2. Дослідження Бойківщини.

Вперше про край, названий землею бойків, читаємо у Костянтина Багряногродного, за свідченням якого, в ХІ ст. вона займала територію сучасних Бойківщини і Лемківщини, а також суміжних територій. У ХVІ ст. етнонім “бойко” зустрічається в судових документах. Сучасна етнографічна наука першою згадкою в літературі про бойків вважає твори українського народознавця Климентія Зіновієва кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст. [18]

За підрахунками української діаспори в Північній Америці, перед ІІ світовою війною на території тодішньої Польщі мешкали близько 1 мільйона бойків. Серед дослідників Карпат бойки мають репутацію „найчистішої” щодо українських рис групи, адже вони не мають ні помітних румунських впливів, як гуцули, ані польських та словацьких, як лемки.

Відомий український антрополог Хведір Вовк, який був сучасником Івана Франка, встановив подібність антропологічних рис бойків з українцями Полтавщини, а також сербами та хорватами. [4, 67c.]

Про терени, заселені бойками, писав польський етнограф Іван Червінський, зараховуючи до них всю Стрийщину. Пізніше бойкам присвятили свої праці чех Павел Шафарик, поляки Віксентій Поль і Оскар Кольберг, українці Іван Вагилевич і Яків Головацький. Їхні праці жваво обговорювалися у наукових колах, проте, на жаль, не були відомими широкій громадськості. [4, 68c.]

Переломним етапом у справі досліджень і популяризації своєрідності буття бойків було створення суспільно-культурного товариства “Бойківщина”, а згодом і музею “Бойківщина” у Самборі. Починаючи від 1931 року з ініціативи і за кошти української інтелігенції виходить часопис “Літопис Бойківщини”. В бойківські села вирушають наукові експедиції, які вивчають матеріальну і духовну культуру бойків. Поступово поповнюється експонатами музей. Незабутнім був випадок, коли старий газда 7 миль з-за Турки віз дерев’яну соху і раваші в дарунок музеєві, а інший селянин склав словник бойківської говірки на 1000 слів, доповнивши його прислів’ями. Незабаром священик і етнограф Юрій Кміт укладає Словник бойківської говірки.

Друга світова війна та радянська окупація завдали значного удару роботі дослідників бойківського краю та остаточно ліквідували бойківський рух попри його цілковиту аполітичність. За часів СРСР товариство “Бойківщина” не діяло, а в 1954 році радянська влада ліквідувала музей “Бойківщина” у Самборі. Його фонди були розподілені по регіональних музеях Львівщини.

Майже третина бойківської землі (західна Бойківщина в межах Польщі) після депортації українського населення 1945-51 рр. вглиб УРСР і Польщі залишилася без автохтонного населення. Сліди його присутності на рідній землі свідомо затиралися польською комуністичною владою. Депортації перекреслили майбутнє культури майже всієї західної Бойківщини, прирекли її вихідців на асиміляцію і поступову, але невідворотну втрату своєї бойківської своєрідності. [18]

Серед найславетніших бойків першим традиційно називають Івана Франка, уродженця с. Нагуєвичі на Дрогобиччині. Бойківську частку мав Тарас Шевченко, корені матері котрого – Катерини – сягали Сколівщини. Славетний астроном і медик доби відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич також походив з Бойківщини. З-поміж відомих історичних постатей бойківського походження варто згадати гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і о. Августина Волошина, президента Карпатської України. Найбагатшим українцем у світі до останнього часу називали громадянина Канади, нині покійного Петра Яцика, народженого в с. Верхньому Синьовидному на Сколівщині. [4, 70c.]

Упродовж всієї історії бойки ніколи не заперечували свого кровного зв’язку зі співвітчизниками на схід від Львова і Перемишля. До ХХ ст. вони ідентифікували себе як русини, а згодом – як українці. [4, 71c.]