Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Стаття про БВП для Теми і ЖЗЛ.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
06.09.2019
Размер:
310.78 Кб
Скачать

4.2.7 Бвп, необхідні для розуміння й інтерпретації літературних творів

Буває й так, що без знання певних БВП не можна повноцінно сприйняти і/або проаналізувати літературного твору (див. розділ “Про головні функції вивчення БВП”). У цім випадку доречність використання зазначених елементів БВП, звичайно ж, є необхідною, про що вчителеві “нагадає” сам твір. Причому, необхідними для розуміння й інтерпретації літературних творів можуть бути БВП із будь-якого наведеного вище розділу.

Передовсім, в основу твору може бути покладений якийсь справжній факт із життя письменника, без знання якого сприйняття і розуміння тексту буде неповноцінним або й неможливим.

Так, ще в Давній Греції, на острові Лесбос, жили два видатних поети: Алкей і Сапфо. Вони були представниками аристократії (тобто між ними не існувало соціальної прірви, і їхній шлюб нікому не видався б мезальянсом), приблизно одного віку, а з приводу вроди Сапфо ходили легенди, тож не дивно, що Алкей у неї закохався. А, закохавшись, освідчився у цьому почутті поетично:

Сказати дещо хочу тобі одній,

Але, як тільки глянеш на мене ти, –

Уста мої змикає сором,

Перед тобою стою безмовний

Але на любовні пропозиції Алкея та відповіла відмовою у вірші, який в усіх хрестоматіях світу так і називається – “Відповідь Сапфо” або “До Алкея”:

Коли б твій намір чистий і добрий був,

Тоді б і слово легко злетіло з уст,

І вниз очей не опускав би,

Сміло сказав би, чого бажаєш.

Звичайно ж, без знання хоча б наведеного мінімуму БВП неможливо не те ще інтерпретувати, а й просто зрозуміти ці вірші. Те сáме стосується і знаменитої програмової канцони Джауфре Рюделя про кохання віддалік:

Мені під час травневих днів

Приємний щебет віддалік,

Зринає в пам’яті без слів

Моє кохання віддалік. <…>

Я щастя у житті зустрів

В моїм коханні віддалік.

Немає в світі кращих днів

Ні поблизу, ні віддалік!

Коли б я лиш надію мав,

У царство б маврів я помчав,

Обдертий весь, в самотині.

Немає в світі кращих снів –

Примчать до неї віддалік,

І чуть слова її, мов спів,

І розмовлять не віддалік <…>

Щоб я від горя не смутнів,

Кохання тішить віддалік.

Далеко до її країв.

Даремно мріять віддалік. <…>

Господь не раз людей жалів.

Святе кохання віддалік!

Та поки що я весь змарнів, –

Про неї мрію віддалік. <…>

Коли б Господь мене привів

Скоріш до неї віддалік,

Щоб я признатись їй посмів

І більш не мучивсь віддалік <…>

Я чистим принести зумів

Своє кохання віддалік

Як видно неозброєним оком, ключовими текстовими одиницями у вірші є словосполучення “кохання віддалік” (“святе кохання віддалік”), а також його складова – лексема “віддалік”. І для людини, не знайомої з біографією автора, ці ключові текстові одиниці будуть лише свідченням його поетичної майстерності, адже вони виконують важливу текстотворчу функцію – немов стрижнем пронизують увесь твір, який, власне, на них тримається. Свого часу я зустрів у О.Блока чудову метафору: він порівняв вірш з надзвичайно тонким покривалом, накинутим “на вістря двох-трьох слів”. У наведеній канцоні Рюделя такими словами є сáме виділені. Але це перший, найповерхневіший рівень сприйняття тексту, і для глибшого розуміння концепції середньовічного поета-лицаря, провансальського трубадура цього замало.

Річ у тім, що сáме в добу Середньовіччя (не без впливу рецепції культурних надбань Сходу, яка відбувалася передовсім під час хрестових походів1 західноєвропейських лицарів на Схід, до гробу Господнього) почав формуватися культ Чарівної Дами, який спонукав лицаря до служіння їй, оспівування її тощо. Але в ті часи церковна влада в Західній Європі була абсолютною і необмеженою, а церква дивилася на жінку як на осередок гріха, зброю Сатани, адже сáме жіноча краса є найбільшою спокусою на землі2. І раптом оспівування Чарівної Дами, та ще й завезене від “невірних”.

Тому наступним кроком у цьому культі було порівняння Чарівної Дами з Богородицею. Хіба міг хтось назвати любов не до земної жінки, а до Богородиці гріховною? Але для церкви ця формула була недостатньою: де ж бо гарантія, що мужчина-лицар, який публічно декларує своє суто духовне обожнення Чарівної Дами, жодним чином не реалізує свого кохання, сказати б, у тілесно-гріховній іпостасі, коли залишається із предметом свого поклоніння наодинці? Тим більше, що зазвичай Дама серця була дружиною сюзерена чи іншого лицаря, і, за влучним висловом Ф.Енгельса, лицарське куртуазне кохання “мчало до адюльтеру на всіх вітрилах” (досить згадати сюжет знаменитого лицарського роману, де лицар Трістан став коханцем Ізольди, дружини свого дядька, короля Марка).

І тут виникає такий варіант кохання, який примушує прикусити найдошкульніші язики: це “кохання віддалік” (до речі, це не просто словосполучення, а середньовічний термін3). Лицар може покохати Чарівну Даму, яка живе на фізично недосяжній для нього відстані, оспівувати її і служити їй, навіть жодного разу її не бачивши! Це, сказати б, найвищий тип сáме духовного кохання (пор. у Рюделя святе кохання віддалік”), а не тілесного потягу. Ось звідки в наведеній канцоні таке інтенсивне вживання і цього словосполучення, і його складової – слóва “віддалік”. Це вже інший, глибший рівень розуміння концепції вірша, для якого знадобилися фонові знання фактів культурного дискурсу доби Середньовіччя. Але й це ще не все.

