- •Антропологічний матеріалізм л.Фейербаха.
- •Філософські погляди ф. Прокоповича.
- •Прокопович про світобудову
- •Прокопович — автор теорії просвіченого абсолютизму
- •Між наукою і теологією
- •Методи і форми наукового пізнання.
- •Поняття цивілізації.
- •Глобальні проблеми сучасної цивілізації.
- •Соціальні відносини.
- •Основні особливості давньоіндійської філософії
- •Гуманістичний напрямок у філософії Ренесансу.
- •Об’єктивний ідеалізм та діалектика Гегеля.
- •Особливості сучасних проявів культури.
- •Суттєві риси західноєвропейської філософії XX ст. Основні напрями.
- •Неопозитивізм, постпозитивізм, критичний раціоналізм.
- •Релігія як соціально-історичний феномен
- •Філософія історії про суб’єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.
- •Філософія французького Просвітництва 18 ст.
- •Німецька класична філософія – вагомий вклад в розвиток класичної філософії
- •Поняття і сутність антропосоціогенезу. Філософія і наука про походження людини
- •Основні форми буття
- •Філософська концепція буддизму
- •Позитивізм
- •Ірраціоналізм
- •Взаємозв’язок культури та цивілізації
- •Загальна характеристика античної філософії.
- •Поняття діалектики. Діалектика як теорія розвитку
- •Числове розуміння Всесвіту Піфагора
- •Про гармонію
- •Вчення про число
- •Доведення від супротивного
- •Пізнання і знання
- •Спілкування в життєдіяльності людини
- •Натурфілософія епохи Ренесансу. Натурфілософія доби Відродження (Ренесансу)
- •Основні етапи розвитку філософської думки в Україні
- •Філософія періоду Відродження
- •Особливості сучасної релігійної ситуації в Україні.
- •Структура та вихідні поняття релігійної свідомості.
- •Філософська система і. Канта. "Трансцендентальний ідеалізм”
- •Теоретичні моделі суспільства в філософії
- •Філософія марксизма Марксизм
- •Специфіка філософського світогляду. Основне питання філософії
- •Емпіризм і сенсуалізм в англійському матеріалізмі
- •Поняття світогляду та його суспільно-історичний характер
- •Раціоналістичний напрямок в матеріалізмі Нового часу
- •Римський період Античної філософії
- •Апологетика, патристика і схоластика в середньовічній філософії
- •Проблема сенсу життя в філософії
- •Філософія Платона як система об’єктивного ідеалізму
- •Генезис свідомості
- •Релігійно-філософське вчення г.Сковороди
- •Суб’єкт та об’єкт пізнання
- •Атомістичний матеріалізм Демокрита
- •Форми, рівні і методи пізнання
- •Людиноспрямованість філософії Сократа
- •Простір і час - універсальні форми буття, їхній взаємозв'язок.
- •Даосизм
- •Вчення Аристотеля
- •Рух як спосіб існування матерії.
- •Філософські погляди Конфуція
- •Сучасна наука про склад матерії
Основні форми буття
Як найбільш загальна категорія філософії, “буття” вказує на всезагальні зв’язки, порядок та ієрархію різних предметів, явищ, процесів тощо, що дозволяє виявити різні форми всього сущого. Основними формами буття є:
1) буття речей природи, що існують незалежно від людини за об’єктивними законами;
2) буття речей “другої природи” (тобто предметів, створених людиною для задоволення своїх потреб із речей природи). На відміну від природних речей, вони мають своє призначення. Їх функціонування ґрунтується на опредмеченні (утіленні людських знань і праці у виготовлення речей) та розпредмеченні (засвоєння знань, втілених у виробництво певної речі);
3) буття людини як речі серед речей (або тіла серед інших тіл). Людина є особливим тілом серед природних речей та речей, виготовлених нею самою. Вона задовольняє свої потреби через виготовлення знарядь праці та їх застосуванні для виготовлення одягу, їжі тощо. При цьому її діяльність є свідомою, доцільною;
4) буття індивідуалізованого духовного (сюди входять емоції, почуття, переживання, знання, мрії, надії вірування і т.д. людини, тобто її духовний світ). Людина є тілесною істотою, якій притаманні такі здатності, як характер, пристрасті, воля, свідомість. Вони відіграють суттєву роль у процесі освоєння людиною суспільних цінностей, формуванні власної індивідуальності, вибудовуванні внутрішнього, духовного світу;
5) буття об’єктивованого духовного (сюди входять суспільні духовні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які мають знаково-символічні форми). Особливе місце в бутті об’єктивованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявляється єдність індивідуалізованого й об’єктивованого духовного, індивідуальної та суспільної свідомості. Саме через мову відбувається засвоєння людиною суспільних норм, принципів, знань, ідеалів тощо;
6) буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства, зміст яких більш детально будуть розглянуті в другій частині курсу філософії – “Соціальна філософія”).
