5. Особливості розвитку міжнародних відносин після другої світової війни (1945 р. - початок ххі ст.).

Поділ світу на два ворогуючі блоки в другій половині 40-х — на початку 50-х рр. ХХ ст.

Північноатлантичний альянс (НАТО) був створений у 1949 р. представниками 12 країн: Бельгії, Канади, Данії, Франції, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Великої Британії і Сполучених Штатів Америки. Греція і Туреччина приєдналися до НАТО в 1952 р., Федеративна Республіка Німеччина в 1955 р., Іспанія в 1982 р. Договір Північноатлантичного альянсу, підписаний у Вашинґтоні 4 квітня 1949 р., передбачав взаємний захист і колективну безпеку, спочатку проти загрози агресії з боку Радянського Союзу. Це був перший союз післявоєнного часу, створений Сполученими Штатами Америки. Приводом для створення союзу було наростаюче протистояння — «холодна війна».

НАТО розроблявся відповідно до 51 статті статуту Організації Об’єднаних Націй, яка передбачала право колективного самозахисту регіональними організаціями. Це зобов’язувало нації, які входять у НАТО, до захисту всієї Західної Європи і Півночі Атлантики. Крім цього, договір розроблявся також із метою поглиблення політичних, економічних і соціальних зв’язків між його членами.

Головним органом, який визначає політику НАТО, є Північноатлантична рада, що збирається в Брюсселі (до 1967 р., зустрічі проходили в Парижі). Військовий комітет НАТО складається зі старших військових представників кожної країни — учасника НАТО (крім Ісландії, яка не має збройних сил і представлена як цивільна особа, і Франції, яка в 1966 р. вийшла з військового союзу, залишаючись при цьому учасником НАТО). Збройні сили країн — членів НАТО містять у собі призначеного в мирний час командира, який у випадку війни буде виконувати на місцях накази військового комітету.

У 1955 р., через шість років після створення НАТО, була заснована Організація Варшавського договору (ОВД), до якої ввійшли європейські дер­жави соціалістичного табору, крім Югославії, яка традиційно дотримується політики неприєднання. У межах ОВД були створені об’єднане командування Збройних сил і Політичний консультативний комітет — орган, який координує зовнішньополітичну діяльність країн Східної Європи. Визначальну роль у всіх військово­політичних структурах ОВД відігравали представники Радянської армії.

Протистояння НАТО та Організації Варшавського договору. Створення НАТО було наслідком «холодної війни», і тому вся його діяльність була спрямована на протиборство з Радянським Союзом та іншими соцдержавами. У 1949 р. була ліквідована атомна монополія США, що привело до різкого посилення тенденції суперництва і нарощування виробництва зброї масового знищення.

Перша після Другої світової війни велика міжнародна криза, пов’язана з війною в Кореї, почалася вже через рік після створення НАТО в 1950 р. Військове командування США мало намір застосувати атомну зброю проти КНДР, його утримало тільки побоювання аналогічних відповідних заходів із боку СРСР. У сформованій ситуації СРСР визнав за необхідне надати військово­технічну допомогу Північній Кореї. Крім СРСР, допомогу КНДР надавали КНР та інші соціалістичні країни. До середини 1951 р. ситуація в Кореї стабілізувалася, почалися мирні переговори, у результаті яких 27 липня в 1953 р. була підписана угода про перемир’я.

Завдяки зміні вищого керівництва СРСР і так званій Хрущовській відлизі в 1954 р. відбулася нарада міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Франції і СРСР по ряду питань, що стосувалися колективної безпеки в Європі. До 1954 р. збройні сили США були розміщені в 49 країнах. Оскільки західні представники рекламували на нараді оборонний характер НАТО, то після наради радянський уряд виступив із пропозицією вступу СРСР у НАТО й укладання договору про колективну безпеку в Європі за участю США. Усі ці пропозиції були відкинуті Заходом. На всі подальші ініціативи Радянського Союзу від початку переговорів про укладення пакту про ненапад між НАТО і країнами Варшавського договору НАТО відмовляло, називаючи їх пропагандистськими. У той же час у 1955—1960 рр. СРСР в однобічному порядку скоротив кількість своїх збройних сил майже на 3 млн осіб, довівши її до 2,4 млн.

Після створення термоядерної зброї в 50-х рр. ХХ ст. СРСР направив свої зусилля на встановлення воєнно­стратегічного паритету зі США, яке відбулося на зламі 60 - 70-х рр. ХХ ст.