Про Джауфре Рюделя складено стільки легенд, як про мало кого з письменників за всю історію людства. Так, у середньовічному збірнику напівлегендарних “біографій” трубадурів записано, що Джауфре Рюдель де Блаї був надзвичайно шляхетною людиною – князем Блаї. Він покохав графиню (Мелісанду) Триполітанську, жодного разу її не бачивши, за її великі чесноти і благородство, про які він чув від паломників, що приходили із Антіохії, і склав про неї багато чудових віршів з чарівними мелодіями і простими словами. Бажаючи побачити графиню, він вирушив у хрестовий похід на Сирію і поплив морем. На кораблі його вразила тяжка хвороба, і оточуючі вважали, що він помер, але його привезли-таки до Тріполі, як мерця, в готель. Про це повідомили графиню, і вона прийшла до його ложа і взяла його у свої обійми. Джауфре ж дізнався, що це графиня, і знову прийшов до тями. Тоді ж він восхвалив Бога і подякував Йому за те, що Він зберіг йому життя до того часу, поки вони не зустрінуться з коханою. На руках графині він помер, і вона наказала з почестями поховати його в будинку триполітанського ордену тамплієрів, а сама в той же день від скорботи і туги за ним постриглась у черниці.

Ця романтична легенда відбилася в творчості багатьох письменників. Характерний приклад – вірш видатного німецького поета-романтика Генріха Гейне “Жоффруа1 Рюдель і Мелісанда Тріполі”:

<Едва> Рюделя

Мелисанда увидала,

Как любви своей прообраз

В умиравшем угадала.

Ах, Рюдель и сам впервые

В те последние мгновенья

Увидал ее, чью прелесть

Пел, исполнен вдохновенья.

Наклонясь к нему, графиня

И зовет, и ждет ответа,

Обняла его, целует

Губы бледные поэта.

Тщетно! Поцелуй свиданья

Поцелуем был разлуки.

Чаша радости великой

Стала чашей смертной муки…

Тому сáме життя і творчість Рюделя в сучасного освіченого читача найчастіше асоціюється зі згаданим вже “коханням віддалік”, адже він закохався у даму, яка жила далеко від нього і яку він жодного разу не бачив! Це третій, найглибший рівень розуміння концепції твору (не кажу про рівень заглиблення в інтерпретацію – вона практично безмежна).

Як бачимо, перший рівень розуміння програмової канцони, хоч і є цікавим, але не забезпечує потрібної повноти сприйняття тексту, яка досягається лише після використання фактів культурного дискурсу доби Середньовіччя і, звичайно ж, БВП.

Те сáме можна сказати і про художні твори, написані в біографічному ключі талановитими фахівцями-літературознавцями або письменниками (наприклад, серії блискучих романів Юрія Тинянова “Кюхля”, “Смерть Вазір-Мухтара”, “Пушкін” чи белетризованих біографій письменників, виконана Андре Моруа), адже тут елемент БВП є не оздобою, а фундаментом архітектоніки й концепції творів.

На написання творів можуть принципово впливати не лише конкретні поодинокі факти біографії (на кшталт наведених вище прикладів про кохання Алкея до Сапфо, “кохання віддалік” Джауфре Рюделя до Мелісанди Тріполітанської; або не наведені, але не менш важливі для розуміння програмових творів: кохання Данте до Беатріче (без них не зрозуміти ні більшості його сонетів, ні самої “Божественної комедії”), обожнювання Петраркою Лаури (інакше не можна навіть торкатися сторінок його “Канцоньєре” і т.д., і т.п.), а й життєвий досвід, особисті враження письменників. Своєрідним мірилом тут може бути приблизно таке питання: чи відбувся б (як мінімум: що втратив би) якийсь літературний твір, якби не конкретний життєвий досвід письменника?

Так, в дитячій біографії Чарльза Діккенса був важкий період виснажливої роботи на гуталіновій фабриці. Майбутній письменник і в буквальному, і в метафоричному сенсі “на власній шкурі” відчув безсоромне визискування дитячої праці в тогочасній Великій Британії, то чи не звідси таке достеменне знання важкого дитинства і співчуття сáме героям-дітям, якою просякнута більшість творів письменника. Отже, розпочинаючи вивчення програмового роману Діккенса, доречно хоча б побіжно згадати про цей факт.

Цікавим випадком “експлуатації” БВП є, сказати б, подвійне використання того самого факту: і самим автором, і іншим письменником. Так трапилося, наприклад, із надзвичайно напруженим епізодом із життя молодого Ґете – закоханістю в Шарлоту Буфф, яка ще до їхнього знайомства стала нареченою інтелігентного і розумного юнака Кестнера, секретаря ганноверського посольства. Почуття це було приреченим, і Ґете був близьким до самогубства.

Без знання цього факту БВП не можна уповні сприйняти ані змісту й форми найвідомішого твору Ґете штюрмерського періоду – роману “Страждання молодого Вертера” (1774), який недаремно називають сповіддю письменника, ані сенсу непростої дискусії щодо моральних якостей самого Ґете, що розпочалися після публікації згаданого твору.

Отже, сюжет роману схожий на ці реальні факти. Освічений і здібний юнак Вертер, що походив із незаможної сім’ї і мав нахил до літератури й живопису, оселився в маленькому містечкові, щоб насолодитися самотністю і природою. Вертер не міг знайти собі місця у прагматичному суспільстві, ніяк не знаходив він і душі, яка б розуміла його. І ось нарешті доля послала йому таку людину – це чарівна Шарлотта (усі знайомі називали її Лоттою) С., яка вирізнялася ще й внутрішньою красою. Та вона була зарученою з вельми достойним і серйозним юнаком Альбертом. Життя склалося так, що Лотта одружилася з Альбертом. Вертер, не в змозі як викинути її зі свого серця, так і жити без неї, вкоротив собі віку, а Лотта з Альбертом навідувалися до нього на могилу.

