4.2.6 Україна в житті й творчості письменників

Для будь-якої країни (області, міста, села³, підприємства, організації і т.д. – аж до приватної домівки) завжди були, є і будуть престижними відвідини когось із знаменитостей, зокрема – відомих письменників. Десь на початку 1990-х знайомі прислали мені із США фото, на якому зображений фрагмент стіни знаменитого Гарвардського університету із вмурованою меморіальною табличкою: “Site of the Commencement Procession with First Ladies Barbara Bush and Raisa Gorbachev. June 1, 1990” (“Місце початку огляду (перебування?) першими леді Барбарою Буш і Раїсою Горбачовою. 1 липня 1990 року”). Може бути, перші леді США і СРСР ще закінчували свою “рrocession”, а табличка вже висіла – там це робиться оперативно. Можливо, наш етикет дещо відрізняється від американського, але не про це зараз мова. Головне те, що тенденція до фіксації і підкреслювання фактів відвідування певного місця видатними людьми є, по-перше, реально існуючою, по-друге, – повсюдною і, по-третє, – психологічно зрозумілою: якщо десь побували видатні люди, значить це “десь” їх цікавило, було їм потрібним (а кому потрібне те, що нікому не потрібне?). Повною мірою сказане стосується і фактів відвідування України видатними іноземними письменниками⁴.

Ще цікавішими і кориснішими для українських школярів є відомості про різноманітні творчі зв'язки іноземних письменників з Україною (використання української тематики, персонажів тощо). Так, ні у програмі, ні тим більше на уроках зарубіжної літератури не можна оминути того цікавого факту, що героєм творів багатьох славетних митців-іноземців (і не лише письменників, до речі) є українець Іван Мазепа.

І це не лише данина українській тематиці, адже якби на “українську тему” було написано поганий, художньо слабкий твір, ніхто б його до програми не вводив. Але, наприклад, поема англійського поета-романтика Джорджа-Гордона Байрона “Мазепа” (1818) – один із його найкращих творів, до того ж твір для автора етапний¹.

Якщо вести мову конкретно про образ Мазепи, то він актуалізує біографічні відомості відразу про кількох видатних письменників.

У дев’ятому класі (розділ “Із літератури Просвітництва” [П-98, 33]) пропонується вивчення філософської повісті Вольтера “Простак”. Звичайно, розгорнуту біографію (хоча вона й надзвичайно цікава) Франсуа Марі Аруе в середній школі давати недоречно. Але навіть у тому мінімумі БВП, який виноситься на урок, доцільно розкрити такий фрагмент анотації згаданої програми: “Вольтер про Україну (“Історія Карла ХІІ”, розділ ІV)”.

Можна згадати про те, що Вольтер, перебуваючи у вимушеній еміграції у Великій Британії (1726-29), дуже цікавився особистостями Карла ХІІ і Петра І. Ці імена були тоді на слуху, як і недавня подія, що шокувала всю Європу: несподівана нищівна поразка шведів під Полтавою (1709). Сáме там Вольтер і почав збирати матеріали до своєї “Історії Карла ХІІ”, що була завершена 1731 року. І поміж інших матеріалів до нього потрапила інформація про “якогось” Мазепу. Ось ці кілька рядків сухої, абсолютно не художньої прози Вольтера, присвячених нашому землякові: “Мазепа, родом з Поділля <…>, служив пажем Яна Казимира і при його дворі здобув певний європейський полиск. Любовний зв’язок його юнацьких років з дружиною одного польського магната було відкрито, і чоловік його коханки з помсти наказав прив’язати Мазепу голого до дикого коня і пустити тварину на волю. Кінь походив з України і примчав Мазепу назад у степи, напівмертвого від утоми та голоду. Його взяли до себе місцеві селяни; він довго залишався в них і відзначився в кількох походах на татар. Завдяки своєму розумові й освіті він став шанованим серед козаків, слава його все зростала, так що врешті це спонукало царя проголосити його гетьманом України” (“Історія Карла ХІІ”, розділ ІV) [НШ, 336]. Оце й усе. Але ці скупі рядки дали вельми багатий культурний “урожай”.

Найпершим його “ужинком” по праву вважається вже згадана поема Байрона “Мазепа”. Не буду входити тут у проблему її інтерпретації², відзначу лише, що інформація про зв’язок творчості англійського поета з Україною (сáме створення образу козацького гетьмана) закладена до усіх чинних програм із зарубіжної літератури.

