22. Аналіз програм з математики зош. Проблема досягнення обов’язкових результатів навчання.

Зміст навчання визначається шкільними програмами та підручниками. Навч. програма ґрунтується на принципах відповідності програми осн. завд. школи, забезпечує наступність, яку одерж. учні в 1-4, 5-9, 10-11.

Сучасний шкільний курс математики групується навколо та­ких змістових ліній: числа і дії над ними; вирази і їх перетворен­ня; рівняння і нерівності; функції; геометричні фігури і їхні вла­стивості; геометричні побудови; геометричні перетворення; ко­ординати і вектори на площині і в просторі; геометричні величини, їх вимірювання та обчислення; комбінаторика, елемен­ти статистики і теорії ймовірностей.

До 1991/92 навчального року школи України працювали за програмами [121], затвердженими Міністерством освіти СРСР, які у 1986 р., які було розроблено АПН СРСР з урахуванням по­треб модернізації шкільного курсу математики і досвіду впро­вадження попередніх програм. У пояснювальній записці сформу­льовано цілі і завдання навчання математики, поради щодо ор­ганізації навчально-виховного процесу, визначено структуру кур­су математики, названо мету вивчення кожного курсу. Програма має три розділи. Перший розділ «Вимоги до математичної підготовки учнів» визначає рівень і обсяг умінь та навичок, обо­в'язкових для учнів. Це дає вчителю орієнтацію на кінцеву мету. Другий розділ «Зміст освіти» задає перелік і обсяг матеріалу, обов'язкового для вивчення у школі відповідно до змістових лі­ній. У третьому розділі «Тематичне планування навчального ма­теріалу» пропонується на основі чинних підручників можливий розподіл матеріалу по класах і орієнтовні вказівки щодо кількості годин на вивчення теми. У 1991 р., спираючись на чинну програ­му, в Україні запропонували перехідну програму, розраховану на найближчу перспективу [171]. Скорочення часу на вивчення математики у 5-9 класах (по 5 тижневих годин замість 6-ти) змусило до деякого розвантаження змісту навчання, усуваючи дублювання вивчення окремих питань, вилучаючи питання, які більшість учнів не засвоювали і не використовували у прак­тичній навчальній діяльності.

Програма передбачила можливість вивчення окремих тем курсу з різним ступенем повноти. Питання, взяті у дужки, були не обов'язкові для вивчення всіма учнями.

За рахунок шкільного компонента (години, які виділяються на індивідуальну і групову роботу) школа могла збільшувати к-сть годин на вивчення математики.

Існують різні види контрлю знань учнів: 1) контроль по кінцевому р-ту, 2)покроковий контроль. Форми контролю: індивідуальний (залік, екзамен, к.р.), масовий (фронтальне опитування).

Досягнення обов'язкових результатів навчання. Традиційна методична система навчання була орієнтована на як­найвищий рівень засвоєння всіма учнями змісту будь-якої дис­ципліни і математики зокрема. Проте шкільна практика свідчить, що це завдання - нереальне. Через індивідуальні особливості різні .учні мають різні можливості щодо рівня і якості засвоєння програмового матеріалу. Відсутність такої диферен­ціації призводить до дискомфорту в самооцінці окремих учнів, збайдужіння до навчання, негативного ставлення до школи, роз­витку почуття власної неповноцінності. Щоб усунути згадану суперечність, треба було чітко виділити Рівень математичної підготовки, обов'язковий для кожного учня (освітній стандарт), і на цій основі здійснити рівневу диференціацію навчання. Для тих, хто не встигає з математики і не цікавиться нею, має бути забезпечене право не йти далі обов’язкового рівня. Диференціація – с-ма навчання, при якій кожен учень одержує право і можливість приділяти переважну увагу тим направленням, які в найб. ступені відповідають по схильності. Є два види диференціації: рівнева і профільна. Рівнева вираж в тому, що учні, навчаючись в одному класі, по одній прогамі та підр, можуть засвоювати матеріал на різних рівнях. Профільна припускає навчання різних груп по програмах, які відрізняються глибоким обсягом викладання.