4.2 Зміст “оптимального мінімуму” бвп

То де ж орієнтовний зміст “оптимальний мінімуму” БВП, який доцільно залишати за будь-якого їхнього скорочення? Не претендуючи на вичерпність відповіді й сувору ієрархію за ступенем важливості, назву такі біографічні факти.

4.2.1 Національність і час життя письменника

Здавалося б, це аксіома й немає потреби про це згадувати окремо. Але є тут свої нюанси. Так, нам, українцям, не байдуже, коли Івана Мазепу називають поляком, але, скажімо, придворний історіограф Людовика ХV француз Вольтер, який вперше увів образ козацького гетьмана до західноєвропейського культурного дискурсу, та й англієць Байрон, що “переклав” суху історіографічну довідку свого французького колеги мовою високохудожньою, сказати б, етнографічною коректністю не переймалися² (див. нижче розділ про зв’язок БВП із Україною). Тож учитель зарубіжної літератури повинен бути вельми коректним щодо визначення належності письменника до конкретної національної літератури. Неприпустимо, скажімо, видатного шотландського поета Роберта Бернса, програмовий вірш якого “В горах моє серце” всі шотландці світу (включаючи численну діаспору) вважають своїм неофіційним національним гімном, називати “англійським поетом-пісенником, який жив у Шотландії”, та ще й стверджувати, що “у своїх творах він використовував традиційні місцеві (вони ж бо для нього рідні! – Ю.К.) мотиви”, та ще й у чинному підручникові³. Те сáме щодо ірландців Оскара Уайльда, Бернарда Шоу, Джеймса Джойса та ін. Кельти взагалі відзначаються схильністю до словесної творчості (див. нижче про шотландські корені Михайла Лермонтова). А ось, скажімо, Джонатан Свіфт був англійцем, хоч і жив у Ірландії, і боровся за права ірландців, і навіть похований у соборі Св. Патрика в Дубліні (попри те, що не хотів бути похованим у, за його власним висловом, “землі рабів”). Тож називати англійцями усіх жителів Великої Британії це все одно, що все населення Речі Посполитої, про що йшлося вище, називати поляками, а СРСР – росіянами, як це часто робилося на Заході, і не лише на побутовому рівні. Перелік подібних випадків можна продовжити.

Принципове зауваження: вчителя повинна передовсім цікавити не “етнічна чистокровність” письменника, а те, яку літературу він репрезентував і до якої літератури сам себе відносив) і до якого національного літературного процесу зробив найбільший внесок. По-моєму, справедливо зауважено: “Велику російську літературу створили татарин Державін, мулат Пушкін і єврей Мандельштам”. Що з того, що відомий український поет-неокласик Юрій Клен насправді був етнічним німцем і звали його Освальдом Бургардтом? Але він – український поет, бо тематика, проблематика, система образів, архітектоніка, а головне – сам дух його творів є питомо українськими.

До цього часу точаться дискусії з приводу того, чий національний письменник напівукраїнець (син поляка Василя Гоголя-Яновського) Микола Гоголь, що народився у селі Великі Сорочинці, що на Полтавщині. З одного боку, еліта російської літератури позаминулого століття однозначно заявила: “Всі ми вийшли із гоголівської “Шинелі””, з другого – українські корені й особливості творів (Диканька й Миргород – українські населені пункти; Тарас Бульба - запорожець і т.д.) дають підстави вважати його письменником сáме українським (почасти – російськомовним). Що з того, що Тарас Шевченко писав твори російською, але ж російським письменником його не вважають. З третього – під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук майбутній геніальний письменник підкреслював свої польські корені (про це полюбляють згадувати поляки, до речі, як і про російську піддану, що жила в українському селі Верхівні (нині Ружинського району Житомирської області) – полячку Евеліну де Бальзак, “уродзóну Ганьську”)¹. Одним словом, питань тут більше, ніж відповідей.

Проблема встановлення хронологічних меж життя письменників під час викладання літератури (передовсім – зарубіжної) теж не така проста, як може здатися на перший погляд. Так, одним із аспектів знаменитого “гомерівського питання” є хронологізація життя Гомера (якщо він (або вона²) взагалі існував). А, власне, для чого тут точність? Яка різниця, у 12-му чи, скажімо, в 7-му столітті до нашої ери творив цей геній (зараз більшість вчених світу датують його життя 8-им ст. до н. е.)? Але різниця є, і принципова. Передовсім, у кожної літературної доби своє обличчя. Для фахівця зрозуміло, що між Гомеровим героїчним епосом і, скажімо, лірикою Сапфо, Алкея, Анакреонта та ін., та ін. – відстань, яка не вимірюється роками. Це стосується не лише різниці у головній проблематиці творів: мовляв, Гомер зображував війну, а вони – кохання. Скажімо, лірик Архілох, як і Гомер, писав про війну, а не про кохання. Але Архілох і писав, і бачив світ зовсім не так, як його геніальний попередник.

А, скажімо, молодший Гомерів сучасник Гесіод (межа 8-7 ст. до н.е.), той самий, який уперше ввів до обігу класифікацію “золота доба”, “срібна доба” і т.д. (пор.: “срібна доба російської поезії”), своєрідно полемізував із Гомером, його підходами до літературного матеріалу, завдань художньої творчості.

Гомер був, сказати б, “античним класицистом”, – у тім сенсі, що героїка його творів (хай якою реалістичною і навіть натуралістичною вона не здавалася б на перший погляд) була дуже далекою від сучасної йому еллінської реальності, а неначе виховувала слухача/читача на неіснуючій, вигаданій доблесті вигаданих же персонажів. За це йому докоряв Гесіод, заявивши в “Теогонії” (на одну п’яту “інтертекстуально” запозичену в того-таки Гомера), що Гомерові музи навчилися “брехню видавати за чисту правду”:

С Муз, геликонских богинь, мы песню свою начинаем.<…>

…Песням прекрасным своим обучили они Гесиода. <…>

Прежде всего обратились ко мне со словами такими

Дщери великого Зевса-царя, олимпийские Музы:

… “Много умеем мы лжи рассказать за чистейшую правду.

Если, однако, хотим, то и правду рассказывать можем!”

А Гесіод був, сказати б, “античним реалістом”, він описував сучасну йому ситуацію в Елладі: сільськогосподарські роботи, несправедливих суддів тощо. І чи не найяскравіше свідчення реалістичності його творчості – відома притча “Яструб і соловей” (фрагмент “Робіт і днів”). Сáме Гесіод увів до європейського культурного дискурсу мотив “на світі здавна так ведеться, що нижчий перед вищим гнеться, а більший меншого стусає, ще й б’є, бо силу має”. А хіба численні ембарго й килимові бомбардування різноманітних “ягнят” на межі ХХ-ХХІ століть не є яскравим доказом міметичності творів видатного еллінського поета? До речі, антична літературна критика ставила Гесіода понад Гомером сáме з морально-етичних міркувань: автор “Робіт і днів” описував мирну працю, а не криваві сутички, як автор “Іліади”. Але за усієї різниці в підході до літературного матеріалу, ці автори репрезентують одну добу в літературному дискурсі Еллади – сказати б, “епічну”. Але, щоб це відчути й усвідомити, необхідно, як мінімум, орієнтуватися в хронологізації життя згаданих письменників.