Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Стаття про БВП для Теми і ЖЗЛ.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
06.09.2019
Размер:
310.78 Кб
Скачать

4.2.3 Відомості про нагородження письменників престижними літературними преміями

Нагородження престижною літературною премією вже самé по собі є атрибутом суспільного визнання письменника, і це теж аксіома (так, вище вже йшлося про те, що якось не віриться у міф про абсолютну самотність і невизнаність Франца Кафки за життя, адже він був нагороджений престижною німецькою літературною премією Фонтане). До того ж, зазвичай стимулюючий ефект премії не обмежується моральним боком справи, існує і матеріальний її бік, що іноді дуже сильно позначається на життєвій і творчій позиції митця (матеріальна незалежність – важлива складова незалежності духовної).

Щоправда, іноді літературні премії присуджуються не лише з естетичних міркувань. Так, Нобелівська премія (одна з найпрестижніших у світі) Олександру Солженіцину за його “Архіпелаг ГУЛаг” була присуджена, на мою думку, абсолютно справедливо, і я не хочу сказати, що її присудили не талановитій людині, а лише опонентові радянського суспільного ладу. Письменника можна поважати вже за те, що, витримавши всі випробування радянської репресивної машини, він не зламався, а знайшов у собі сили не лише продовжувати жити, а й узагальнити величезний фактичний матеріал задля увічнення пам’яті мільйонів невинних і винних жертв ГУЛагу. Крім того, Солженіцин вирізняється надзвичайною працьовитістю, доведеною протягом життя до рівня автоматизму, і за це російського письменника теж не можна не цінувати. Але, гадаю, нобеліатом він став не зовсім у тій (а, мабуть, і зовсім не в тій) галузі. За гамбурзьким рахунком, “Архіпелаг ГУЛаг” є не художнім твором: це документалістика, статистика, соціологія чи ще щось у цім роді; одним словом, це наука, а не мистецтво. Але Солженіцина відзначили сáме як письменника.

Та й сама частота нагородження встановленими преміями (Нобелівською, Гонкурівською, нашими вітчизняними) може провокувати виникнення проблемної ситуації: нагороджувати треба, а генія нема, що робити? Але попри все це, повторюю, нагородження премією – знаменна подія в життя письменника.

Вона може безпосередньо вплинути на його життєвий і творчий шлях, іноді навіть фатально. Скажімо, талановитого російського поета Бориса Пастернака виключили зі Спілки письменників СРСР. Це лише в романі Булгакова фраза “Достоєвський не був членом Спілки письменників” (читай: “Але ж саме він і був Письменником!”) звучить так собі бадьоро й дотепно, а Пастернак сильно переживав обструкцію, одностайне голосування за його виключення своїх колег за письменницьким цехом, поміж яких було багато тих, кого він до того вважав своїми друзями. Згодом відомий бард Олександр Галіч написав гнівного вірша, де однозначно засудив членів того судилища: “…Мы поименно вспомним всех, кто поднял руку (причому, вислів “поднял руку” в цім контексті означає і процедуру того “антипастернаківського” голосування, і водночас є ремінісценцією (прихованим натяком) на рядки з вірша Михайла Лермонтова “Смерть поета”, написаного 1837 з приводу смерті Олександра Пушкіна, де він гнівно засуджує вбивцю Пушкіна, француза Дантеса: “Не мог понять он нашей славы, не мог понять в тот миг кровавый, На что он руку поднимал”1.

Правда, “з панського плеча” Пастернака залишили членом Літфонду (не позбавили пенсії), не відібрали державної дачі в підмосковному Передєлкіно. Ну й що з того, що не дозволили писати й друкуватися, зате дозволили жити з перекладів (“загнали в перевод”), чим збагатили скарбницю перекладів російською з німецької, яку він добру знав ще з часів навчання в Марбурзі. Звичайно, він був вимушений жити значно економніше, ніж раніше: сучасники згадують, що в Пастернаків у Передєлкіно вся садиба була засаджена картоплею так, що майже нíяк було пройти до будинку. Замість перекладу “Фауста” Ґете – сапати картоплю, що й казати, оптимальне використання високого інтелекту й непересічного літературного таланту.

Що ж спонукало радянських можновладців до таких жорстких дій? А те, що Бориса Пастернака було висунуто на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Звичайно, будь-яка країна пишається письменниками-нобеліатами, але “тут” не могли вибачити, що радянського письменника помітили “там”, на Заході, що він потай передав за кордон рукопис свого роману “Доктор Живаго”, що в цьому творі він порушив ідеологічні радянські табу. Важкий душевний стан поета чудово відтворюють рядки його тогочасного вірша, який так і називається – “Нобелівська премія” (1959):

Я пропал, как зверь в загоне.

Где-то люди, воля, свет,

А за мною шум погони.

Мне наружу ходу нет.

Темный лес и берег прýда,

Ели сваленной бревно.

Путь отрезан отовсюду,

Будь что будет, все равно.

Что же сделал я за пакость,

Я, убийца и злодей?