Перелічені форми (або прояви) буття виділяє сама людина і через них людське буття постає як процес становлення й самоствердження людини, процес самореалізації людиною її сутнісних сил (здатності до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяльності тощо). Буття людини означає не просто фіксацію її існування, а розкриття способу існування людини в культурі, створеній шляхом духовно-практичного освоєння людиною оточуючої дійсності. Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, й тим самим стверджує себе як суб’єкта соціальної діяльності.
Філософська концепція буддизму
Буддизм має особливу філософську насиченість. Серед його дослідників навіть виникали суперечки: чим він є — релігією чи філософією. І це небезпідставно, бо індійська філософська думка завжди звернена до релігії, а релігія тяжіє до філософії.
Відомий російський дослідник азіатської культури М.Реріх вважав, що філософія буддизму має два аспекти: 1) вчення про природу речей; 2) вчення про шляхи пізнання.
Отже, як філософія, буддизм має свої онтологію і гносеологію. Будда невизначено ставився до основного питання філософії, тобто не вважав себе ні матеріалістом, ні ідеалістом, але висловлював глибокі філософські міркування. Його учні теж не пристали ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. Тому буддизм не можна віднести до жодного з цих філософських напрямів.
У буддизмі існує концепція дхарм, яка своєрідно обґрунтовує розуміння світу. Згідно з нею, реальний навколишній світ є ілюзорним виявом великого містичного начала, представленого найдрібнішими духовними частинками, психофізичними елементами (дхармами). У буддійській, як і ведичній та індуїстській, літературі, термін "дхарма" багатоплановий, вживається і для позначення понять "закон", "вчення", "правило" тощо (санскр. — "те, що тримає"). Все існуюче — дхарми, які мають власну сутність. Релігія — теж дхарма, вона утримує людей і захищає від лиха. Дхарма — початок матеріального і духовного світу. З дхарм він утворений. Дхарми рухомі, тому і світ рухомий. Вони то з'являються, то зникають, переходять в інший стан, в іншу річ, інше явище, але не руйнуються. Це зумовлює рухомість світу.
Буддійське вчення про дхарми подібне до атомістичної концепції давніх греків, але та концепція мала матеріалістичну спрямованість. У буддизмі ж дхарми — одухотворені елементи світу. На противагу матеріалістичному протиставленню матеріального і духовного буддизм поєднує їх в єдиний, нероздільний комплекс. Подібно гераклітовому розумінню світу як вогню, що одвічно спалахує і згасає, буддизм уявляє світ як полум'я, підкреслюючи важливість не того, що було, а того що відбувається.
За буддизмом, з дхарм складається і потойбічний, надприродний світ, навіть сам Будда і його душа. Завдяки своєму прозрінню він — сутність надприродна.
Природне і надприродне утворюються з дхарм волею надприродного "Я". Це "Я" є духовною цілісністю, цілком звільненою від матерії, воно протистоїть матерії, творить її. Це — майже Бог (в інших буддистів — Бог дхарми). Усе є продуктом вольового рішення "Я". Буття — теж його продукт. Але буддизм ніколи не уявляв буття як щось матеріальне, не вважав його існуванням і рухом матерії за об'єктивними законами. Матеріальне буття — це буття психологічного процесу в свідомості людини, яка не залежна від матеріального світу, бо вона живе в ньому, пов'язана з ним. Як бачимо, і в даному випадку ідеальне передує матеріальному. Отже, онтологія (вчення про буття) буддизму не є ні матеріалістичною, ні ідеалістичною. А філософія буддизму уникає розгляду співвідношення духу й матерії, суб'єкта й об'єкта. Але в Будди немає ні слова про створення світу Богом. Світ наче існує одвічно. Він зосередився на рухові душі в матеріальному світі. Онтологічна проблема (проблема світу — його одвічність чи створення) у Будди не має філософського вирішення. Він і не ставив такої мети, в центрі його вчення — душа людини.