Найбільш небезпечна міжнародна криза виникла восени 1962 р. у зв’язку з обстановкою навколо Куби. За роки Другої світової війни США побудували 434 військово­морські бази й 1933 бази для армії і стратегічної авіації. Американські збройні сили розташовані на всіх континентах, американські ракети з ядерними боєголовками, розміщені на території Західної Європи, Туреччини та інших країн, були націлені на кілька десятків великих міст СРСР і країн соцтабору. Після революції на Кубі та приходу до влади там соціалістичного уряду, Радянський Союз, користуючись сусідством Куби зі США, почав там розміщення ракет, здатних нести ядерні боєголовки. У відповідь на це США підтягнули до острова свій флот (на території Куби розміщувалася одна з найбільших військових баз США Гуантанамо) і висунули ультиматум про виведення з Куби радянських військ. На переговорах був досягнутий компроміс, і радянські ракети були виведені з Куби.

Керівникам США і СРСР під час Карибської та Корейської криз, незважаючи на взаємну ворожість, вдалося уникнути прямого військового зіткнення, що ймовірно привело б до атомної війни з усіма її наслідками. Згодом світовій громадськості стало відомо, що в 50-х рр. ХХ ст. у США були розроблені секретні плани розв’язання війни проти СРСР, які передбачали атомні бомбардування десятків радянських міст. Порушуючи норми міжнародного права, американські військові літаки протягом кількох років на великій висоті здійснювали польоти в повітряному просторі СРСР із розвідувальною метою.

Із закінченням «холодної війни» і розпадом Організації Варшавського договору в 1991 р. роль НАТО у військових справах Європи стала невизначеною. Діяльність НАТО в Європі змістилась у напрямку співробітництва з європейськими організаціями — наприклад Організація з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) з метою планувати політику з «меншою загрозою континентальної безпеки». Також НАТО працює в напрямку включення до свого складу колишніх країн — учасниць Варшавського договору і країн СНД.

Сьогодні роль НАТО трохи змінилася. Європейський Союз, основу якого складають держави — члени НАТО, прагне до обмеження втручання США в європейські справи. Зі свого боку США, які сьогодні не мають в усьому світі досить сильної політичної і військової противаги і практично не обмежені у своїх діях, заявили про те, що вони надалі не мають потреби в підтримці своєї політики з боку будь-яких міждержавних союзів і не збираються зв’язувати себе якими б то не було міжнародними зобов’язаннями. У перші роки XXI ст. лідери НАТО в континентальній Європі — ФРН і Франція — проводили політику зближення з Росією і створення європейського співтовариства, здатного протистояти диктату США.

«Холодна війна».

Політика «холодної війни» була проголошена в програмній промові В. Черчілля 5 березня 1946 р. у Фултоні, у якій він закликав до створення англо­американського союзу для боротьби зі «світовим комунізмом на чолі з Радянською Росією». Починаючи з 1946 р. стали говорити про «холодну війну» (на відміну від атомної «гарячої війни») між двома блоками країн. Сутність цієї політики полягала в загостренні міжнародної напруженості, створенні й підтримуванні небезпеки виникнення «гарячої війни» («балансування на межі війни»). Метою «холодної війни» було придушення економічними і політичними заходами СРСР як найбільш можливого конкурента США в боротьбі за світове панування, обґрунтування величезних державних витрат на утримання армії і виробництво зброї, виправдання неоколоніальної політики США та їхньої боротьби з робочими, антирасистськими і визвольними рухами.

«Холодна війна» передбачала такі заходи:

— створення системи військово­політичних союзів (НАТО, СЕАТО, СЕНТО, АНЗЮС та ін.), спрямованих проти СРСР і його союзників. На противагу цим блокам країни соцтабору були об’єднані під керівництвом СРСР у Раду економічної взаємодопомоги (СЕВ, 1949 р.) і оборонну Організацію Варшавського договору (ОВД, 1955 р.);

— створення широкої мережі військових баз у всіх стратегічно важливих місцях світу;

— форсування гонки озброєнь, включаючи ядерне та інші види зброї масового знищення;

— використання сили, погрози силою або нагромадження озброєнь як засобу впливу на політику інших держав («атомна дипломатія», «політика з позиції сили»);

— застосування засобів економічного тиску (дискримінація в торгівлі тощо); активізація і розширення підривної діяльності розвідки; заохочення путчів і державних переворотів;

— ідеологічну пропаганду («психологічна війна»);

— перешкоджання встановленню і здійсненню політичних, економічних і культурних зв’язків між державами.

«Холодна війна» охопила весь світ. Періодично виникали кризи й локальні війни (війни в Кореї і Індокитаї, введення військ ОВД в Угорщину та Чехословаччину, Карибська (Кубинська) криза, війна у В’єтнамі, війна в Афганістані та ін.). У 50-х рр. ХХ ст. почалася гонка ядерних озброєнь.