Звичайно, головна заслуга Ґете не в розробці цього десь навіть банального сюжету, а в детальному описові найменших душевних порухів закоханих людей, передусім Вертера, і вже сама назва роману є тому свідченням.

Популярність роману “Страждання молодого Вертера” перевершила найсміливіші сподівання, його успіх був неймовірним, він одразу був перекладений багатьма мовами. Сам Ґете в автобіографії так написав про величезний успіх твору: “Дія цієї книги була величезною…, бо вона була на часі; як досить шматка тліючого ґноту, щоб вибухнула велика міна, так і тут: вибух поміж читацького загалу був… величезним”.

Роман Ґете став першим німецьким твором нового часу, що мав міжнародний резонанс. Недаремно сам він у одній з епіграм так написав про всесвітній успіх “Страждань молодого Вертера”:

Німець мене наслідував, француз читав мою книгу.

В Англії ласкаво був зустрінутий неприкаяний гість.

Але що мені з того, що навіть далекий китаєць

Вертера з Лоттою малює несміливою рукою на склі?

Але неймовірний успіх цього роману мав і свою фатальну іпостась – Європою переважно серед молодих людей прокотилася хвиля самогубств. Які нормальні батьки після цього захотіли б, щоб їхні діти читали такий твір? З другого боку, чим більше твір забороняють, тим привабливішим він є, адже “заборонений плід є солодким”.

Сам Ґете теж переживав з цього приводу: з одного боку – приємно в 25 років стати відомим письменником, автором модного твору, з другого – жахливо почувати себе причиною стількох смертей. А тим більше, що сам він, можливо, тому й вижив, не вкоротив собі, як Вертер, віку через нещасливе кохання до Шарлоти Буфф, що виплеснув душу, сказати б, “зняв стрес” написанням цього твору. Отже, виходило, що життя Ґете було куплене ціною сотень життів юнаків і юнок усієї Європи1. Висока ціна, і не кожен її прийме. Так, сучасник Ґете, видатний німецький письменник-просвітитель Лессінг був обурений фіналом “Вертера”, а відомий німецький письменник ХХ століття Томас Манн у передмові до свого роману “Лотта у Веймарі”1 писав: “У своїх спогадах Ґете розповідає про цю гримасу життя – про контраст між цілющою роллю, котру роман про Вертера відіграв для нього самого, і тим впливом, яке він справив на зовнішній світ”.

А в основу щойно згаданого роману Томаса Манна “Лотта у Веймарі” теж лежить біографічний факт: уже на схилку віку та сама Лотта (Шарлотта) приїздила до вже великого на той час Ґете у Веймар. Перелік схожих прикладів впливу біографічних фактів на літературну творчість можна продовжувати і продовжувати.

Але й тут треба відчувати міру. Зокрема, наприклад, тому, що не завжди для відтворення художньої реальності в літературному творі його авторові необхідно мати, сказати б, особистий “життєвий стаж” у цій сфері. Так, Володимир Висоцький ніколи не воював і навіть не перебував на фронті як син полку (нар. 1938), але багато фронтовиків щиро переконані в тому, що він не лише воював, а й сидів у окопі десь поруч із ними – до такої міри правдиво він зображував їхні почуття. Більше того, колишні штрафбатівці поклялися б, що він сам пройшов через штрафні батальйони: тільки “свій, штрафбатівський”, той хто мовчки, без жодних зайвих звуків ішов на смерть (цієї “мовчанки”, за спогадами фронтовиків, німці боялися найбільше) міг написати такий, скажімо, рядок: “…Поэтому мы не кричим “Ура!” - / Со смертью мы играемся в молчанку…” або “Ты бей штыком, а лучше – бей рукой: / Оно надежней, да оно и тише. / И, ежели останешься живой, – / Гуляй, рванина, от рубля и выше…”).

Ще яскравішим прикладом невідповідності між життєвим досвідом письменника і художнім світом його літературного твору є, скажімо, фантастика (Бредбері на Марсі не бував) або твори на історичну тематику (а наш сучасник Умберто Еко пише про межу Середньовіччя і Ренесансу так, наче сам був у абатстві, зображеному ним в “Імені троянди”, і розшукував Аристотелеву книжку).

Катерина Медичі якось зронила: “Найкращий шпигун – логіка” (тобто для того, щоб вивідати якусь таємницю, не обов’язково щось підслуховувати або когось вистежувати – можна за допомогою розуму, логіки “прорахувати” чиїсь ходи). Цю формулу певною мірою можна застосувати до нашої теми: часто найкращий життєвий досвід – вигадка. Адже, за Дефо, “вигадувати треба правдивіше, ніж воно є насправді”.

Буває, що самі письменники з різних причин створюють про себе міфи, вигадки і всіляко підтримують їх (згадаймо “наполеонівські корені” Гійома Аполлінера). Причому, по-перше, вони самі часто вірять у такі історії, а, по-друге, розрізнити вигадку і правду в таких випадках майже неможливо.

Так, російський поет Михайло Лермонтов вельми любив оповідки про свого міфічного (легендарного?) пращура, іспанського герцога Лерму. Він навіть написав його портрет (1832-33), коли той, буцімто, йому наснився (причому зобразив свого “віртуального” пращура дуже схожим на себе); навмисно робив помилку в писемному варіанті свого власного прізвища – “Лермантов” (від. “Лерма”), замість нормативного “Лермонтов”; звертався із запитами до Мадридського архіву тощо.

Поет цікавився також другою “потенційною” лінією походження свого прізвища і роду – шотландською (згодом у літературознавстві навіть виникла версія, що іспанець Лерма переселився до Шотландії, адже іспанське прізвище Lerma вельми схоже на шотландське Learmonth)2.

