МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Зміст

Вступ 3

Розділ1. Загальна характеристика інституту Уповноваженого

Верховною Радою України з прав людини:

1.1 Виникнення інституту Омбудсмена. 6

1.2 Становлення інституту Омбудсмена в Україні. 10

1.3 Загальна порівняльна характеристика Уповноваженого ВРУ з прав людини з омбудсменами інших країн. 11

Розділ2. Конституційно-правовий захист Уповноваженого

Верховною Радою України з прав людини:

2.1.Специфіка правового статусу Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини. 17

2.2. Організація діяльності та повноваження Уповноваженого ВРУ

з прав людини. 20

2.3 Особливості взаємодії Уповноваженого Верховною Радою України

з прав людини з іншими органами державної влади і місцевого самоврядування. 23

Розділ3. Загальні, матеріально-фінансові, особисті гарантії діяльності Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини. 26

Висновки 30

Список використаних джерел 35

уповноважений право людина омбудсмен

Вступ

Актуальність курсової роботи полягає у тому, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а тому і проблема захисту прав і свобод людини поставлена у розряд глобальних разом з демографічними, енергетичними, екологічними та іншими і існує вже не одне десятиліття. Її суть полягає у недостатньому забезпеченні їх, що виявляється як у певних складнощах в практичній реалізації, так і в незадовільному стані захисту. Тому одним із найголовніших завдань сучасного суспільства є не лише декларування прав і свобод людини, а й створення правозахисного механізму, який би забезпечував їх виконання.

Україна, поставши у 1991 році на шлях народовладдя, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у даній сфері. Вже 12 вересня 1991 року Законом «Про правонаступництво» наша держава гарантувала «забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів». 1996 року, саме дбаючи про реалізацію прав і свобод, Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визначає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме їй в Основному Законі нашої держави присвячено Другий розділ, статті якого складають чверть від їх загальної кількості. Ця частина Конституції майже відтворює у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення надає Україна даній проблемі.

В українській правовій системі міжнародно-правовим нормам віддається перевага перед національними, що закріплено у статті 9 Конституції, і що обумовлює існування дієвого правозахисного механізму, передбаченого Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод.

У зв’язку з цим виникає необхідність у створенні нових органів, а також модернізації вже діючих засобів, дозволяючих людині ефективно захищати свої права і свободи. З цією метою у найбільш розвинутих країнах світу було впроваджено інститут омбудсмена. Омбудсмен – це складний соціально-правовий феномен, оскільки він є не тільки правовою установою, а й відповідним типом політичної і правової культури, сукупністю суспільних зв’язків і відносин.

Вперше його будо засновано у Швеції в 1809 році. Є думка, що цьому сприяла лібералізація суспільних відносин на початку ХІХ ст., обумовлена появою у даній державі конституційних норм. Шведський риксдаг прийняв у 1809 році Документ про правління. Цей нормативний акт було розроблено під впливом принципу поділу влади Ш. Монтеск’є і спрямовано на урівноваження широких повноважень короля з повноваженням парламенту. Здійснення контролю за цим покладалося на спеціального комісара – омбудсмена. Останній був зобов’язаний стежити за додержанням законодавчих актів органами державної влади і місцевого самоврядування. Його було наділено повноваженнями, пов’язаними із захистом прав і свобод громадян від свавілля адміністрації.

З 1919 р. подібні посади почали створюватися й в інших країнах. Учасники конференції ООН 1959 р. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу.

Ратифікація вищезазначеної Конвенції зумовила появу деяких зобов’язань для нашої держави. Зокрема, органи державної влади мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи громадян, а в разі їх порушення гарантувався б ефективний їх захист. З цією метою, запозичуючи парламентський досвід цивілізованих країн, Україна вперше у своїй державно-правовій історії запровадила посаду Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини. Його діяльність спрямована на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення ділових і конструктивних відносин суспільства з органами державної влади. На постійній основі Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та захист прав кожного на території України та в межах своєї юрисдикції. Демократичний характер даного інституту полягає й у тому, що він виконує правозахисну функцію не лише стосовно громадян нашої держави, а й щодо іноземців та осіб без громадянства.

