Друга республіка у Франції

Липнева революція 1830 р. не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Бідування, породжені капіталі­стичною експлуатацією, посилилися ще більше через неврожай, голод, фінансову кризу, безробіття. У багатьох районах Франції в 1846-1847 рр. почалися голодні заворушення. Дедалі більш відкрите незадоволення "царством банкірів" охоплювало широкі кола дрібної та середньої буржуазії, великих промисловців і торговців. Отже, наприкінці 1847 р. у Франції назріла революційна ситуація, що за­кінчилася збройними повстаннями народу 22—23 лютого 1848 р. і перемогою революції. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьох секретарів (серед останніх уперше двоє були представниками від робітників). Підтиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 р. проголошує Францію республікою.

Для робітничого класу, що був провідною рушійною силою революції, проголошенням республіки революція тільки розпочина­лася та він намагався розширити її соціальний зміст. Для буржуазії з падінням Липневої монархії завдання революції були вичерпані й основні її зусилля спрямовувалися на припинення революції та приборкання пролетаріату. Саме тому буржуазні республіканці пішли на суттєві поступки монархістам, що яскраво відбилося в Конституції Другої республіки, яка була прийнята в листопа­ді 1848 р. Антинародна політика буржуазних республіканців позбавила їх підтримки в країні. У результаті державного перевороту 2 грудня 1851 р. в країні встановлюється режим диктатури Луї-Наполеона Бонапарта, який 2 грудня 1851 р. проголошує імперію, а себе - імператором Наполеоном III.

Конституція Другої республіки 1848 р.

Конституція Другої республіки Франції була прийнята 4 листо­пада 1848 р. Установчими зборами. Це був документ, який відбивав суперечності свого часу, а тому не мав послідовного демократичного характеру. Франція проголошувалася республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а засадами-сім'я, праця, власність, громадський порядок. Конституція закріплювала недоторканність особи, житла, свободу совісті, друку, навчання. Однак гарантій здійснення цих прав і свобод Конституція не передбачила.

Державна влада за Конституцією засновувалася на принципах її розподілу. Вищим органом законодавчої влади проголошувалися Національні збори, що обиралися один раз на три роки прямими та загальними виборами таємним голосуванням у складі 750 депутатів. Виборцями могли бути громадяни, котрим виповнився 21 рік. Майновий

ценз скасовувався. Збори мали право приймати закони, бюджет, вирішувати питання війни та миру. Та реальної сили й авторитету Національні збори в тогочасних умовах Франції не мали.

Главою виконавчої влади був президент, який обирався загальним голосуванням раз на чотири роки, але не мав права бути переобраним відразу на другий строк. Він мав значні повноваження (законодавчої ініціативи, вето, помилування, призначення та звільнення міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів та ін.). Президент був повністю незалежним від Парламенту, але не мав права його розпускати.

Роблячи незалежними одне від одного президента та Національні збори, Конституція породжувала неминучий конфлікт між ними, а наділяючи президента сильною владою, давала йому можливість розправитися з Парламентом.

У країні була утворена також Державна рада, члени якої при­значалися Національними зборами один раз на шість років. Вона мала здійснювати попередній розгляд законопроектів. Одночасно Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суду тощо.

№70