17. Поняття власності та права власності

Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

Власність можна проаналізувати щонайменше у двох аспектах: економічному і соціальному. Розглядаючи власність в економічному плані, потрібно виходити з того, що власність – це відношення суб'єкта (фізичної особи, юридичної особи, держави, територіальної громади) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на розподілі "моє і не моє" ґрунтується власність. Таким чином, власність – це відносини між людьми з приводу речі. З одного боку цих відносин – власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з другого – невласник, всі інші особи, які повинні ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними.

Слід підкреслити, що й саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин власності. Ці відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне і політичне обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відносинам притаманний вольовий характер, що виявляється в можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає в тому, що за допомогою власності забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її правоздатність. Відіграючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишатися поза увагою права.

Речовими правами є право власності; володіння; сервітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користування чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечувальну функцію виконання зобов'язань.

Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власності безстрокове. Усі інші особи зобов'язані утримуватися від вчинення будь-яких дій, що порушують право власності.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном та право захисту від будь-якого порушення цих прав. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, в тому числі використовувати його для підприємницької діяльності. Право власності є непорушним, і держава не втручається у здійснення особою свого права власності.

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб'єктивне право – це забезпечена законом міра можливої поведінки суб'єкта щодо володіння над речами (тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю). Складовими суб'єктивного права власності є правомочності: володіння, користування і розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридичне забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Отже, зміст права власності становлять права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього.

Отже, право власності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.