23 грудня 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Уповноваженого ВРУ з прав людини». Цей документ нормативно закріпив існування даного органу.

Уповноважений призначається на посаду Верховної Ради України. Щорічно повинні заслуховуватись його доповіді про стан додержання та захисту прав і свобод людини в Україні. Його функції – розгляд звернень, заяв і скарг з приводу порушення прав і свобод, а також вжиття заходів щодо усунення прогалин у законодавстві. У Законі зазначено, що сферою його діяльності є відносини, які виникають між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території нашої держави, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами. Закон вказує на випадки припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого.

Для забезпечення діяльності останнього утворюється Секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Закон також закріпляє гарантії роботи Уповноваженого.

На мою думку, піднесення вищезазначеного інституту в ранг конституційного – це визнання державою і суспільством необхідності мати незалежний деполітизований орган, метою якого є гарантування права і справедливості у взаємовідносинах громадянина і державного апарату.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та її частини, що регламентує статус Уповноваженого Верховної Ради.

Предметом дослідження даної курсової роботи є Конституція України, зокрема та її частина, що регламентує конституційно – правовий статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Мета дослідження полягає у теоретичному та емпіричному вивченні конституційно – правового статусу Уповноваженого ВРУ.

Структура курсової роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Курсова робота складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи – 35 сторінок.

Розділ1. Загальна характеристика інституту Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини:

1.1 Виникнення інституту Омбудсмена

У правовій демократичній державі основною соціальною цінністю є людина, її життя, здоров’я, честь та гідність, права та свободи, захист конституційних прав особи. Втілення в дійсність цих тез має підкріплюватися наявністю в країні мережі відповідних органів, невід’ємною частиною яких є омбудсмен.

Міжнародна асоціація юристів прийняла таке визначення терміна «Омбудсмена» : “ Служба, передбачена Конституцією чи актом законодавчої влади і яка очолюється незалежною публічною посадовою особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, роботодавців або діє на власний розсуд і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати корегуючі дії і представляти доповіді ” [6, с.26].

Цей термін німецького походження, і його корені сягають періоду життя германських племен. Особа, яка обиралась для збирання грошової пені ( віри ) за вбивство від імені потерпілої сторони із злочинців, називалась омбудсменом.

Існують також версії, що поняття походить від слова “ umbud ” ( сила або авторитет ), і має, очевидно, ісландські корені.

Але слід зазначити, що для вивчення даної посади і з’ясування обставин її розвитку необхідно звернутися, перш за все, до прикладу Швеції, де вона і виникла.

У результаті цього парламент отримав право обирати на противагу канцлеру юстиції уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами, тобто в механізмі держави вперше була створена посада омбудсмена юстиції ( justitieombudsman ). Він є прикладом класичної або сильної моделі, тому йому притаманні надзвичайно широкі повноваження і сфера компетенції.

Починаючи вже з 1919р. подібні органи поступово впроваджуються в інших країнах. Необхідність у їх створені виникає тоді, коли існуюча система управління не спроможна вирішувати контрольні завдання стосовно державної діяльності та постає проблема додаткового захисту прав громадян.

Наступницею Швеції була її сусідка Фінляндія, де в 1919р. було введено інститут омбудсмена. Це було пов’язано із здобуттям даною державою незалежності, прийняттям нової Конституції і загальною реорганізацією влади. Модель правозахисника Фінляндії багато в чому схожа на шведську, це обумовлено близькими правовими системами.

Однак не зважаючи на успіх діяльності шведського омбудсмена, для більшості країн світу посада уповноваженого з прав людини стала відома лише після її впровадження в Данії у 1953р. Саме ця модель з огляду на близькість правової системи як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання. Її унікальною ознакою є й те, що створення даного органу не викликало конфліктів між міністрами.