Існує думка, що сáме в часи написання поеми (1810-ті роки) Байрон “виступає… на захист народів, що борються за національну незалежність, або готуються до такої боротьби, і в цьому плані постать українського гетьмана, який вів боротьбу проти могутнього російського царя заради свободи України, не могла не імпонувати англійському митцю” [НШ, 335].

Хто знає, може й імпонувала англійцеві постать борця “проти могутнього російського царя заради свободи України”. Але ж Байрон вважав Мазепу поляком (див. вище), а, отже, виходить, що той боровся проти Петра не “заради свободи України ”, а “заради свободи Речі Посполитої”. У такім разі незрозуміло, з ким і за що боровся Богдан Хмельницький.

До того ж, навряд чи автор “Мазепи”, та ще й через століття після тих подій, здогадувався про державницькі наміри хитрого гетьмана, який відкрито виступив проти росіян лише напередодні Полтавської битви (навіть не всі козаки зрозуміли тоді свого гетьмана, та й сам Петро довго не йняв цьому віри). Мазепа впродовж багатьох років (фактично від початку царювання Петра, коли вони познайомилися в Москві) був щонайщедрішим спонсором і особистим другом “могутнього російського царя”. Таким близьким, що управителя Генеральної Військової Канцелярії, генерального суддю Василя Кочубея (1640-1708) було “страчен/о/ за наказом рос/ійського/ царя Петра І за донос на гетьмана Мазепу”¹. І, гримаса Долі, це сталося якраз за рік до Полтавської битви, а Петро тоді ще просто не міг повірити в зраду “відданого йому” Мазепи.

Та й не таким уже могутнім видавався Мазепі тоді Петро, адже серія нищівних поразок (особливо під Нарвою, 1700) російських військ дозволяла сподіватися на їх поразку також під Полтавою. Швеція була однією з наймогутніших держав Європи. Показово, що сáме на початку ХVІІІ ст. англійський письменник Даніель Дефо написав статтю з вельми промовистою назвою – “Що робити, якщо нападуть шведи?”². А поразка Карла ХІІ була для усієї Європи до такої міри несподіваною, що французький король Людовік ХІV спершу не повірив у неї і спеціально посилав декількох своїх шпигунів перевірити цю неймовірну інформацію.

Звичайно, нам було б зараз приємно усвідомлювати, що Західна Європа цікавилася проблемами суверенітету України вже на початку ХІХ століття. Але, швидше за все, лорд Байрон проблемою самостійності України в 1810-х роках переймався приблизно такою ж мірою, як українці – проблемою самостійності Ірландії. Мабуть, усе-таки Мазепа зацікавив Байрона не як політик, а передовсім як романтичний герой, сильна особистість. Це тонко відчув Пушкін (який теж розробляв цей образ у поемі “Полтава”; відтак до його БВП цей момент теж доречно ввести): “Байрон був вражений лише картиною людини, прив’язаної до дикого коня, який мчав її степами. Картина, звичайно, поетична, – і за це, погляньте, що він з нею зробив!.. Який полум’яний витвір, який широкий, швидкий пензель!” [НШ, 337]. Але хай там як, а причини звернення геніального англійця до української проблематики в цім випадку менш важливі за факт такого звернення.

Якщо вже йдеться про БВП, то не можна обминути й про досить відчутний “автобіографічний присмак” поеми “Мазепа”, який справедливо відзначають дослідники [НШ, 336-337]. Звичайно, учням про це знати не обов’язково (якщо вони самі не спитають про це в учителя), але викладачеві цей інтимний нюанс, мабуть, все-таки доцільно знати. Річ у тім, що Вольтер у “Історії Карла ХІІ” імені коханки Мазепи не вказав, назвавши її “дружиною одного польського магната”. А в поемі Байрона вона раптом стала Терезою. Звідки ж Байрон дізнався про те, що було невідомо Вольтерові? Є одна (і, слід сказати, схожа на правду) версія: Байрон сам почасти побував у ролі Мазепи. У тім сенсі, що його коханкою теж стала молода дружина старого (правда, не польського, а італійського) магната – Тереза Гвічіолі. Цей “збіг” свого часу додав пікантності творові англійця і сприяв їхній (твору, автора й образу) популярності.

Інтерес до образу українського гетьмана виявляли також француз Віктор Гюго (невеличка поема “Мазепа”, 1828) та поляк Юліуш Словацький (однойменна трагедія, 1840).

