Лекція 4. Економіка суспільства як сукупність видів економічної діяльності.
1. Економічна система, її сутність, цілі й основні структурні елементи.
2. Типи економічних систем.
3. Суспільний поділ праці як матеріальна основа економічних відносин.
4. Ефективність суспільного виробництва.
1. Система — це сукупність взаємопов'язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення.
Кожній системі притаманні такі властивості: цілісність, упорядкованість, стійкість, саморух та загальна мета.
Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов'язаних та взаємозалежних компонентів, які розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів.
В економічній літературі існують різні підходи до визначення економічної системи, а саме:
— як сукупності відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ;
— як сукупності людей, об'єднаних спільними економічними інтересами;
як історично визначеного способу виробництва;
як особливим чином упорядкованої системи зв'язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ;
як сукупності всіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому відносин власності та організаційно-правових норм, тощо.
З нашого погляду, найзагальнішим є таке визначення економічної системи.
Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства.
Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого? (рис. 1).
Що
виробляти
і в яких обсягах
Як
виробляти (хто і за допомогою яких
ресурсів та технологій)
Для кого
Виробляти (хто буде власником і споживачем
виробленої продукції)
Економічна
система
Рис. 1. Найважливіші ознаки економічної системи
Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених природних ресурсів і виробничих можливостей.
Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання (рис. 2)
Елементи економічної
системи
Продуктивні сили
Економічні відносини
Механізм господарювання
Рис. 2. Основні структурні елементи економічної системи
Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з їніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення ма-теріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.
Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці.
Економічні відносини — це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.
Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин (рис. 3).
Система економічних відносин
Техніко- економічні |
|
Організаційно-економічні |
|
Соціальноекономічні |
|
|
Рис. 3.5. Система економічних відносин
Техніко-економічні відносини — це відносини між людьми з приводу використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і створюють необхідні життєві блага. Техніко-економічні відносини є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва.
Організаційно-економічні відносини — це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відноси-ни обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.
Соціально-економічні відносини — насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній си- стемі — спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім того, відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соціальну структуру, систему влади.
Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є відносини власності, займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію.
Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.
Найважливіша функція господарського механізму - забезпечення динамічної рівноваги в суспільному виробництві й насамперед між виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією.
2. Типи економічних систем. Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:
за формою власності на засоби виробництва;
за способом управління господарською діяльністю.
На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командну, змішану (рис. 4).
Традиційна
Командна
Типи економічних систем
Ринкова
Змішана
Рис. 4. Типи економічних систем
Традиційна економічна система властива слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою.
Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси виважене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик.
Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.
Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, не визнає реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціно-утворення, їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду.
Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії.
Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:
високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфраструктури суспільства;
різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних);
поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;
орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.
3. Суспільний поділ праці як матеріальна основа економічних відносин.
Сутність та форми суспільного поділу праці.
Впродовж майже 3 млн років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці. Це означало, що кожна доросла первісна людина виконувала всі види робіт: виготовляла прості знаряддя праці (саме від цього часу починається розвиток людини), шила одяг, будувала житло, полювала. Звичайно, певний розподіл робіт мав місце між чоловіком і жінкою. Лише у III—II тис до н.е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регулярний обмін між общинами. У цьому ж суспільстві пізніше відбувся другий великій поділ праці — ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробництва, спеціально розрахованого для обміну. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торгового капіталу. Це був третій великий поділ праці, що відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі розвиток товарного виробництва.
Отже, суспільний поділ праці — це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності.
Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах. "Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих видів виробництва на види і підвиди — частковим поділом праці, а поділ праці всредині майстерні — одиничним поділом праці". Така класифікація, з одного боку,відображає історичну послідовність виникнення різних форм поділу праці, а з другого — ступінь його розвитку в межах окре- мих національних держав. Аналогічні три основні форми суспільного поділу праці існуюгь у межах світового господарства, за функціонуван- ня міжнародного поділу праці.
Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65 століть, у XX ст. у розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров'я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція до розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у тих країнах, у яких частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує ЗО %. У 1998 р. Україна цієї межі ще не досягла. Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції, почався п'ятий великий поділ праці — відокремлення людської діяльності та інформаційної сфери від інших сфер.
Значно швидше відбувається суспільний поділ праці у частковій формі. Темпи його розвитку залежить від ступеня розвитку продуктивних сил, економічної могутності країни. Так, у США лише у сфері промисловості існує майже 700 галузей (у колишньому СРСР існувало майже 400 галузей).
Найшвидше і з наростаючим прискоренням розвивається одиничний поділ праці. Так, у Парижі у ХНІ ст. налічувалося лише 300 ремісничих і торговельних спеціальностей, у США наприкінці XIX ст. існувало близько 12 тис. спеціальностей, наприкінці 30-х рр. XX ст. — понад ЗО тис. видів спеціальностей, а на початку 2000 р. — понад 8 млн спеціальностей, робіт, професій.
