49. Загальносоціальні та спеціальні функції права.

Функції права- це основні напрямки його впливу на людину, на суспільство, на сус

пільні відносини.

Функції права ділять на загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Загальносоціальні функції - це основні напрямки правового впливу на різні сфери суспільного життя -економіку, політику, культуру тощо, напрямки взаємодії права з іншими соціальними явищами як єдності форми і змісту. До загальносоціальних функцій належать:

> гуманістична (право охороняє та захищає право людства, народу, людини);

> організаторсько-управлінська (право суб'єктів правовідносин на розв'язання певних соціальних проблем);

> комунікативна, або інформаційна (право інформує людей про волю законодавця);

> оціночно-орієнтаційна (з позицій законів держави оцінюють

поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки);

> ідеологічно-виховна (право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки);

> пізнавальна (право є джерелом знань) та інші функції.

До спеиіально-юридичних функцій, котрі здійснюють, власне, правове регулювання суспільних явищ, відносять:

> регулятивну (сприяє розвитку найцінніших для суспільства і держави соціальних зв'язків, регулює суспільні відносини);

> охоронну (похідна від регулятивної, покликана забезпечувати, здійснювати її за допомогою правових обмежень - зобов'язань, заборон, покарань тощо).

50. Соціальні чинники формування права.

Формування права— тривалий історичний процес. Воно виникає не на порожньому місці. Провісниками юридичного регулювання були звичаї і табу— система безперечних заборон біологічного, природного, морального, релігійного характеру, що стало передумовою формування юридичних заборон. Існували певні “контури” правосудної діяльності— на основі норм-звичаїв родові збори і старійшини приймали відповідні індивідуальні рішення.

Історія розвитку правових систем свідчить про те, що в умовах переходу від первісного до ранньокласового суспільства значення права надавалося індивідуальним, фактичним, повторювальним стосункам. Юридичне регулювання лише поступово відокремлювалось від інших, неюридичних його видів.

Важливим етапом у формуванні права було перетворення звичаїв, що склалися в первісному суспільстві, на правові звичаї. Правовим звичай стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення держави і захищається нею, в тому числі з допомогою примусу. Держава неоднаково ставиться до різних звичаїв: вона санкціонує тільки ті з них, які узгоджуються з її політикою, загальними засадами життєдіяльності суспільства. На основі правових звичаїв складається так зване звичаєве право. За змістом багато правових звичаїв ще зберігали рештки звичаїв родового ладу, воєнної демократії. Водночас з’являються такі, які закріплювали кастові привілеї вищих станів, обов’язки нижчих, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння землею і т. ін. Більшість правових звичаїв втілюються в писані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтуванні своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв було привілеєм жреців, то з виникненням формальної визначеності права вони стають доступними для широких верств населення. Перші закони античних і ранньофеодальних суспільств були зводами звичаєвого права (наприклад, Руська Правда, Салічеська Правда та ін.).

Значну роль у становленні правових норм відіграли судові органи. Судові функції спочатку здійснювали жреці у формі релігійного ритуалу або верховні правителі і призначені ними судові органи. Судові органи закріплювали у своїх рішеннях ті звичаї, які відповідали новим порядкам. Вони утворювали судові прецеденти-рішення з конкретних справ, які в майбутньому ставали загальнообов’язковими правилами, нормами при вирішенні аналогічних справ. Так, рішення преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов’язковими зразками для уладнання аналогічних справ, внаслідок чого склалася ціла система преторського права, тобто одним з шляхів виникнення правових норм було їх утворення судами.

З часом основною формою права стають державні нормативні правові акти. Цьому сприяла динаміка суспільних відносин. Для свого регулювання вони потребували знання спеціальних понять, механізмів, інститутів, таких як власність, позов, юридична особа, юридична відповідальність і т. ін., які були невідомі родовим звичаям. Поступово ці акти витісняють звичаєве право, посідають домінуюче місце серед форм права. Класова диференціація суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне становище сприяє політизації норм права, які стають засобами управління суспільством, а їх характер відображає уявлення влади про належну поведінку. Єдиних правил, які б однаковою мірою висловлювали інтереси всіх членів суспільства за цих умов, не існує. Норми права, захищені на випадок порушення силою державного апарату, закріплюють можливість майнової нерівності, привілеїв, безправного положення окремих груп (рабів), поділ на касти. Але водночас вони необхідні і для встановлення міри свободи і рівності для окремих верств населення країни, певного порядку суспільних відносин. Нормативні правові акти держави набули обов’язкової письмової форми, оперативно реагували на потреби соціальної практики, чітко формулювали зміст прав і обов’язків. З розвитком законотворчості починається період письмової кодифікації законодавства.

Такими чином, основними шляхами формування права були:

а) визнання у якості права індивідуальних, фактичних, повторювальних стосунків;

б) санкціонування державою звичаїв (звичаєве право);

в) утворення правових норм судовими органами (правові прецеденти);

г) пряме встановлення правових норм державною владою (у вигляді законів, постанов, кодексів та інших нормативних актів).

Для стародавніх юридичних пам’яток: Законів Ману, Законів ХІІ таблиць, Руської Правди та інших, було характерним поєднання норм звичаєвого права і узагальнений виклад судових прецедентів, а також деякі законодавчі положення. Окрім того, вони були ще тісно пов’язані з релігійними нормами. У процесі подальшого розвитку суспільства той чи інший елемент техніко-юридичного змісту права набував більшої переваги. Саме на цьому шляху почалось утворення національних правових систем.