Радянський Союз та інші країни соцтабору, поставлені перед необхідністю розв’язання гострих внутрішніх соціальних і економічних проблем, а також значно поступаючись США та їхнім союзникам за рівнем економічного розвитку, не були зацікавлені в загостренні міжнародних відносин. Їхня зовнішня політика була спрямована на ліквідацію «холодної війни» і розрядку міжнародної напруженості. Проти «холодної війни» виступили Франція, Фінляндія, ряд азіатських і латиноамериканських держав. Під впливом антивоєнних сил у першій половині 70-х рр. ХХ ст. почалася розрядка міжнародної напруженості, проявом якої став ряд міжнародних договорів і угод (насамперед між СРСР і США), про недоторканність післявоєнних кордонів у Європі, а також підписання Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Однак високий рівень напруженості зберігався. Він особливо посилився на початку 80-х рр. ХХ ст., після того як США розмістили свої крилаті ракети в Європі й проголосили американську стратегічну оборонну ініціативу (СОІ).

У 1987 р. напруга трохи спала у зв’язку зі складанням угоди про контроль за озброєннями. У 1989 р. радянські війська були виведені з Афганістана. У грудні 1989 р. президенти Дж. Буш і М. Горбачов на самміті на острові Мальта офіційно оголосили про припинення «холодної війни».

Проблеми роззброєння. Рух за мир і американо­радянські угоди.

Розуміння небезпеки політики конфронтації, а також усвідомлення переваг тісного співробітництва (у першу чергу в господарській сфері) привело до створення і реалізації політики «розрядки міжнародної напруженості». Ця політика, хоч і не вела до радикального розв’язання конфлікту між Сходом і Заходом, але все­таки робила акцент на аспектах співробітництва у відносинах між двома протилежними блоками. Вона складалася з двох компонентів: економічних угод і угод про обмеження ядерних озброєнь. У 1971—1976 рр. загальний обсяг радянсько­американської торгівлі збільшився у вісім разів при рості товарообігу в цілому між Сходом і Заходом у п’ять разів. Однак двосторонній торговельний обмін розвивався головним чином за рахунок масових закупівель Радянським Союзом американського зерна.

Результатом політики розрядки стало підписання ряду договорів — про припинення випробувань ядерної зброї на Землі, у небі та під водою, про непоширення ядерної зброї та ін. Великий внесок у цей процес внесли: чотиристоронній договір (СРСР, США, Велика Британія, Франція) по Західному Берліну (1971 р.), договори СРСР і Польщі з ФРН про визнання непорушності кордонів, встановлених у результаті Другої світової війни, а також Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Гельсінкі (1975 р.), який підписали 35 держав Європи, а також Канада і США.

З усіх укладених СРСР і США в період «розрядки» угод про обмеження озброєнь найбільш важливими були такі.

26 травня 1972 р. був підписаний безстроковий договір про протиракетну оборону (ПРО), оформлений через два роки спеціальним протоколом. Він зафіксував зобов’язання Радянського Союзу і Сполучених Штатів не розгортати системи ПРО по всій країні, а обмежити лише одним районом радіусом у 150 км (СРСР вибрав для себе район Москви, а США — район ракетної бази Гранд Форкс у Північній Дакоті). У цих районах кожній зі сторін дозволялося мати не більше 100 протиракет.

Тоді ж, у травні 1972 р., була укладена п’ятирічна Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних поступальних озброєнь (ОСВ-1), яка встановлювала погоджені кількісні межі для двох класів озброєнь — міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) і балістичних ракет на підводних човнах (МБПЧ) кожної з країн.

22 червня 1973 р. була підписана безстрокова угода про запобігання ядерної війни між СРСР і США.

3 липня 1974 р. був укладений договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, який забороняв, починаючи з 31 березня 1976 р., проведення будь-яких підземних випробувань потужністю понад 150 кт.

28 березня 1976 р. був укладений договір про підземні ядерні вибухи в мирних цілях, що обмежує такі вибухи погодженою потужністю вибухових пристроїв.

Після цього намітилася тенденція до поширення розрядки й на інші регіони. З укладанням у 1973 р. угоди про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі вдалося ліквідувати небезпечне вогнище міжнародної напруженості в Індокитаї і домогтися об’єднання Північного і Південного В’єтнаму (1975 р.). Почалося створення системи безпеки в Азії в цілому, що, зокрема, стимулювалося відновленням дипломатичних відносин між КНР і США і розпадом військово­політичних блоків. У 1972 р. про вихід із СЕАТО заявив уряд Пакистану, а в 1977 р. цей блок припинив своє існування. У 1979 р., після «ісламської революції» в Ірані, був розпущений і блок СЕНТО.