Але найцікавіше те, що “шотландська версія”, хоч і після смерті поета, а таки була документально підтверджена як архівними документами (шотландський акт 1698 р.), так і особистим письмовим посланням (1873) члена англійського парламенту А.Лермонта про кровний зв’язок шотландських Лермонтів як із родом Михайла Лермонтова, так і з легендарним шотландським бардом Томасом Поетом (Learmonth)1, якого вважають зачинателем шотландської літератури (ХІІІ ст.). Відомий російський філософ-містик Володимир Соловйов навіть досліджував риси психологічної схожості Михайла Лермонтова і Томаса Лермонта.

Але головне те, що ці оповиті туманом сивої давнини оповідки суттєво вплинули на творчість одного з найкращих російських поетів. Передовсім, шотландські (кельтські) барди вважалися не просто поетами, а провісниками й чаклунами, їх прямо пов’язували із потойбічними силами, їх наділяли надлюдськими можливостями. Щось схоже можна знайти і в численних оцінках Лермонтова його сучасниками. Так, уже згаданий Соловйов, який вважав російського поета “прямим родоначальником” ніцшеанського умонастрою2, дорікав йому за “презирство до людини, привласнення собі заздалегідь якогось виняткового надлюдського значення”, і відзначав у нім “здатність переступати в почутті й сприйнятті через межу звичайних явищ і охоплювати потойбічну сторону життя [ЛЕ, 520].

Етичні аспекти цієї оцінки залишу без розгляду, а зупинюся сáме на “винятковому надлюдському значенні, яке буцімто “привласнив” собі Лермонтов, і його здатності охоплювати потойбічну сторону життя. У матеріалі для вчителя літератури про гіпнотичний (чаклунський?) погляд поета, відзначений багатьма його сучасниками й зафіксований численними портретами, всерйоз розмірковувати не годиться. Та є в Лермонтова один містичний, неймовірно провіденціальний вірш, який став предметом глибокого дослідження багатьох літературознавців і про який тут варто згадати.

Це поезія “Сон”, написана 1841 року, незадовго до загибелі поета, у якій ця загибель на Кавказі (“в долине Дагестана”) від кулі (“с свинцом в груди”) спрогнозована у моторошно точних деталях. Пересічна людина, не наділена “екстрасенсорними” (бардівськими?) властивостями, так передбачити свою загибель навряд чи змогла б:

В полдневный жар в долине Дагестана

С свинцом в груди лежал недвижим я;

Глубокая еще дымилась рана

По капле кровь точилася моя…

Взагалі сон, як суміжний між життям і смертю (“цим світом” і “тим світом”) стан людини, завжди був і залишається плідним підґрунтям для “сюр-реального”. Досить згадати філігранну гру поняттями “життя” і “сон” у однойменній драмі Кальдерона, а також безліч “видінь” і “снів” у світовій літературі: від християнських візій (в т.ч. “Божественної комедії” Данте) до сну Ашенбаха (“Смерть у Венеції” Т.Манна) і постмодернових віртуальних марень. А хіба не сюр-реальною (над-реальною) є картина, створена генієм Лермонтова:

<…> но спал я вечным сном.

И снился мне сияющий огнями

Вечерний пир в родимой стороне.

Меж юных жен, увенчанных цветами,

Шел разговор веселый обо мне.

Но в разговор веселый не вступая,

Сидела там задумчиво одна,

И в грустный сон душа ее младая

Бог знает чем была погружена;

И снилась ей долина Дагестана;

Знакомый труп лежал в долине той;

В его груди, дымясь, чернела рана,

И кровь лилась хладеющей струей.

Значить, смертельно пораненому ліричному героєві сниться, що якійсь юній жінці сниться, що він їй сниться: “Лермонтов бачив… не лише сон, а й сон, який снився снові його сну – сновиддя в кубі” [ЛЕ, 520]. Недаремно цей вірш називають вершиною провидницької спроможності Лермонтова [там само]. Ось і спробуй визначити: де в біографії письменника реальність, а де – міф; де цей міф вплинув на творчість, а де – навпаки.

Але буває й так, що справжнісінька правда сприймається як міф. Так, на Заході довго не могли повірити, що Павка Корчагін – не радянський пропагандистський трюк, вигадка, не могли повірити у справжню біографію Миколи Островського. Дійсно, якщо вдумаєшся в скупі рядки його життєпису, ладен вигукнути: “Не вірю!”

Але, як було сказано вище, ототожнювати літературних героїв із їхніми прототипами не можна в жодному разі, навіть якщо прізвища збігаються чи майже збігаються. Скажімо, героя багатьох оповідань Бориса Дмитровича Грінченка звуть “Митрович”, і працює він, як і автор, у сільській школі; та сама ситуація зовсім у іншім контексті: справжнє прізвище письменника Аркадія Гайдара – Голіков, а героя його напівавтобіографічної повісті “Школа” звати – Горіков. Але персонажі є персонажами, і ототожнювати їх з авторами не можна в жоднім випадку. Достоєвський – не Раскольніков, і старенької лихварки не вбивав, хоч і жив у Петербурзі…

Вище вже йшлося про те, що однією з функцій вивчення БВП є стимулювання інтересу школярів до особистості письменника. Образно кажучи, бажано “оживити мумію” – зробити письменника “ближчим” до учнів, зрозумілішим їм. Цьому можуть, зокрема, сприяти цікавинки, якісь маловідомі факти про життя письменників, часто їх метафорично називають “родзинками1.

Наприклад, як сказано вище, Вольтер у вигнанні перебував у Великій Британії. А, як відомо, англійці і французи “по-сусідськи” традиційно недолюблюють одне одного. Якось розлючений натовп шовіністично налаштованих мешканців Туманного Альбіону оточив французького письменника з наміром фізично розправитися з ним. Вольтер, який чудово володів англійською (він перший переклав французькою Шекспіра), не розгубився, а голосно крикнув: “Ви хочете побити мене за те, що я француз? Але чи не досить з мене того, що я вже й так покараний тим, що не є англійцем?” Люди засміялися і відпустили дотепника з миром.