Розвиток основних форм суспільного поділу праці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію закону суспільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, з одного боку, та об'єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці у межах окремих країн та в інтернаціональному масштабі, з другого, та зростанням на цій основі продуктивності праці.
Про розвиток суспільного поділу в інтернаціональному масштабі, передусім, в одиничній формі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці) свідчить, зокрема, той факт, що із 8 тис. компаній, із якими ко-оперується італійський автомобільний концерн ФІАТ, майже 2 тис. є зарубіжними фірмами.
Одним із різновидів поділу праці є обмін діяльністю, що означає взаємообмін результатами виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів або послуг) однієї або декількох галузей народного господарства. Так, для підприємств машинобудівних галузей промисловості ви-користовують метал підприємств металургійної промисловості та водночас виготовляють устаткування для металургійних заводів.
Розвиток суспільного поділу праці супроводжується еволюцією відносин економічної власності в межах окремих національних країн і в міжнародному масштабі. Для них за умов капіталізму властиві такі особливості, ознаки, як спеціалізація слаборозвинених країн на трудо-містких, енергомістких, екологічно шкідливих видах виробництва, дис-кримінаційний характер цін тощо (якщо йдеться про світове господарство), та економічна залежність малих і середніх підприємств від великих монополій, відсталість окремих регіонів (отже, вищий рівень безробіття, нижча заробітна плата тощо) та інше, якщо йдеться про межі окремих країн.
Процесу суспільного поділу праці протистоїть кооперація праці, комбінування виробництва.
Так, кооперація праці означає таку форму організації праці, виконання робіт, при якій значна кількість людей планомірно та спільно бере участь в одному трудовому процесі, або в різних пов'язаних між собою трудових процесах.
Комбінування виробництва — форма організації виробництва, за якої на одному підприємстві поєднуються і функціонують різні виробництва, продукція яких є сировиною, напівфабрикатами, допоміжними матеріалами для інших виробництв. Одним із різновидів такої кооперації є поєднання послідовних стадій обробки продукції. Так, у чорній металургії із руди виплавляють чавун, відтак переплавляють його на сталь, зі сталі роблять різні види прокату.
Усі форми суспільного поділу праці, а також кооперація праці, комбінування виробництва, його концентрація та інші у своїй діалектичній взаємодії (тобто взаємопроникненні, взаємообумовленості, взаємозапереченні тощо) утворюють техніко-економічні відносини. Перша частина назви "техніко-економічні відносини" зумовлена тим, що їх розвиток здійснюється паралельно з технічним прогресом, а друга — їх приналежністю до економічних відносин. Кожна з форм суспільного поділу праці, у свою чергу, розвивається у певних видах. Так, розрізняють подетальну, попредметну, технологічну та інші види спеціалізації.
В узагальненому вигляді суспільною формою техніко-економічних відносин за умов капіталізму є їхня підпорядкованість інтересам моно-полістичного, передусім транснаціонального капіталу, фінансовій та дер-жавноно-монополістичній олігархії тощо.
Техніко-економічним відносинам притаманні свої закони розвитку До них належать закон усуспільнення виробництва і праці, закон
концентрації виробництва та інші.
4. Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну й економічну ефективність.
Соціальна ефективність – відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини.
Конкретизацією соціальної ефективності є економічна ефективність – досягнення найбільших результатів за найменших затрат живої та уречевленої праці.
Ефективність суспільного виробництва – найважливіша узагальнююча характеристика його результативності, яка вимірюється відношенням величини створених товарів і послуг до сукупних затрат суспільної праці; у найбільш загальній формі виражається формулою:
Результат / Затрати.
У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва оцінюється відношенням розмірів створеного за певний період часу національного доходу до затрат суспільної праці; у масштабах галузі, об’єднання підприємства – відношенням величини чистої продукції до затрат суспільної праці у кожній з цих ланок народного господарства.
Для порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва в різних країнах використовують показник вироблення національного доходу на душу населення. Він найточніше визначає рівень продуктивності суспільної праці у певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефективність форм власності та господарського механізму, а загалом – економічної системи.
Ефективність суспільного виробництва – складна і багатопланова категорія. Її окремі сторони вимірюють зо допомогою конкретних показників. Для цього отриманий результат зіставляють з окремими чинниками процесу виробництва.
Наприклад: Продуктивність праці – відношення продукту праці до кількості зайнятих у його виробництві за певний проміжок часу;
Трудомісткість – кількість праці, затраченої на виготовлення одиниці продукції;
Фондовіддача – випуск продукції на одиницю вартості основних виробничих фондів, відображає ефективність використання засобів праці; вимірюється відношенням вартості продукту до вартості основних виробничих фондів. Зворотнім показником до фондовіддачі є фондомісткість