Переворот Луї Бонапарта та встановлення Другої імперії

Після набуття чинності Конституції Другої республіки 10 груд­ня 1848 р. були проведені вибори президента. Балотувалося шість претендентів. Перемогу одержав Луї-Наполеон Бонапарт, небіж Наполеона І, кандидатуру якого підтримали всі монархічні партії, більшість буржуазії та селянства. Саме він раніше двічі (в 1836 р. і 1840 р.) намагався захопити владу у Франції та відновити наполеонів­ську імперію. Отже, главою республіки став її найлютіший ворог, авантюрист, який мріяв про імператорську владу.

Після президентських виборів урядова влада у Франції, фактично, перейшла до рук монархістів (легітимістів, орлеаністів, бонапартистів), які об'єдналися в "партію порядку". Між ними розгорілася боротьба за владу. Перемогу отримали прихильники президента- бонапартисти. Вони виступили за перегляд Конституції 1848 р. і, зокрема, за відміну тих її статей, котрі забороняли переобирати одну й ту саму особу президентом на другий строк. У такий спосіб бонапартисти сподівалися продовжити перебування Луї-Наполеона при владі, а далі - відновити імперію.

2 Грудня 1851 р., нібито захищаючи республіку від змовників, Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі було оголошено військовий стан,

Національні збори розігнано, деяких депутатів заарештовано. Так встановлено відкриту військову диктатуру. Показово, але плебісцит (усенародне голосування) схвалив дії президента ("за" віддано понад? 000 000 голосів, "проти" -600 000). У січні 1852 р. прийнято нову Конституцію, що передавала президентові на десять років усю повноту влади в країні, а через рік після бонапартист­ського перевороту, 2 грудня 1852 р., у Франції відновлено монархію, так звану, Другу імперію, а Луї-Наполеона проголошено імператором під іменем Наполеона НІ.

За Конституцією, президент був главою збройних сил, призначав міністрів, від його імені здійснювалося правосуддя, парламентарії та посадові особи приносили йому присягу на вірність, він проголошу­вав стан облоги, видавав декрети й затверджував закони. Поступово в країні були знищені буржуазно-демократичні свободи, скасоване місцеве самоврядування, до нуля зведена парламентська система. Державний лад Франції набуває все більш авторитарного характеру.

Політичний авантюризм Наполеона III призвів до війни з Пруссією (суперечка за іспанський престол). У цьому зіткненні Наполеон III зазнав поразки та разом зі своєю величезною армією (100 000 осіб) ганебно здався під Седаном у полон прусським військам. Капітуляція відбулася 2 вересня 1870 р., а 4 вересня нова революція в Парижі повалила імперію Наполеона III. Франція знову стала республікою.

№71

Третя республіка у Франції. Конституційні закони 1875 р.

Після придушення Паризької комуни між буржуазними партіями розпочинається суперечка з приводу подальшого розвитку держав­ності, про те, який політичний лад найкраще захистить експлуататор­ські класи від нової революції. Більшість у Національних зборах, обраних ще до Комуни, становили монархісти. Серед них сформува­лося три погляди на цю проблему: 1) реставрація династії Бурбонів (легітимісти); 2) передання влади нащадкам Луї-Філіппа Орлеанського (орлеаністи); 3) передання влади наступникові Наполеона III (бонапартисти). Та, незважаючи на це, А. Тер (сам монархіст), наперекір усім сподіванням, через страх перед новим революційним вибором, висловився за збереження республіканської форми правління за умови, що всі ключові посади в уряді цієї республіки приберуть до рук монархісти. Такий компроміс не влаштовував представників крайньої реакції, й А. Т'єру довелося піти у відставку.

Президентом став один з винуватців Сіданської катастрофи, відкритий монархіст- маршал Е. Мак-Магон. Одначе й це не привело до відновлення монархії. Французький народ - робітники, селяни, дрібна буржуазія - ясно висловлювалися за збереження республіки. У1871-1874 рр. на додаткових виборах до Національних зборів і деяких міських органів влади, вони голосували переважно за кандидатів-республіканців. Це відіграло вирішальну роль у справі зміцнення республіки. Саме тому середня та частина великої буржуазії також висловилися за республіку, побоюючись, що відновлення монархії

призведе до нової революції та поставить під загрозу велику власність. За таких умов Національні збори змушені були примиритися. Сподіваючись, що це лише тимчасова поступка, вони в 1875 р. затвердили республіканський режим, прийнявши Конституцію Третьої французької республіки. Власне, це була неконсолідована конституція, що складалася з трьох конституційних актів (законів) -"Про організацію Сенату" (24 лютого 1875 р.), "Про організацію державної влади" (25 лютого 1875 р.), "Про відносини державної влади"(26 лютого 1875 р.).

За конституційними законами, державний лад Третьої республіки 1875 р. базувався на принципі розподілу влад. Конституція перед­бачала створення двопалатного законодавчого органу (Парламенту) -Національних зборів. Нижня - Палата депутатів - обиралася один раз на чотири роки у кількості 600 осіб. Формально проголошувалося загальне виборче право. Насправді ж, цим правом могло скористатися лише ЗО % французького населення (чоловіки старші від 21 року, а не мали його: жінки, військові та населення колоній). Діяла мажори­тарна система виборів у два тури (перший тур - абсолютна більшість, другий - відносна більшість голосів). Верхня палата- Сенат -обирався один раз на дев'ять років у кількості 300 осіб, з яких 75 сенаторів були довічними й обиралися Палатою депутатів, а 225 - особливими колегіями виборців за департаментами. Сенат був постійним органом, його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину. Сенат, за певних обставин, міг перетворюватися на найвищий суд над президентом. Сенат і Палата депутатів збиралися щороку на сесії, що розпочиналися та закінчувались одночасно (за­сідання палат могло бути відстрочено президентом, але не більше, ніж на місяць). Приймати закони мали право і Палата депутатів, і Сенат, але без затвердження останнього, жоден з них не міг набрати чинності.

Главою держави був президент, який обирався Національними зборами один раз на сім років і міг бути переобраним. Він володів значними повноваженнями: мав право законодавчої ініціативи; оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконан­ням; здійснював помилування; розпоряджався збройними силами; призначав на всі цивільні й військові посади; за згодою Сенату міг розпустити Палату депутатів.

Передбачалось утворення Ради міністрів, але детального визначен­ня її правового статусу Конституційні закони не давали. Зберігалася Державна рада, що була заснована ще за Наполеона І і складалася з представників вищої бюрократії, призначених президентом. Вона виконувала при урядові консультативні функції. Про місцеве

управління та судову гілку влади в Конституційних законах 1875 р. теж нічого не згадувалося.

Незважаючи на недемократичність цієї Конституції, її прийняття все ж таки було важливим кроком на шляху політичного розвитку Франції, позаяк вона закріплювала республіканський лад, а це відпо­відало намаганням й інтересам французького народу. З певними змінами та доповненнями (з перервою на період окупації фашист­ською Німеччиною), Конституційні закони 1875 р. діяли до 1945 р., коли були скасовані рішенням референдуму.

№72