МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ФАКУЛЬТЕТ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ ДЛЯ ПІДРОЗДІЛІВ

КРИМІНАЛЬНОЇ МІЛІЦІЇ

Кафедра теорії та історії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Теорія держави і права»

на тему: « Ідеальна держава в політико-правовій думці »

Курсанта 1 курсу КМ-445 групи

Напряму підготовки «правознавство»

Савич З. С.

Керівник: доцент кафедри, кандидат юридичних наук, доцент

Талдикін О. В.

Національна шкала ________________

Кількість балів: _____

Оцінка: ECTS _____

Члени комісії: ____________ ________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

___________ ________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

____________ _______________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

М. Дніпропетровськ – 2015 рік.

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………...	3
Концепції ідеальної держави в античні часи та Середньовіччя ……	5
Характеристика основних концепцій ідеальної держави в Новий та Новітній час…………………………………………………………….	12
Концепція правової держави…………………………………………..	22
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..	27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…….……………………………	29

Вступ

Актуальність дослідження. Проблема державного устрою була, є і буде однією з найскладніших і суперечливих проблем, що стоять перед людством. Безліч людей вже тисячі літ намагаються зрозуміти, якою держава має бути "в ідеалі". При цьому деякі дослідники вважають кращою сильну, боєздатну державу з сильною економікою, інші - державу, в якій кожна людина відчуває себе цілком вільною і щасливою. Так проблема суспільного, державного устрою переростає в проблему розуміння блага, людських цінностей і свободи особи.

Держава – базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства. Держава створюється з метою налагодження стосунків у суспільстві, вона створюється для здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності й безпеки, задоволення соціальних потреб. Виникнення та існування держави пов’язується з будь-якими соціальним розшаруванням суспільства, з його поділом на ті чи інші частини, які поряд із спільними, зокрема загально соціальними та загальнолюдськими особливостями, мають також і свої особливі, деколи навіть протилежні потреби та інтереси.

Держави різних історичних епох і народів мало схожі між собою, але вони мають деякі спільні ознаки, властиві кожній з них. Це, на приклад: відділення публічної влади від суспільства, її нетотожність з організацією всього населення, поява професіоналів-управлінців, класовий характер, територія, суверенітет, збирання податків, обов’язковість членства в державі. Це риси та особливості, які характерні державам різних історичних епох.

Об'єктом дослідження є основні теорії походження держави.

Предметом дослідження  – теоретико-методичні положення та концептуальні погляди щодо дослідження походження та становлення концепцій ідеальної держави.

Метою курсової роботи  є визначення змісту походження ідеальної держави та концепцій правової держави.

Для даної теми ставляться такі  завдання:

- аналіз концепції ідеальної держави в античні часи та Середньовіччя;

- характеристика основних концепцій ідеальної держави в Новий та Новітній час;

- обґрунтування концепції правової держави.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу місця і ролі держави в політичній системі суспільства. З цією метою використовуються такі методи: системний, герменевтичний, порівняльно-ретроспективний, історико-логічний і аналітико-синтетичний, тощо.

Аналіз дослідження та публікацій. Теоретичну основу дослідження склали праці російських вчених у сфері теорії держави, держави, і навіть філософії, антропології, соціології, політології, відчуття історії і інших галузей знання, зокрема праці: Т.В.Кашанина, В.С.Нерсесянц, М. В.Цибульской, І.А. Ісаєва, Р.М.Золотухина,Л.И. Антонова, І.Ю.Козлихина, М.М.Матузова, А.В. Малько, В.В. Лазарєва, А.В. Клименко, А.В.Руминина та інших.

1. Концепції ідеальної держави в античні часи та Середньовіччя

Загальною рисою політичного життя VП-V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією і торговцями та ремісниками.

Політична ідеологія Стародавньої Греції формувалася в процесі розкладу міфів і виділення відносно самостійних форм суспільної свідомості. Зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в межах філософських вчень.

Етапи політичної думки:

1 етап (IX – V ст. ст. до н. е.) пов’язаний із становленням старогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Солоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорійцями, “семи мудрецями” та ін.;

2 етап (V – 1 половина IV ст. ст. до н. е.) припадає на час розквіту старогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений ученнями Демокрита, софістів, Сократа, Платана, Аристотеля;

3 етап (2-а половина IV ст. – II ст. до н. е.) характеризується занепадом старогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважає, що беззаконня та міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон найбільше добро для держави [1, c.78].

Піфагор і його послідовники – піфагорійці (Архіт, Лізші, Філолай та ін.) критикували й виступали за правління аристократів – розумової та моральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття “рівність”. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Піфагор писав: “Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними”.

Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі: “Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку”. Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління “нерозумних”, а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.

Демокрит розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії, він вважав, що держава – це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом Демокрит вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціальна солідарність усіх. Закон розглядався Демокритом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну неповноцінність, добровільно не надаються до доброчесної поведінки.

Із іменем Сократа пов’язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави, без них неможлива моральна організація державного життя. Він виступав за однодумство громадян, без якого неможливе ефективне управління державою. Сократ був принциповим прибічником законності. Він виділив такі форми правління як царство, тиранія, аристократія, плутократія (влада, яка походить від багатства) та демократія [2, c.124].

Розробку ідеології полісної земельної знаті продовжив філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Своє політико-правове вчення Аристотель виклав у трактаті “Політика”, “Нікомахова етика”, в історичному творі “Афінська політія”.

Аристотель визначив державу як “спілкування подібних один одному людей для досягнення можливо кращого життя”. Він відкрито захищав інтереси рабовласників. Державу Аристотель уявляв як об’єднання вільних громадян, які керують справами рабовласницького суспільства. Він доказував, що рабство зумовлене природою, а також потребами ведення господарства і виробничої діяльності.

Аристотель зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Аристотель відкидав ідею Платона про усуспільнене майно, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму.

Форми держави він класифікував за двома критеріями:

1). пильністю правителів;

2). метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам).

Відповідно до цих критеріїв Аристотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних форм він відносив: монархію (царську владу); аристократію; політію. До неправильних форм: тиранію; олігархію; демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію – помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного і демократичного правління і ґрунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими і бідними.

Ідеальна держава – це політія тобто поєднання демократії і олігархія, де панує закон. Основний шлях перетворення неправильних форм держави у правильні Аристотель вбачає у збалансуванні та регулюванні партикулярних інтересів заможної і незаможної більшості. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську і судову. Політична справедливість можлива між вільними і рівними людьми; політика повинна виконувати морально-виховну функцію, а її метою може бути досягнення всезагального блага. Керувати людьми можуть ті, хто має чіткі уявлення про совість, добро, чесність, гідність людини. Фундаментальною основою “правильної” держави може стати “середній клас”, який може забезпечити рівновагу і нейтралізувати тиск негативних тенденцій. Всесвітньо-історичне значення Аристотеля у започаткуванні політичної етики, розумінні політики як високоморальної і справедливої діяльності, обґрунтуванні конституціоналізму, політичної сутності людини, визначенні концептуальної основи майбутньої правової держави [3, c. 69-78].

Вагомий внесок у розвиток політичної думки античності зробив грецький філософ Платон. Держава, за Платоном, має служити насамперед високому ідеалові – наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концепції держави: ідеальну і реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність та постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави.

В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен із яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан – це воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби – всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування.

Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості та регресивної лінії розвитку. Аристократія – влада кращих, тимократія – влада військових, олігархія – влада багатих; демократія – влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія – влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Отже, ідеальна форма державного правління, за Платоном, існувала в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці "Закони" проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закон – володар над правителями, а вони – його раби.

Згідно з концепцією Платона, ідеальна держава базується на наступному:

1) спокій у державі забезпечується стабільністю її державних органів;

2) згідно з розпорядком праці кожний займається своєю працею;

3) суспільним життям керують найосвіченіші люди, а саме, філософи;

4) чітко визначена ієрархія станів: трьом основним станам відповідають три складники душі: філософам – мудрість; воїнам – мужність; ремісникам – планування над самим собою.

Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях Середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі [4, c. 181].

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей у Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.

Августин (354–430) – один з отців західно-християнської церкви. Основна риса соціально-політичних поглядів Августина – обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси – висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» – Адама та Єви.

Іншим важливим елементом учення було розуміння історії людства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «града божого», що складається з божих оборонців, та світської держави – «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов’язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.

Інший видатний мислитель – Фома Аквінський (1225–1274) – жив у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.

Погляди Фоми Аквінського на суспільство сформувалися під впливом Аристотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість – розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов’язки, бо їх установлено богом.

Його політичні погляди викладені головним чином у працях "Про панування владик" (1265-1266) і "Сума теології" (1266-1274) [5, c.122].

У соціально-політичних ученнях Середньовіччя знайшли відображення такі явища в суспільному житті, яких не знала античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єдності людської історії, прогресивного розвитку людського суспільства (на відміну від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні віки дає змогу ліпше зрозуміти сучасні соціальні вчення християнства.