Успішне функціонування омбудсменів скандинавських держав, правові системи яких суттєво відрізняються, стало доказом можливості його адаптації до різних умов, що підтверджується активним поширенням ідеї уповноваженого з прав людини до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Наступною стала Німеччина, в якій найбільш відчутно назріла потреба у створенні даної інституції, оскільки в ній спостерігалось «панування» виконавчої влади, хоч у ХІХ столітті були запроваджені адміністративні суди та юстиція. Тому у 1957р. було засновано інститут Уповноваженого Бундестагу по обороні Західної Німеччини, а згодом (у 1974р.) – Омбудсмен із справ громадської адміністрації землі Рейнланд-Поральц.

Не слід залишати поза увагою створення подібного органу у Новій Зеландії, який запроваджено на основі датської моделі у 1962р. і який на початку своєї діяльності зазнав неабиякого опору з боку чиновників. Однак саме реалізація служби Омбудсмена допомогла державі оформити свій специфічний варіант розосередження влади, впровадити в управлінську структуру механізм, який забезпечує контроль за державним апаратом з боку суспільства.

Різні моделі уповноваженого поступово виникали також на острові Кука, у Гвіані, Ізраїлі, Індії, Італії, Швейцарії, Мексиці.

У 1967р. створено інституцію в Англії, яка пристосована до британських умов і якій відповідає «слабка» модель Омбудсмена. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, запровадженням «парламентського» фільтру, тобто можливість звернень громадян передбачена лише через парламентаріїв [7, с.110].

Свого часу ідея омбудсмена викликала зацікавленість і в США, де згодом виникли різні його види. Однак посадова особа в цій країні не набула такої популярності, як у Європі. Це пояснюється двома причинами: по-перше, запровадження цього інституту не завжди відповідає реаліям певної держави, по-друге – США притаманна велика роль судової влади [9, с.12].

Ще одним прикладом «сильної» моделі Омбудсмена є інститут народного захисника ( Defender del Pueblo ) Іспанії (1981р.) , який заснований після виникнення проведора – Омбудсмена Португалії (1976р.) та наближений до класичного шведського зразка за деякими додатковими повноваженнями.

Досить своєрідним та цікавим є інститут медіатора (посередника) Франції, який створений у 1973 році.

Потрібно також зазначити, що першою країною «соціалістичного табору», яка запровадила подібну посаду, була Польща. Інститут Речника Громадянських Прав у цій державі з’явився в 1981р. як нова, невідома традиційному польському устрою інституція. 15 липня 1987р. Сеймом був ухвалений Закон про Речника Громадянських Прав, відповідно до якого омбудсмен визнається самостійним державним органом, що охороняє права і свободи громадян. Згодом норми цього акту були закріплені у Конституції Республіки Польщі [7, с.111].

Враховуючи позитивний досвід цей інститут запровадили Угорщина, Хорватія, Румунія, Молдова, Литва, Грузія та інші країни. Не стала винятком і Російська Федерація. 26 лютого 1997р. вступив у дію Федеральний конституційний закон «Про Уповноваженого з прав людини в РФ». Д.Замишляєв зазначає, що це стало важливим кроком у розвитку демократичних процесів, спрямованих на подальше закріплення статусу особи, гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина – основних складових правової держави.

Ось черга дійшла і до нашої країни. Після проголошення Україною незалежності у 1991р. одним із питань, яке почали розробляти науковці,було створення інституту Омбудсмена. В.Бойцова, Ю.Тодика, М.Орзіх здійснили відповідні дослідження, проаналізували наявний досвід у цій сфері і з урахуванням особливостей національного права нашої держави розробили модель українського Омбудсмена. Положення про посаду останнього дістало закріплення у ст. 101 Конституції України. А у ст. 55 Основного Закону нашої країни підкреслено, що кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого. Ці норми підкріплені Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який був прийнятий 23 грудня 1997р. Отже, запозичений у скандинавських країн інститут омбудсмена був визнаний і запроваджений у багатьох державах, що свідчить про прагнення забезпечити функціонування правової, демократичної системи управління.