Інша іпостась зв’язку творчості видатних іноземних письменників з Україною виявилася, наприклад, у біографії видатного австрійського поета Райнера Марії Рільке. Протягом 1899-1900 років він двічі побував у Російській імперії (до складу якої тоді входила більша частина України). Спілкування з російською інтелігенцією, безкраї простори і православ’я справили на поета надзвичайно великий вплив. Як писав він у листі до Леоніда Пастернака, “в очікуванні майбутньої подорожі я почуваю себе так, немов дитина перед різдвяними святами”.

Зустріч з Україною і Києвом, а особливо – з Києво-Печерською Лаврою зачарувала поета. Поет навіть мріяв поселитися у Києві, цьому “близькому до Бога” місті, і прийняти православ’я, але кохання сплутало всі карти… “Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки і охоплює душу сум, що мене там немає”, – записав поет у щоденнику 1 вересня 1900 року. Навіть через двадцять років у його віршах з’являтимуться реалії українських пейзажів.

Рільке подорожував Дніпром, знайомився з українцями, піднімався на Чернечу Гору вклонитися Кобзареві, захоплювався українським фольклором і вважав, що відчув дух Київської Русі, святої Русі.

Під безпосереднім впливом двох подорожей Росією й Україною Рільке написав два поетичні цикли збірки “Книга годин”: “Книга життя чернечого” і “Книга прощ”. В останній яскраво відбилися київські враження, а вірш “В оцім селі…” був навіяний поету перебуванням у селі під Полтавою: “Це було закличне звучання далини й самотності, яке залунало в мені одного разу під Полтавою, увечері, коли хатини були такі німі й самотні перед ніччю, що насувалася”.

Отже, джерелом “українського впливу” на творчість іноземного письменника була не так література (як у випадку з образом Мазепи), як безпосередні життєві враження, перебування Рільке в Україні, що й доцільно згадати під час вивчення творчості видатного австрійського поета. Недаремно ж формула “Рільке і Україна” теж потрапила до усіх чинних програм.

Буває й так, що Україна вплинула не так на творчий, як на життєвий шлях письменника, як це, наприклад, було з генієм французької літератури Оноре де Бальзаком.

28 лютого 1832 року в житті письменника відбулася знаменна подія: він отримав листа із далекої Одеси, підписаний таємниче – “Іноземка”. Несподівано для самого себе Бальзак відповів, і згодом прийшов наступний лист. Пізніше Бальзак дізнався, що його дописувачка – багата польська аристократка, ро­сійська піддана, Евеліна Ганська. Восени 1833 року вони зустрілися і протягом багатьох років писали свій унікальний “роман у листах”.

А влітку 1843 Бальзак вперше приїхав до Росії, де зустрівся з Евеліною Ганською. Під час другого приїзду до Російської імперії Бальзак відкрив для себе Україну. Він захоплений Києвом, українською природою, звичаями, про що пише в листах до своєї сестри і друзів. У 1847 році хворий письменник поїхав у Верхівню, маєток Ганської, що знаходився за 60 кілометрів від Бердичева, пробув там до весни 1848 року, знаходя­чись під таємним наглядом поліції. Царський уряд ставився до взаємин Ганської з письменником негативно. Одруження з Бальзаком представниці однієї з найбагатших аристокра­тичних сімей, на думку царедворців, було б непристойним мезальянсом, до того ж за кордон міг піти один з найбільших статків Російської імперії

Восени 1848 року Бальзак знову у Верхівні. За тодішнього стану його здоров’я подібна мандрівка була рівнозначна смерті. Ганська не поспішала з остаточним рішенням: її попередили, що, одружившись із французом, вона втратить всі права на свої російські маєтки. Але водночас вона бачила, що Бальзак на порозі смерті: 1849 рік пройшов у боротьбі з хворобою, він уже нічого не писав. І14 березня 1850 року в костьолі Святої Барбари в Бердичеві відбулося вінчання Евеліни Ганської та Оноре де Бальзака, а 18 серпня того ж року великого письменника не стало...

Звичайно, тут годі шукати “зміни стилю Бальзака під впливом України”, але про цей факт інтелігентній людині, та ще й українцеві, не знати соромно. Як соромно не знати того, що російський поет-акмеїст Микола Гумільов присвятив своїй дружині Анні Ахматовій (колишній киянці Ганні Горенко, про що вже йшлося вище) поезії, де неодноразово згадується Київ

Тож питання про зв’язки видатних закордонних письменників з Україною (як і відомих українських письменників з конкретними її містами і селами) було і залишиться актуальним.