31. Особливості сучасної релігійної ситуації в Україні.

Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою”.

За даними Української асоціації релігієзнавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

На нашу думку, причинами, що сприяли підвищенню релігійності населення України, були:

• достатньо високий рівень демократичності духовного життя суспільства, що почав складатися із середини 80-х років XX ст.;

• вакуум у масовій свідомості, що виник після краху тоталітарного режиму;

• різкі зміни у соціальній структурі, поляризація суспільства, що спричинила потребу в милосерді і добродійності;

• релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях;

• активізація діяльності всіх релігійних організацій, їх підтримка з боку засобів масової інформації і т. ін.

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:

• Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір’ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85 % опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами, а половина невіруючих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння під час релігійних свят і матеріально підтримують церкву.

• Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина — по дві-три.

• Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. Отже, ці поняття набувають у них не стільки релігійного, скільки морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто вагається між вірою й безвір’ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів одночасно визнають переселення душ, що суперечить християнському віровченню. До речі, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % українців, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії “справжніх віруючих”. Це переважно одинокі жінки похилого віку, які жили у сільській місцевості. Приблизно такі ж результати дало тривале міжнародне дослідження сучасної релігійності у Росії. У СПІА — навпаки. На середину 80-х років понад 90 % американців вважали себе віруючими, 60 % були членами релігійних організацій, 50 % регулярно відвідували богослужіння.

• Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків з лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. На 1 січня 2003 р. віруючими називали себе 80 % дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 релігійної громади, то у західних областях цей показник у 2—3 рази вищий.

• Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

• Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.

• Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об’єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів, то у протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад.

• Спостерігається розкол в українському православ’ї. Нині в Україні діють:

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (в миру Багана), пред-стоятель — митрополит Мефодій (у миру Кудряков);

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП), яку очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (у миру Денисенко);

3) Українська православна церква Московського Патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (в миру Сабоданом).

Суттєвою особливістю відносин ніж ними є брак порозуміння. Це одна з визначальних рис вітчизняного православ’я у сфері внутрішніх і міжрелігійних відносин. Увесь час на різних його рівнях ведуться розмови про необхідність об’єднання всіх його гілок. Однак церкви висувають суперечливі вимоги, що цілком або частково виключають саму можливість їхнього об’єднання. Вони звинувачують одна одну у зраді Святому Письму, у політичних пристрастях, вилучають одна в одної храмові будівлі, релігійні цінності, фінансові надходження і навіть релігійні навчальні заклади.

Взаємовиключне різноголосся у поглядах, уявленнях, переконаннях та ідеалах, у ціннісних орієнтаціях і соціальних настановах церковного керівництва різних православних конфесій в Україні незмінно відбивається на їхній пастві розгубленістю, невпевненістю, розчаруванням, психологічними хвилюваннями і навіть взаємною неприязню і конфліктами.

Отже, релігійний плюралізм в Україні, значна активізація в останні роки на його ґрунті різноманітних псевдорелігійних рухів, окультних шкіл і сект — очевидне свідчення релігійної кризи в суспільстві. Навіть православна церква, єдина з церков у вітчизняній історії, що функціонувала незмінно всі десять століть свого існування, і та сьогодні гостро потребує підтримки, захисту і відродження. На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що духовний авторитет усіх релігій, що діють у країні, може бути відновлений шляхом укріплення їх спеціальними суб’єктами — істинно віруючими і здоровою частиною повністю деполітизованого духовенства.