Однак від кінця 1979 р. розрядка міжнародної напруженості була перервана. У керівництві США взяла гору думка, що з політики розрядки СРСР має односторонню вигоду: маючи доступ до західної технології, він посилює гонку озброєнь. США проголосили, що вони готові вести подальші переговори між Заходом і Сходом тільки з позиції сили. Замість концепції політики розрядки була прийнята політика рівноваги, управління кризовою ситуацією і запобігання війни. Сенат США відмовився ратифікувати підписаний у червні 1979 р. у Відні Дж. Картером і Л. Брежнєвим договір ОСВ-2, який обмежував для кожної зі сторін рівень носіїв ядерної зброї 2400 одиницями. СРСР знову включився в гонку озброєнь, замінивши в Східній Європі застарілі ракети середньої дальності РСД-4 і РСД-5 модернізованими РСД-20 у кількості 33 одиниць. Груднева 1979 р. сесія Ради НАТО схвалила так зване «подвійне» рішення: здійснюючи політику «доозброєнь», продовжити переговори по ОСВ із «позиції сили», домагаючись від СРСР односторонніх поступок. Як відповідну міру на модернізацію радянських ракет у Західній Європі були встановлені 572 крилаті ракети «Круїз» і «Першинг-2», здатні досягати території Радянського Союзу. Різко засудивши введення радянських військ в Афганістан, США негайно оголосили торговельні санкції проти СРСР, а країни НАТО — бойкот літніх Олімпійських ігор 1980 р. у Москві.

Погіршення міжнародної обстановки привело до зриву переговорів про взаємне знищення хімічної зброї, які велися з 1974 до 1980 р. Запропонований у 1981 р. Р. Рейганом «нульовий варіант», який припускав повний вивід ракет середньої дальності з Європи (за винятком територій Англії, Франції і ракет морського базування), був відкинутий Радянським Союзом, тому що в цьому випадку при повному виводі радянських ракет США майже цілком зберігали свій ядерний потенціал і військову присутність у Європі.

Із 1981 р. США почали відкриту економічну війну проти СРСР, оголосивши ембарго на участь американських фірм у будівництві газопроводу Уренгой—Помари—Ужгород — Західна Європа. Президент Рейган заборонив рейси «Аерофлоту» у США і подальше здійснення ряду американо­радянських науково­технічних програм, проголосив «хрестовий похід» проти СРСР, оголосивши його «імперією зла». Незабаром почався новий, цього разу космічний, виток гонки озброєнь. У 1983 р. президент Р. Рейган виступив із програмою стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), яка передбачала створення протиракетного космічного щита над США. Ця програма, що одержала назву «Зоряні війни», фактично означала відмову США від виконання договору по ПРО 1972 р.

Після того як США приступили до розміщення у ФРН і Великій Британії «Першингів», Радянський Союз 24 листопада 1983 р. призупинив участь у женевських переговорах по роззброєнню, оголосив про намір розмістити в Європі нові РСД-20, а також про вивід до берегів США морських ядерних засобів передового базування.

Глобальна конфронтація 80-х рр. ХХ ст. супроводжувалася гонкою озброєнь, руйнівною для обох наддержав. Однак економіка СРСР постраждала від неї значно більшою мірою. Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим, намагаючись зняти згубне для всього світу загострення напруженості в радянсько­американських відносинах, пішло на серйозні поступки в галузі роззброювання, прийняло рішення про припинення підтримки своїх європейських союзників по ОВД. У 1988 р. за посередництвом США були підписані документи по афганському врегулюванню, на підставі яких радянські війська до 15 лютого 1989 р. були виведені з Афганістану. Використовуючи механізм ООН, вдалося домогтися припинення збройної боротьби в Намібії, Камбоджі, Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа.

Американо-радянський договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності від 1987 р. передбачав знищення протягом трьох років усіх балістичних і крилатих ракет наземного базування двох класів, що складало 3—4 % ядерного потенціалу СРСР і США.

Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), укладений у липні 1991 р., припускав скорочення ядерних арсеналів СРСР і США на 50 %.

У 1989—1991 рр. у державах Центральної і Східної Європи відбулися революційні події, у результаті яких влада перейшла до прозахідних антикомуністичних урядів. Ті ж процеси охопили ряд республік СРСР, привівши до його ліквідації. У результаті ОВД припинила своє існування, єдиною наддержавою світу виявилися США.

Новий світовий порядок був юридично оформлений Паризькою «Хартією для нової Європи», яку підписали голови 34 держав у листопаді 1990 р. Було запропоноване створення Ради Північноатлантичного співробітництва — міжнародного форуму, який дозволив обговорювати питання взаємодії між НАТО та його колишніми супротивниками. Узимку 1991 - 1992 рр. до цієї організації увійшли не тільки колишні члени ОВД, але і всі держави, які утворилися після розпаду СРСР.

Це означало закінчення стану «холодної війни» між Сходом і Заходом, що заклало основу для принципово нового балансу сил.