Я весь мир заставил плакать

Над красой земли моей…

Ось який вплив на життя і творчість письменника справило потенційне нагородження (від нього Пастернака примусили відмовитися) Нобелівською премією.

А в українській літературі подібна ситуація ледь не склалася з Олесем Гончаром після публікації його відомого роману “Собор” (1968). Заслужений письменник, лауреат кількох Державних премій СРСР, Ленінської і Шевченківської премій, Голова правління Спілки письменників УРСР і секретар правління Спілки письменників СРСР, бойовий офіцер, що в 1941 студентом добровольцем пішов на фронт, одним словом – абсолютно лояльна до суспільного ладу, заслужена людина, чи не перше перо не лише УРСР, а й усього Радянського Союзу. І все це було раптом наче забуто, коли вийшов друком його роман “Собор”, а у Ватикані натякнули на можливість його висунення на здобуття Нобелівської премії за такий високодуховний твір. На п’ятдесятирічний ювілей (род. 1918) письменник так і не отримав уже “виписаної” Зірки Героя Соціалістичної Праці (з матеріальним додатком і пільгами, звичайно). Цієї нагороди йому довелося чекати ще цілих десять років – аж до шістдесятиліття (1978), того ж року (прощать так прощать) він став академіком АН УРСР. А опальний роман “прочекав” до перевидання іще довше – аж двадцять років. Та нобеліатом Олесь Гончар так і не став.

Буває й так, що нагороджений письменник, національна гордість якоїсь країни згодом заплямовує себе якимось негідним вчинком. Так сталося, наприклад, із надзвичайно талановитим норвезьким письменником Кнутом Гамсуном. На початку століття його творами зачитувалася Європа1, дівчата марили лейтенантом Ґланом, письменники (в т.ч. українець Михайло Коцюбинський) вчилися в нього імпресіоністичної манери письма. Але під час війни він виказав лояльність до фашистів, які назвали його “культурним козирем” нацизму. За це його віддали під суд і піддали справедливій обструкції передовсім його ж співвітчизники. Причому, один із виявів цієї обструкції був, сказати б, напряму пов’язаний із його літературною творчістю: люди просто кидали йому через паркан його ж книжки, куплені раніше (хто жив далі – робив те сáме за допомогою пошти):

Високий норвежець, фіорди чистого розуму

Вікторія”, “Пан”, “Містерії” це форма була чи зміст?

Після якого фатального роздуму

Ви пішли на такий компроміс?

Вам фашизм усміхнувся? Показав свої ікла і мускули?

Рятували перо? Заморочила Вас чума?

Яка різниця Ви добровільно чи мусили?

Великий або дволикий. Середини тут нема. <…>

І як Вам в новій цій ролі? Бо щось Вас давно не видно.

Чи вже по рідному місту Ви ходите тільки вночі?

Щодня приносить поштарка страшні якісь бандеролі

вертають Вам Ваші книги з усіх країн читачі.

Ви ставите вище комір. А всі ідуть звідусюди.

Чи це Вам так тільки здається? Це осінь так шелестить.

Пробачте їм, пане Гамсун. Вас надто любили люди,

А Ви їх так ошукали, вони не зможуть простить.

Ви вранці хочете саду, якогось душевного миру.

Лежить під кущем “Вікторія”. На сходах валяється “Пан”.

Все дуже просто і ясно. Люди проходили мимо

і кúдали Ваші книги просто через паркан.

Вже й пес не гарчить і осінь

захрипла шерехом криги.

І садівник оббиває об дерево чорні граблі.

А люди проходять, проходять, і просто кидають книги.

Так просто, як у могилу кидають грудки землі.

Що було робити урядові Норвегії? Вибачити, зробивши вигляд, що нічого не сталося? Але навряд чи після Бабиних ярів і Бухенвальдів це рішення зрозумів би увесь світ та й, мабуть, більша частина норвежців. Депортувати з країни? Але це дійсно її національна гордість, ця країна вміє шанувати нобеліатів1. І норвежці (віддавши письменника під суд) знайшли таку формулу: помилки Кнута Гамсуна належать йому самому, а його талант – Норвегії.

Принагідно зауважу, що ми ввели до програми роман Кнута Гамсуна “Пан”, звичайно ж, зовсім не з ідеологічних міркувань. Це перлина світової літератури, твір, важливий для розуміння літературного процесу ХХ століття. Але дізнатися про нагородження письменника Нобелівською премією і перипетії цієї непростої ситуації учням буде не лише цікаво, а й корисно: скажімо, для глибшого розуміння витоків крайнього індивідуалізму того ж лейтенанта Ґлана, та й взагалі неповторної аури творів норвежця.

Звичайно, повз такі БВП на уроці вчителеві літератури зараз пройти не можна (хоча нема гарантії, що через кілька десятиліть ситуація не зміниться, і ця інформація стане неактуальною (див. розділ “БВП, пов’язані зі знаменними історичними подіями”). З другого боку, не можна впадати в протилежну єресь – надмірну увагу до фактів нагородження письменників різноманітними преміями, їхню каталогізацію, яку учням знати не обов’язково.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.