Або, наприклад, такий фрагмент БВП. Блискучий полеміст, Вольтер своє негативне ставлення до кастових привілеїв висловив у майже афористичній формулі: “Я повірю в те, що дворяни мають більше прав від народження, ніж прості люди, коли побачу, що з лона матері перші з’являються на світ з готовими шпорами на ногах, а другі – з готовим сідлом на спині”

Така інформація про Вольтера, безумовно, сприятиме зростанню симпатії школярів до його особистості, а відтак – і до його творчості. Але чи доречно розповідати учням про те, що просвітитель-Вольтер був апологетом буржуа, а простий люд просвічувати відмовлявся, заявивши: “Народ – це бидло, йому потрібні батіг, ярмо і корм” (Лист до Табаро; 03.02.1769)?

Існує й інше поняття – “полуничка”. Начебто родзинка і полуничка схожі – обидві солодкі, приємні на смак, тобто спокусливі. Але полуничкою, як зазначено вище, називають певні занадто пікантні, інтимні, іноді навіть непристойні факти БВП. Ще на початку ХХ століття відомий філолог Густав Шпет справедливо дорікав деяким літературознавцям, що вони люблять нишпорити “під диванами письменників”, неначе без цього неможливо дослідити їхню творчість. Є й категорія людей (не лише фахівців), які кохаються сáме на “полуничці”, адже завжди існує певна спокуса здивувати добірне товариство, продемонструвати в колі друзів, колег, якомусь іншому престижному зібранні свою ерудицію, обізнаність сáме з маловідомими фактами життя якихось видатних людей, зокрема – письменників. Та ця маловідомість, доступність лише вузькому колу “втаємничиних”, “обраних” (яка є неодмінним атрибутом і “родзинок”, і “полунички” водночас, адже загальновідоме зразу втрачає більшу частину своєї привабливості, переходить до розряду банального) є вельми підступною, бо іноді розмиває межу між першим і другим. Тим більше, що вчитель – звичайна людина з усіма плюсами й мінусами цього визначення, а на уроці виникає спокуса здивувати також учнів, продемонструвати й перед ними свою ерудицію, яка принесла стільки піднятих брів, здивованих вигуків і компліментів, скажімо, на недавній вечірці. І, звичайно ж, перед найсильнішою спокусою опиняються насамперед вчителі літератури, адже, наприклад, для вивчення закону розширення газів під час їхнього нагрівання вчителеві хімії не обов’язково давати школярам біографію вченого зі складним ім’ям – Жозеф Луї Гей-Люссак. Так ось під час викладання літератури надзвичайно важливо не втратити почуття міри, справжнього смаку, не перейти якоїсь внутрішньої межі, що відрізняє “родзинки” від “полунички”.

Крім того, передовсім у капіталістичних країнах, де книга споконвіку вважалася товаром, різновидом “капіталу”, а її якість і цінність ледь не в першу чергу вимірялася тим, як вона продається, дуже звикли саме до “полуничного” присмаку біографічної літератури (він користується попитом у великої кількості покупців). Іноді просто дратуєшся, коли, скажімо, замість творчої історії Байронових “Стансів до Августи” західні автори протягом десятків сторінок смакують “полуничку” про інцест письменника із сестрою. Звичайно, такий “досвід” нам у них переймати недоречно, хоча, на превеликий жаль, це відбувається1.

Так, напевне, недоречно провокувати учнів на порпання в гомосексуальних подробицях життя Оскара Уайльда, якщо треба збагнути зміст і форму “Портрета Доріана Грея”. А що нового дасть інформація, скажімо, про цю ж схильність чи не всіх “програмових” еллінів2 для розуміння античної літератури? Чи відомості про самогубство старезного Кавабати Ясунарі буцімто через полум’яне кохання до шістнадцятирічної юнки, – для сприйняття літератури японської?

Десь я читав, що американська вчителька задля підвищення інтересу учнів до вивчення її дисципліни під час пояснення нового матеріалу робила стриптиз. Хотілося б вірити, що це не стане шляхом “перебудови” нашої школи3.

***

Такі головні функції, а також складові “оптимального мінімуму” БВП, які доцільно репрезентувати в навчальних виданнях із літератури.

Водночас я чудово розумію, що кожен словесник працює (чи не працює) з БВП по-своєму, а рівень викладання, зрештою, перевіряється не наявністю перелічених (або не перелічених) тут компонентів БВП, а виконанням програми і навчальними досягненнями учнів.

Марина Цветаєва винайшла чудову формулу: Мій Пушкін”. Було б ідеально, якби кожний учень після уроків літератури міг сказати про кожного з майстрів пера: “Це – мій письменник”.

Принаймні, чому б до цього не прагнути?

Додати: ефективним прийомом вивчення БВП є “прив’язування” дат життя одного письменника до дат життя другого відомого письменника (знаменних фактів літературного – культурного – історичного процесу):

Наприклад: Дефо в Лондоні зустрічав Петра І, або коли народився такий-то, такий-то вже був відомим тощо...

1 Див., наприклад: История всемирной литературы: В 9-ти тт. – Т.3. – М.: Наука, 1985. – С. 310-331. До речі, про життєвий шлях Шекспіра (як і Гомера) теж ніхто не знає до пуття. Вчені до такої міри плідно вивчали його біографію, що бідний драматург зрештою “перетворився” на жінку – королеву Єлизавету І (там само, с.317).

2 Каплан И.Е. Изучение биографии писателя в старших классах: Пособие для учителя. – М.: Просвещение, 1964. – С.3. Тут і далі у цитатах виділення моє. – Ю.К.

3 До речі, гіпертрофована увага радянської школи сáме до виховної функції БВП обумовила й те, що до державних навчальних програм практично не потрапляли хоч і талановиті, але ідеологічно небажані письменники (такі, як католик Педро Кальдерон або “український фашист” Євген Маланюк).

