2.Осново-(слово-)складання.

Складання – це спосіб творення слів шляхом обєднання в одне ціле кількох слів або основ: лісотундра, землемір.

Основоскладання – це спосіб словотвору, що полягає у поєднанні кількох основ слів за допомогою сполучних голосних (інтерфіксів – о,е) або без них: тонкошкірий, буревій, стінгазета – складні слова (композити). У композитах твірними є основи слів, співвідносні зі словосполученнями підрядними (сурядними): круглолиций, історико-філологічний.

Чисте основоскладання – похідне слово утворюється від основи залежного компонента (з інтерфіксом або без нього) і самостійного слова: зерносховище.

Існує основоскладання із суфіксацією: першокласник.

Властиве ім., прикм., дієсл., присл.

Словоскладання – це спосіб словотвору, при якому нове слово утворюється шляхом поєднання окремих слів чи словоформ – юкстапозити. Поширене серед ім. (інженер-економіст), присл. (часто-густо), мало серед прикм. (зелений-зелений), сполуч. (нібито), дієсл. (говорити-балакати). Вони виражають одне поняття.

3.Абревіація – з’єднання компонентів кількох слів: універмаг. Зєднані компоненти – асемантичні частини слова або окремі звуки, уламки слів (не повноцінні семантичні одиниці): НАН, Донбас.

Види абревіатур за характером скорочення сполучень:

• часткові абревіатури – скорочене слово + повне слово: райрада, метробуд;

• поскладові (складові) – обєднання в одному слові частин двох або кількох слів: Донбас;

• буквені (літерні, ініціальні) – утворені від назв початкових букв двох або кількох слів: КНР;

• звукові – складаються з перших звуків кількох слів: ВАК, ЗАГС;

• комбіновані – скорочення за різними типами слова: райвно, велосипед.

ІІ.Неморфологічні:

1.Морфолого-синтаксичний – виникнення нового слова внаслідок переходу слова або його форми з однієї частини мови в іншу. Слова однієї частини мови широки вживаються у значенні іншої, уподібнюються до них або функціонально, або за кількома ознаками – конверсія:

субстантивація – перехід прикм., дієприкм., числ., займ. у ім.: старий, вороний;

ад’єктивація – перехід дієприкм. у прикм.: перший учень в класі;

прономіналізація – перехід ім., прикм. у займ.;

адвербіалізація – перехід у присл.: ранком, догори, весело;

вербалізація – перехід у дієсл.: час люлі;

нумералізація – перехід у числ.: сила, хмара, море;

перехід повнозначних самостійних слів у службові:

препозитивація – ім., присл. у прийм.: коло, край;

інтерєктивація – ім. у вигуки: лихо!;

конюктивація – у сполучники;

артикуляція – у частки: би, будь.

2.Лексико-синтаксичний: коли похідні слова зявляються внаслідок поступового зрощення компонентів словосполучень в одне слово: перекотиполе, числ. – одинадцять, сімдесят, присл. – горілиць, чимдуж. При зрощенні компоненти зберігають свою структуру і граматичну форму.; це наслідок стягування в одне слово лексикалізації двох або більше одиниць, що стоять поруч і часто повторюються у такому положенні в текстах.

У СУЛМ цим способом нові слова утв. рідко. Зате зберігається чимало його давніх утворень:

1)складні числівники: 500-900;

2)прислівники: сьогодні, запанібрата;

3)вищевказаний, нижчепідписаний;

4)власні іменники (ім.+короткий прикм.): Новгород, Вишгород;

5)іменники, першою частиною яких є дієслова у форма наказового способу: пройдисвіт, перекотиполе, вернигора.

3.Лексико-семантичний: коли похідне слово виникає семантичним шляхом через розщеплення багатозначного слова і поступового утворення омонімів. Суть: вживання вже існуючих у мові слів для називання нових предметів, понять тощо: ніс – частина тіла, передня частина корабля (омонім); супутник – апарат на орбіті планети, людина, що йде поряд у житті (омонім). Утворюються переважно іменники: від загальних назв – назви населених пунктів, від загальних назв – прізвища.