І гносеологічні проблеми (вчення про пізнання світу) у буддизмі пов'язані з буддійським ученням про душу. Душа — не якась нематеріальна окрема сутність, як в іудеїв, християн і мусульман, а психологічна єдність, що складається з дхарм. Вона творить особистість людини, пізнає світ, передусім людину, через саму себе. Тому процес пізнання — споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І в цьому буддизм не виявляє ні матеріалістичних, ні ідеалістичних рис.
Буддійське містить чимало суперечностей. З одного боку, Будда — Сіддхартха Гаутама — не Бог. Він не творив світ і не керує ним, а є одним із будд, які засновували, розвивали вчення і згодом зникали. Приходив новий будда і "рухав колесо закону". Так буде й надалі. Будда вважав, що власне його вчення через 500 років зникне і прийде новий будда. Навіть називають ім'я наступника — Майтрея. Будда прагне змінювати світ, хоч і бачить його вади. Він не може скасувати покарання за гріхи (карму), а може лише посприяти людям уникнути жорстокої карми облагородженням їх поведінки. До того ж Будда — смертний. Але він — сутність надприродна, нікому не підлегла, значущіша, ніж будь-які інші боги.
У твердженні, що ранній буддизм був релігією без Бога, можна визнати лише те, що він не сповідував єдиного Бога-творця. Та й це твердження спірне, адже буддизм сприйняв брахманістський пантеон богів. Він тільки закликав утриматися від жертвопринесень цим богам, проголошував зверхність Будди над ними. Визнаючи богів, не заперечував їх творчих можливостей.
Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущого, він перебуває у стані абсолютного спокою — нірвані (угасанні, зникненні). Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви — святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани.
Буддійське розуміння Бога як безмежного небуття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повертається, не набуло в теології раннього буддизму достатнього обґрунтування. Цим зумовлене твердження про "велике мовчання" Будди, що дало привід навіть оголосити буддизм "атеїстичною релігією". Насправді це не так, оскільки буддизм не уникає віри у надприродне, має своє уявлення про Бога.
Недосконалість буддійського вчення про Бога компенсується вченням про людину:— всі аспекти його віровчення звернуті до людини, її особи, душі, присвячені її спасінню.
Буддизм запозичив з брахманізму концепцію переселення душі з тіла однієї істоти в іншу. В цьому розумінні душа — безсмертна. Але він істотно уточнив цю концепцію. Згідно з буддійським ученням, душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо вона теж зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, як виконувала карму, дхарму, джамму (в даному разі вони — синоніми терміну "закон", правила високоморального способу життя), буде здійснюватися нове втілення перекомпонованої композиції дхарм» Якщо людина не виконувала вимог закону, то її душа вселиться у тіло людини, яка матиме гірше життя, ніж попередня, а то і в тіло нижчої істоти — тварини. Якщо виконувала, — в тіло людини вищого суспільного рангу — монаха, архата (святого).
Так відбувається ціла система перетворень. Але вони не виводять людину із сансари. Лише в останній їх ланці (існуванні душі в тілі архата) душа готується до виходу із сансари, а після смерті архата припиняє перевтілення. Звичайні люди не знають про перевтілення своєї душі в минулому. Про це знав тільки Будда. Але Далай-лама XIV, викладаючи основи буддійського вчення, припускає, що люди можуть зберігати пам'ять про попередні переродження.
Буддійська інтерпретація перевтілення душ не відводить Богові ніякої ролі в цьому процесі. Перевтілення відбувається за законами карми, і ніхто, навіть Будда, не може вплинути на нього. Очевидно, цим зумовлена нерозвиненість у буддизмі вчення про Бога, який виявився непотрібним Будді для побудови його системи.
Виходячи із сансари, душа людини потрапляє у нірвану.
Нірвана — заспокоєння, згасання, стан, за якого віруючий звільнений від відчуттів, уявлень, свідомості, пристрастей, страждань.