1 Маранцман В.Г. Изучение биографии писателя в школе // Методика преподавания литературы / Под ред. проф. З.Я.Рез. – Москва: Просвещение, 1985. – С.216. Далі - [Методика].

2 Зарубіжна література: Програми для середньої загальноосвітньої школи з українською мовою навчання. – Київ: Перун, 1998. – С. 12. Далі – [П-98].

1 Тут і далі розглядаються переважно програмові літературні твори, але ними, звісно, я не обмежуюся. Передовсім, тому, що непрограмовий твір може стати програмовим, але головне через те, що обмежити літературу програмою з літератури аж ніяк не можна, бо тоді “культура пройдет мимо” (Ю.М.Лотман).

1 Щоправда, це, сказати б, канонічна точка зору. Але ця сама метафора може мати зовсім інший символічний сенс: так, на деяких християнських іконах одного з найславетніших святих – Георгія – зображено під час молитви, коли він тримає в руці власну відтяту голову, що втілює “мотив життя в смерті” (Аверінцев С.С. Софія-Логос. – Київ: Дух і літера, 2001. – С.62).

2 Зарубіжна література ХХ століття: Хрестоматія-посібник для 11 класу. – Київ: Генеза, 2000. – С. 273.

1 Звідси, до речі, концептуальний задум 12-бальної системи, де замість колишнього до чогось зобов’язуючого терміна “рівень знань, умінь і навичок учня” з’явився вельми розслаблюючий – “рівень навчальних досягнень учня”, тобто хай би як вчився школяр, все одно він апріорі вже має досягнення. За аналогією: “Мерседес” – досягнення Німеччини, а “Запорожець” – досягнення України. Якось не хотілося б звикати до атавістичної думки, що, мовляв, навчатися повноцінно може (з різних причин) лише певний відсоток наших співвітчизників, а для виконавців, скажімо, фізичної роботи освіта непотрібна.

2 Ті кілька уроків, які іноді відводилися, скажімо, на огляд гомерівського епосу або згадка про те, що рядок Володимира Маяковського “Ленин и партия – близнецы-братья” написано футуристичними “сходинками”, загальної картини не міняли.

1 Було б абсолютною маніловщиною, повним методичним абсурдом вимагати від учня за 15-20 хвилин (а саме стільки “чистого навчального часу” зазвичай залишається від відміряних 45-ти) енциклопедичного, детального викладу завчених дома чи в класі БВП: надмірна деталізація часто не просто недосяжна для учнів, а й просто непотрібна їм. Оптимальний обсяг БВП на уроці (залежно від його типу, етапу навчання, типу навчального закладу тощо) – предмет окремого розгляду в окремій роботі.

1 Якщо дозволяє обсяг, можна давати й невеличкі фрагменти літературознавчих або мемуарних матеріалів [Методика, 126], але все-таки це доречніше робити в старших класах.

2 “У лекції про біографію письменника часто виникає небезпека фактографії. Але учням цікавий не сухий перелік подій, а жива розповідь, що сприяє виникненню відчуття безпосереднього, особистого знайомства з письменником [Методика, 220].

1 Це своєрідний тест для вчителя – не задовольнитися простою наявністю певного автора чи твору в якійсь програмі, а зважити, скільки навчального часу реально відведено на його вивчення. До речі, сáме бажання, з одного боку, не мчати “галопом по Європах”, з другого – не “доредукувати” програму до рівня класів вирівнювання, й спонукало нас запропонувати початок вивчення систематичного курсу літератури не з 9-го, а з 8-го класу, тобто додати до нього ще понад 60 уроків (бл. 30% навчального часу!).

2 “Твір Байрона (поема “Мазепа”. – Ю.К.) – не історичне відтворення реальної постаті Мазепи, а поетичне уявлення про романтичну, сильну і переможну особистість, яке склалося у автора з прочитаного ним твору Вольтера “Історія Карла ХІІ”. Через непевність цього джерела Байрон помилково вважав Мазепу польським шляхтичем…” (Наливайко Д.С., Шахова К.О. Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба романтизму: Підручник. – Київ: Заповіт, 1997. – С.335. Далі – [НШ]). “Принцип” такий: усі, хто жив у Речі Посполитій, - поляки.

3 Зарубіжна література: Підручник для 5 класу. – Київ: Навчальна книга, 2002. – С.316.

1 А відомій представниці “срібної доби” російської поезії відомий український поет Євген Маланюк присвятив рядки, де зі щирою теплотою, але прямо дорікає за те, що вона, киянка за народженням, стала не українською поетесою Ганною Горéнко, а російською поетесою Анною Ахматовою: “…Сестро мила, сестро біла / Гóренько (гра слів: “гóренько” – “Горéнко”. – Ю.К.) моє…”

2 На Заході існує думка, що автором відомого еллінського епосу була жінка: “Я – один из тех еретиков, которые верят, что “Одиссею”, должно быть, написала женщина. Эта ересь далеко не нова. Некогда Сэмюэл Батлер (автор прозових переказів Гомерових поем англійською. – Ю.К.), а в наши дни Роберт Грейвз (англ. прозіїк і поет, що писав про античність. – Ю.К.) полагали, что так оно и было” (Фаулз Джон. Кротовые норы // ИЛ, 2002. – С. 249). Мені здається, що Гомера й Шекпіра (див. вище) “роблять” жінками не в останню чергу через бажання подратувати літературознавчий загал. Мовляв, яка вам усім різниця, хто сáме написав твір, адже головне те, що його написано.

1 Ще сильніше час публікації може впливати на твір, якого автор доопрацьовував і оприлюднював упродовж усього свого життя. Так, Шарль Бодлер фактично усе життя працював над “Квітами зла”, Тарас Шевченко – над “Кобзарем”, Волт Вітмен – над “Листям трави” і т.д.

1 Свого часу роздуми над цим питанням були інкриміновані академікові Сахарову, “батькові водневої бомби”, як дисидентство.

