Державний лад Арабського Халіфату

Державний лад Арабського Халіфату можна визначити як тео­кратичну монархію. На її чолі стояв халіф (з араб. Наїі/а - замісник, намісник, спадкоємець). Він вважався нащадком посланця Аллаха-Мухаммеда, а починаючи з Омейядів (з 661 р.) - замісником Аллаха на землі. У руках халіфа була зосереджена як духовна (імамат), так і світська (емірат) влада. Перших халіфів обирала мусульман­ська знать, проте невдовзі їхня влада стає спадковою. Першим помічником і радником халіфа був візир. Досить упливовим був начальник охорони халіфа (який відав і поліцією) та особливий чиновник, наділений функціями контролю.

Центральними галузевими органами державного управління були дивани (військових справ, внутрішніх справ, поштової служби та податків тощо).

Адміністративно-територіальне Арабський Халіфат поділявся на провінції (Іспанія, Єгипет, Сирія та ін), які очолювали військові намісники- еміри, їм підпорядковувалися війська, місцевий адміні­стративний, фінансовий і судовий апарат, а призначав їх особисто халіф. Еміри мали помічників - нш'бів.

У містах була своя система управління, котру очолював раїс. Важливими посадовими особами були: мухтасиб (наглядав за ринка­ми), начальник поліції, глава міської охорони, кадій (очолював міський суд). Значну роль відігравало мусульманське духівництво. Створена Мухаммедом теократична монархія спиралася на військо, що складалося з двох частин - постійного війська та загонів добровольців (борців за віру). Військова служба оплачу­валася не земельними пожалуваннями (що було характерно для більшості європейських країн), а часткою від військової здобичі. Ця система давала можливість порівняно довго зберігати боєздатність і високу мобільність армії. Крім цього, халіфи з вихованців-рабів створювали відбірні частини кінної гвардії (гулямами).

Верховним суддею держави був халіф. Здійснення ж правосуддя було привілеєм духівництва і місцева влада не мала права втручатися в прийняті ним рішення. Вища судова влада належала колегії найавтори­тетніших мусульманських богословів, які від імені халіфа з представ­ників духівництва призначали місцевих суддів (кадіїв).

№45

Джерела й основний зміст права Арабського Халіфату

Для права Арабського Халіфату були притаманні риси, які властиві більшості держав Азії та Африки - консерватизм (тісний зв'язок з ісламом), стабільність і традиційність. Право розвивалося в тісному зв'язку з ісламом. Основним джерелом релігійної та правової догма­тики арабів став Коран. У цій священній книзі, як вважалося, є все необхідне для мусульман. Коран містить: основи віри, релігійні приписи та правила поведінки. Він складається з 114 сур (глав), аті поділяються на вірші (аяти). Першу суру - "Фатиха" - зобов'язаний знати (арабською мовою) кожен мусульманин. Попри багатовікове існування, канонічний текст Корану з'явився досить пізно - це Каїрське видання 1919р. Сьогодні відомі чотири списки Корану, що співвідносяться з УІІ-УШ століттями. Два з них особливо шановані й недоступні для дослідників. Один з цих двох списків зберігається в Мецці (в храмі Кааби), другий-у Медині. Два інших списки зберігаються в Ташкенті та Каїрі.

Доповненням Корану була Сунна ('зразок", "приклад"; повна назва - "Сунна посланця Аллаха") - запис перекладів і легенд про життя Мухаммеда. Важливого значення набуває Тефсир - тлумачення Корану та Сунни знавцями-улемами й суддями. Коран став основою формування системи права, що дістала назву "шаріат". Використо­вувався й судовий прецедент.

В Арабському Халіфаті значна кількість земель і зрошувальних споруд належала державі, але були й володіння феодалів, вони мали умовний характер і називалися "землі катіа". Певна частина земель перебувала в приватній власності. Зобов'язальне право передбачало різні види договорів. У сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське право. Згідно з Кораном, шлюб, сім'я та народження дітей розглядали як обов'язок кожного правомірного мусульманина. Дозволялося багатоженство (але не більше чотирьох дружин одно­часно), наложництво (в гаремах). Оформлення шлюбу здійснювалося усним або письмовим договором між сторонами чи їхніми батьками. Процедура розлучення була нескладною: досить було промовити формулу розлучення - і шлюб вважався розірваним.

Усі злочини поділялися на три групи: 1) злочини проти "прав Аллаха" (відступництво від ісламу, заколот, крадіжка, перелюб); 2) посягання на права певних осіб (умисне вбивство, тілесні ушкоджен­ня); 3) дії, що тільки через деякий час почали розглядатись як зло­чини (несплата податку на користь бідних (закяту), образа, хабар­ництво тощо). За злочини першої та другої групи передбачалися фіксовані та жорстокі покарання, за злочини третьої групи - таліон, викуп майном або грішми. Були відомі штраф і конфіскація майна.

Судовий процес мав як обвинувально-змагальний, так і слідчий характер. Основними видами доказів були: показання свідків, ордалії, клятва над Кораном. Достатнім, зазвичай, вважалося по­казання двох свідків - "поважних" мусульман, а в деяких випадках -чотирьох, до того ж, обов'язково чоловіків. Справу міг порушити потерпілий або його родичі. Існувала кримінальна поліція - шурта, начальник якої здійснював розшук і розслідування у справах про вбивство, сам розглядав ці справи й сам засуджував до кари.

№46