відомо, однією з найважливіших оз­нак правової держави є її пов'язаність правовим законом. Це озна­чає, що діяльність зазначених органів, посадових осіб повинна здійснюватися на основі правових актів, у їх межах і за процеду­рою, встановленою цими актами. Конституцією України і зако­нами пов'язані законодавча, виконавча і судова гілки влади. Отже, можна стверджувати, що частина друга коментованої статті закріплює вимогу пов'язаності держави законом, яка випливає з принципу законності. Тому цю конституційну норму можна роз­глядати як важливу правову гарантію забезпечення основних прав і свобод особистості.

Офіційно представляючи народ, органи держави та органи місцевого самоврядування мають набір владних повноважень для виконання покладених на них завдань. Для цього вони наділені правами та іншими засобами виражати і втілювати в життя інте­реси та волю народу.

Владні повноваження надаються органам держави та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам для обов'язко­вої реалізації. Якщо користування громадянином своїми права­ми залежить від його волі, то суб'єкт владних повноважень зобо­в'язаний здійснювати надані йому права для забезпечення і захи­сту публічних інтересів.

Виходячи з частини другої коментованої статті, органи дер­жави та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи по­винні діяти лише у межах повноважень, визначених і встановле­них у законодавчих актах. Конституція спеціально наголошує на тому, що перелік повноважень, які повинні бути максимально точно та повно регламентовані, необхідно закріплювати в Кон­ституції та законах. Ступінь конкретизації цих норм має бути максимальним. Це необхідно насамперед для того, щоб звести до мінімуму можливе свавілля державних органів при тлумаченні цих норм, створити перешкоди довільному, суб'єктивному розу­мінню і застосуванню повноважень. Розсуд посадових осіб пови­нен мати свої легальні межі.

Всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадові особи повинні діяти в межах наданих їм повноважень. Обмеженість будь-якого повноваження — це його органічно іманен­тна властивість, оскільки абсолютно безмежних повноважень в умо­вах правової, демократичної держави існувати не може. Межі повно­важень окреслюють їх зміст та обсяг. Такі межі обов'язково вста­новлюються Конституцією та законами України.

Частина друга коментованої статті зобов'язує органи держав­ної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише у спосіб, що передбачений Конституцією та закона­ми України. Спосіб — це визначене законом в їх компетенції те, яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повноважень. Здійснюючи такі дії, вони можуть спиратись тільки на компетенційні права і обов'язки та використовувати у своїй діяльності ті засоби, форми, прийоми, що передбачені законодав­ством. Наприклад, до повноважень Верховної Ради України нале­жить здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією (п. 33 ст.85). Способами здійснення парламентсько­го контролю є: звернення народного депутата України із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів Украї­ни, до керівників інших органів державної влади та органів місце­вого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України незалежно від їх підпорядкування і форм власності (ст. 86); розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резо­люції недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від кон­ституційного складу Верховної Ради України (ст. 87); створення тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України для прове­дення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес (ст. 89); діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що здійснює парламентський контроль за додер­жанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101) та ін. Тому здійснення парламентського контролю інши­ми способами, ніж тими, що передбачені Конституцією та зако­нами України, є неправомірним.