Ланцюг перевтілень розривається. Зникає життя, настає нове небуття. Поняття "нірвана" ("ніббана") є одним з найскладніших у буддійському віровченні. У махаяні воно доповнене поняттям раю, який знаходиться в країні Сукаварті. Там в розкішних садах перебувають душі праведників, їм залишилося перевтілитися ще раз, і вони потраплять до нірвани.
Буддійські концепції душі, її перевтілень, сансари та нірвани, позначені елементами брахманізму, покладено в основу оригінального вчення, яке втілює буддійське розуміння людини. Це "Чотири благородних істини", виголошені Буддою у першій проповіді в Бенаресі. Ці істини теоретично обґрунтовують доктрину спасіння людини.
Перша істина полягає в тому, що існує страждання. Страждає усе, стражданням сповнений весь світ, все буття є стражданням: життя, старість, хвороба, смерть. Страждання — це не перебування у певному стані, а очікування його, очікування наслідків страждання, емоції, пов'язані з таким очікуванням: страх, неспокій, напруженість, невдоволеність тощо. Усі ці емоції мають здебільшого соціальне походження.
Друга істина гласить: страждання має причину, це — жадоба буття. Вони є сутністю всіх життєвих процесів, усієї сансари. Бажання заповнює сансару впродовж усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину — жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише в нірвані внаслідок позитивних перероджень. Буддизм засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, до щастя і добробуту, до здоров'я, бо воно породжує страждання.
Третя істина встановлює: оскільки страждання має причину, воно має початок, а отже і кінець, тобто воно може бути припинене, а людина звільнена від нього. Ця істина фіксує стан звільнення від страждання та шлях до цього звільнення. Ним є подолання жадоби буття, придушення в людині не тільки бажання жити, а й всіх бажань. Найвищий ефект досягається усуненням факту буття.
Ототожнення буття зі стражданням змусило буддизм виробити відповідне уявлення про смерть, оскільки, за його вченням, сансара вічна, ланцюг перетворень довгий до нескінченності. Буддизм конкретизує уявлення про сансару як нескінченний кругообіг народжень і смертей, порівнює її з колесом ("колесо сансари"). Смерть — це перехід з однієї фази життя в іншу, а не кінець життя. Тому вона не є трагедією, породжує сподівання. Вона не кара і не нагорода, а факт руху душі, рівноцінний факту народження людини.
В перших трьох "благородних істинах" йдеться про страждання і звільнення від нього як про певний суб'єктивний стан людини, її переживання. Суть і вирішення цих проблем супроводжують життя людини. Пізніше в буддизмі виникли й космічні мотиви страждань.
Четверта істина повідомляє про наявність способу спасіння. Це запропонований Буддою "Восьмискладовий шлях спасіння" — вісім вимог до віруючого, вісім настанов йому в практичному житті:
1) праведне бачення, праведні погляди , тобто тверда й беззастережна віра в Будду, засвоєння його вчення, особливо "Чотирьох благородних істин";
2) праведні бажання, які полягають у готовності жити відповідно до вчення Будди і в устремлінні до нірвани;
3) праведне слово — не брехати, не зводити наклепи, не лжесвідчити, не грубіянити;
4) праведна поведінка — нікому ні в чому не шкодити, не вбивати;
5) праведний спосіб життя — працювати чесно, дотримуватися законів;
6) праведне устремління — послідовність у протидії шкідливим думкам і порадам, самоконтроль у думках І діях;
7) праведне мислення — не відступати від засвоєнь буддійських положень;
8) праведне самозаглиблення — відмова від усього земного, від усіх радощів, збереження спокою, вміння досягти глибокого медитативного трансу.
"Восьмискладовий шлях спасіння" Будда називав серединним, бо дотримання його допомагає уникнути крайнощів.
Серед цих настанов нема жодного слова про обряди, ритуали, культові вимоги. Вони, за буддизмом, зайві, як і звернення за помилуванням, прощенням гріхів до богів, навіть до самого Будди. Все — у людині, в її самовдосконаленні, у "Восьмискладовому шляху спасіння". Він фіксує елементарні норми моралі, без яких неможливе існування суспільства. Захист загальнолюдських норм моралі надає буддизму чіткого гуманістичного спрямування.