1 Детальніше про відлуння цих подій у наступному літературному дискурсі див.: Ковбасенко Ю.И. Филологический анализ художественного текста. – Киев, 1995. – С.29-37.

1 Пор. уривок вірша Максима Рильського, який є своєрідним поетичним свідченням цього інтересу до творчості Кнута Гамсуна: “У кошику хліб, пара удок і “Пан”, /Подрана сорочка і сни Метерлінка. / Іду і сміюся – і чим я не пан, / Коли я щасливий, як біла дитинка?”

1 Нобелівською премією Кнута Гамсуна було відзначено 1920 року за роман “Соки землі” (1917).

2 Цит. за вид.: Непорожній О. Глашатай волі // Фрідріх Шіллер. Твори. – Київ: Молодь, 1968. – С. 18.

3 Відверто кажучи, деякі схематизм і надмірна гіперболізація таки були властиві Шіллеру, особливо в його ранніх творах. У “Розбійниках”, наприклад, є багато епізодів, коли він вкотре і вкотре “очорняє” персонажів, уже й без того абсолютно “чорних”, негативних. Це стосується, зокрема, Франца Моора, який мало того, що звів наклеп на старшого брата і посварив його з батьком, розбив кохання Амалії і Карла, нещадно визискував підлеглих, так ще й живцем поховав свого батька і прирік старого на голодну смерть, за висловом самого Франца – “пити власну сечу” в підземеллі (дія ІІІ, ява V) або, скажімо, розбійника Шуфтерле, який кидає живе немовля у полум’я пожежі, про що весело і з гордістю розповідає Карлові Моору (дія ІІ, ява ІІІ).

4 Детальніше про творчість Ґете й Шіллера, зокрема про народну драму “Вільгельм Телль” див.: Література Просвітництва // Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури, 2001. – №3. – С.58-126.

1 Звичайно, школа (програми, підручники, хрестоматії, зрештою, сам учитель) покликані мінімізувати обсяг навчального “непотребу”, який повинні засвоїти учні. Обійтися ж без нього взагалі неможливо, хоча б тому, що ніхто не знає, що з ним буде далі (часто – навіть у випускному класі). Скажімо, для когось закон Бойля-Маріотта – непотрібне навантаження на пам’ять, а для когось – фах, шматок хліба.

2 “Мнемóніка (< гр. mnēmonikon ‘мистецтво запам’ятовування’) – сукупність прийомів, які допомагають запам’ятати потрібні відомості, факти і т.п.” (Русско-украинский словарь иностранных слов. – Харків: Прапор, 1999. – С.189); а також: “Мнемóника – ‘прием обучения, рассчитанный на облегченное и прочное запоминание нужных сведений’; прилагательное мнемонический – ‘относящийся к мнемонике’” (Цыганенко Г.П. Этимологический словарь русского языка. – Киев: Радянська школа, 1989. – С. 287).

1 Див. цю метафору в кн: Милорад Павич. “Внутрішня сторона вітру. Роман про Геро й Леандра”.

2 Методика викладання світової літератури: Підручник для студентів. – Київ: Ленвіт, 2000. – С. 212.

3 Це предмет розгляду літературного краєзнавства. Так, на Полтавщині творчість, скажімо, Котляревського, Гоголя, Олеся Гончара та інших письменників, які походять з тих країв, можна вивчати ще й під цим кутом зору.

4 Не так давно в одній із нині численних іронічно-їдких публікацій про викладання зарубіжної літератури в школі (я їх називаю “авгурівськими”, бо ніколи не знаєш достеменно, чи є щось там, за посмішкою, насправді) пролунав приблизно такий закид: варто лишень якомусь іноземному письменникові поставити на хвилину свою валізу на землю в українському порту або вокзалі, як ура-патріоти вже поспішають заявити про його зв’язки з Україною. Мабуть, є й такі перебільшення. Та це зовсім не означає, що, через побоювання подібних звинувачень, слід казати, що жоден письменник ніколи не був зв’язаний з Україною, а (продовжу не мною розпочату метафору), ледь ступивши на українську землю, негайно підхоплював з неї свою валізу і чимдуж поспішав на терени Австро-Угорщини чи іншої сусідньої держави.

1 Сáме в поемі “Мазепа” особливо відчутна еволюція образу “байронічного героя”: від “світової скорботи” до оптимістичнішого світосприйняття (виникає питання: чи кожного байронівського героя можна називати байронічним?). Як згодом зауважив Пушкін, в ній нема “похмурого, ненависного, болісного обличчя, яке з’являється майже в усіх творах Байрона” [НШ, 337]. Якщо врахувати й інші твори цього періоду його творчості (скажімо, “Беппо” (1818) або “Дон Жуан” (поч. 1818), що позначені іскрометним гумором і тонкою іронією), то не можна не помітити, що еволюція Байрона йшла у тім самім напрямі, що й згодом еволюція Пушкіна (на жаль, в обох випадках ця еволюція обірвалася ранньою смертю геніальних поетів, яким не виповнилося й сорока): від юнацького песимізму і романтизму до зрілого оптимізму і реалізму. До речі, про Байронів роман у віршах (пор. жанр “Євгенія Онєгіна”) “Дон Жуан”, якого він почав в той самий рік, коли закінчував “Мазепу”: чи випадково Володимир Сосюра в своєму романі у віршах “Мазепа” назвав головного героя “українським Доном Жуаном?

2 Можна було б розповісти також про відлуння цього сюжету в творах живопису: картину “Мазепа” (1826) французького придворного маляра Ораса Верне, що колись прикрашала собою стіни багатьох домівок Західної Європі, а зараз зберігається в музеї Кальве (Авіньйон); або однойменну картину Олександра Орловського (1777-1832), нещодавно бачену мною в Полтавській галереї мистецтв.

1 Універсальний словник-енциклопедія. – Київ: Ірина, 1999. – С. 712. І слід підкреслити, що донос Петрові гетьманового кума, Кочубея, в якому йшлося про антимосковські вподобання і діяльність Мазепи (хоч і був спровокований особистими причинами), у цілому був правдивим.

2 Можливо, росіяни дещо й перебільшують роль Петра – рятівника Європи від шведів, але врахуймо і їхню точку зору: “…Дефо отлично понимает, как полезна была деятельность Петра и для Англии, которую он фактически спас от возможного вторжения дерзкого завоевателя, шведского короля Карла ХІІ” ( История зарубежной литературы ХVІІІ века: Учебник для студентов филологических специальностей университетов / Под ред. В.П.Неустроева, Р.М.Самарина. – Москва: Издательство МГУ, 1974. – С.30).

1 Своєрідне відлуння цього факту є й у тексті самої канцони: “…У царство б маврів я помчав…” (адже хрестоносці воювали передовсім з мусульманами, маврами).

2 У цьому сенсі показовим є ставлення до Есмеральди Клода Фролло, який водночас кохає її як жінку і ненавидить як зброю Сатани (В.Гюго. “Собор Паризької Богоматері”).

3 Звідси в українській літературі мотив далекої царівни” (Максим Рильський). Звідси ж блискуча інтертекстуальність однієї з поезій Ліни Костенко: “Я лицар і поет, не схожий на ханигу. / Я не служу чужому королю. / У відблиску меча читаю древню книгу / І даму серця здáлеку люблю…” (“Майже переклад з провансальської”).

1 Один із фонетичних варіантів імені “Джауф(ф)ре”.

1 До речі, пафос, образні системи і деякі сюжетні ходи цих творів отримали продовження і в слов’янських літературах: “Бедная Лиза” (1792) росіянина Карамзіна і “Сердешна Оксана” (1834) українця Квітки-Основ’яненка (дещо далі, але генетично споріднені образи покриток із творів Т.Шевченка). Навіть трагічність наслідків (самогубства серед молоді, в яких звинувачували відповідно Ґете і Карамзіна) “Вертера” і “Лізи” були схожими.

1 Т.Манн. “Вертер” Ґете // Т.Манн. Лотта у Веймарі, - М.: Книга, 1983. – С. 280.

2 Свідомо залишаю без детального розгляду в основному тексті інше цікаве біографічне питання: воно для “гурманів”, і не для курсу зарубіжної літератури, де на творчість поета відведено замало часу, але може допомогти словесникові. Річ у тім, що бабця Лермонтова, Єлизавета Олексіївна Арсентьєва (Столипіна), не любила свого зятя Юрія Петровича (батька майбутнього поета) і вважала його винуватцем ранньої смерті своєї доньки Марії Михайлівни (1795-1817), матері Михайла Юрійовича. Хлопчик сильно переживав це, що згодом знайшло відображення у його творчості. Ось типовий приклад: “Ужасная судьба отца и сына / Жить розно и в разлуке умереть” (1831).. Рід Столипіних вивищився ще при Катерині ІІ, а ось рід Лермонтових був бідним і майже невідомим. Поетові були відчинені найвищі двері Росії сáме як Столипіну, але в глибині душі він ображався за таку зневагу до прізвища “Лермонтов”. Це теж підігрівало його зацікавленість у дослідженні свого родоводу по батьківській лінії.

1 Хто цікавиться генеалогічно-біографічними подробицями роду Лермонтових, див.: Род Лермонтовых // Лермонтовская энциклопедия. – Москва: Советская энциклопедия, 1981. – С. 467-468. Далі - [ЛЕ].

2 Гадаю, сáме цей умонастрій знайшов яскраве втілення в “Герої нашого часу”, і особливо в образі Печоріна. Звичайно, неприйняття героєм життя як такого можна звузити до неприйняття суспільного устрою Російської імперії, що часто й робилося раніше.

1 Я використовую переносні значення російських слів: “изюминка” і “клубничка”, не зафіксовані лексикографічно в лексемах “родзинка” й “полуничка”. Але поняття існує, відтак повинне бути позначеним. Отже, “изюминка”– ‘своеобразная прелесть острота’; “клубничка” – ‘о чем-н. скабрезном, эротическом’ (Ожегов С.И. Словарь русского языка. – Москва: Русский язык, 1988. – С.200 і с.226 – відповідно).

1 Про “комерціоналізацію” духовних субстанцій зокрема свідчить інтенсивне застосування в нас по відношенню до книги модного зараз слівця – бестсéллер (англ. bestseller < best – ‘найкращий’ + sell – ‘продавати’). Головна позитивна характеристика – швидко (best) продати (sell) щось, причому все одно що: чи то Біблію, чи то відеокасету з реальними тортурами, зґвалтуваннями і вбивствами дітей.

2 Пор. вірш Анакреонта: “Клеобула, Клеобула покохав, / І до нього, розум втративши, помчав…” (Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – Київ: Либідь, 2001. – С.161).

3 Бо хіба не є “моральним стриптизом” такий спосіб заохочення школярів до вчення, який застосовано у “сучасній” математичній задачі: “З Больцано до Мерано, відстань між якими дорівнює 16 км, гірською дорогою зі швидкістю 4 км/год піднімається в гору мафіозі, зображуючи туриста. Одночасно з Больцано до Мерано виїхав підпорядкований йому кілер, який зображає мотоцикліста. Доїхавши до Мерано раніше за шефа на годину, кілер зробив свою справу, поїхав доповідати мафіозі і зустрів його через 15 хвилин після початку руху з Мерано. Знайти швидкість руху кілера на підйомі, якщо відомо, що вона на 20 км/год менша його швидкості на спуску” (Цит. за вид.: Гуманітарна освіта в Україні: Зб. матеріалів семінару Київського проекту Інституту Кеннана, 18 грудня 2001 р. – Київ, 2001. – С.47). За таке порівняння стриптизери можуть образитися, чи не так?

© Ковбасенко Ю.І.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.