58. Відкриття факультету мв в Київському державному університеті (листопад 1944)

У зв'язку з відродженням зв'язків із зовнішнім світом УРСР відчувала гос­тру потребу в кваліфікованих кадрах. Завдяки наполегливості наркома Д.Мануїльського в Київському державному університеті в листопаді 1944 р. відкрився факультет міжнародних відносин. Він став важливим центром підготовки фахівців-міжнародників, справжньою "кузнею кадрів" для НКЗС та інших державних і громадських установ, наукових закладів, журналістики.

Початком історії Інституту міжнародних відносин вважається 1944 рік, коли на підставі наказу наркома освіти УРСР від 18 жовтня 1944 року в Київському університеті було відкрито новий факультет — міжнародних відносин. Головна мета — підготовка практичних працівників Міністерства закордонних справ. Очолювали факультет у перші повоєнні роки І. А. Василенко, М. П. Овчаренко. Першим завідувачем кафедри історії міжнародних відносин став професор О. К. Касименко, директор Інституту історії АН УРСР. Після нього В. А. Жебокрицький, В. А. Тарасенко — дипломат, який до того працював в радянському посольстві у Вашінгтоні.

59. Українське питання на Ялтинській (Кримській) конференції. Участь урср у ств. Оон

Рузвельт, Черчілль і Сталін зібрались на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945), коли молох війни вже докочувався до Німеччини. Йшлося не тільки про координацію та нарощування воєнного тиску на агресора, а й про майбутнє Німеччини, Європи, світу загалом. СРСР, зрештою, пішов назустріч побажан¬ням союзників і взяв таємне зобов'язання оголосити війну Японії через 2-3 мі¬сяці після завершення воєнних операцій в Європі.

Близька перемога спонукала до прийняття виважених стратегічних рішень. Ялтинська зустріч породила систему міжнародних відносин, базовану на фак¬тичному поділі Європи та світу на "сфери впливу", що зумовило згодом поя¬ву політичної біполярності й гострого протиборства.

Українські інтереси в Ялті виявлялися у двох сферах — щодо кордонів та участі в майбутній міжнародній організації безпеки. Продовження дискусії з "польського питання", започаткованої в Тегерані, охоплювало проблему Польщі в широкому контексті перспектив утворення тимчасового уряду національної єдності, майбутнього ладу, переселення, територіальних змін.

Природно, що під час перегляду територіальних змін виникло питання про східний польський кордон. Рузвельт вважав за доцільне, щоб СРСР відмовив¬ся від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив ці домагання, посилаючись на "лінію Керзона", запропоновану англійцями 1920 р. Зрештою, глави урядів трьох держав — СРСР, США й Великої Британії — схвалили рішення, що "східний кордон Польщі проходитиме вздовж "лінії Керзона" з відхиленням від неї в деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі" Це було досягнення й України, попри те, що частина земель, населених українцями, залишалася під польською владою. Ялтинська й Потсдамська конференції відкривали перспективу остаточного узгодження лінії радянське-польського кордону з самими поляками після утворення тимчасового уряду Польщі. Радянсько-польський договір від 16 серпня 1945 р. встановив держав¬ний кордон між СРСР і Польщею уздовж "лінії Керзона", передавши Польщі додатково "територію, розташовану на схід від "лінії Керзона" до р.Західного Бугу та р.Солокії, на південь від м.Крилов з відхиленням на користь Польщі максимально на ЗО кілометрів".

Жваву дискусію в Ялті викликала підготовка до проведення установчої конференції щодо створення ООН. Учасникам вдалося досягти єдності сто¬совно "права вето" постійних членів Ради Безпеки та майбутнього членства. Відома первісна позиція СРСР про намір включити до ООН і СРСР, і всі 16 союзних республік. Таку пропозицію офіційно керівник делегації СРСР АГромико на конференції в Думбартон-Оксі (СІЛА) у серпні 1944 р. В.Моло-тов в інструкціях А.Громику рекомендував обстоювати радянську формулу про те, що організація "має включити до свого складу всі союзні республіки СРСР, які належать до категорії країн, що, як відомо, зробили найбільший внесок у спільні зусилля союзників під час війни".

США й Велика Британія різко заперечували проти радянської пропозиції, при цьому Лондон демонстрував поміркованіший підхід, бо мав на меті реко¬мендувати до ООН свої домініони. Глава британської делегації Кадоґан вважав за необхідне вивчити радянську пропозицію й гадав, що може виникнути про¬блема "міжнародної легалізації цих республік". Думку Ф.Рузвельта оприлюд¬нив заступник державного секретаря США Е.Стеттініус, який зазначив, що радянський приклад можуть наслідувати англійці й порушити питання про входження до ООН англійських колоній

В Ялті радянська делегація скоротила перелік потенційних кандидатур із числа союзних республік до трьох — України, Білорусії та Литви. Рузвельт і далі заперечував, бо, мовляв, одержання будь-якою державою більше одного голо¬су порушуватиме правило, що "кожний член організації повинен мати тільки один голос". Черчілль підтримав радянську пропозицію "з почуттям глибокої симпатії", сподіваючись на сприятливе ставлення СРСР до кандидатури Індії, яка на той час ще була колонією. Компромісна формула передбачала участь ли¬ше двох союзних республік — України та Білорусії. Домовленість передбачала, що сама установча конференція ООН, яка мала відкритись у квітні 1945 р. в Сан-Франціско, запросить УРСР і БРСР до участі як "первісних членів" ООН, а делегації США та Великобританії підтримають таке запрошення.

Рузвельт у письмовому зверненні до Сталіна 10 лютого 1945 р. висловлював занепокоєність тим фактом, що СРСР матиме 3 голоси в майбутній ООН, а США тільки один. Американська громадськість могла піддати критиці Прези¬дента за такі поступки, тому Рузвельт вважав за необхідне для США також ма¬ти додаткові голоси. Сталін листом від 11 лютого не заперечував проти трьох голосів США в майбутній ООН. Проте пізніше Білий дім відмовився від цієї ідеї, оскільки вона порушувала б американську Конституцію.

Ялтинська конференція стала важливою подією, що відкрила для УРСР можливість широко вийти на міжнародну арену й зробити свій внесок у на¬родження ООН.

Україна — співзасновниця ООН

Наприкінці Другої світової війни Україна стала суб'єктом міжнародного права. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. У 1944 р. в УРСР було створено Народний комісаріат закордонних справ (НКЗСУ) на чолі з Д. Мануїльським.

Сталінське керівництво переслідувало ряд цілей: представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз'єднання територій, населених представниками одного етносу, збільшити кількість своїх представників в Організації Об'єднаних Націй (ООН), переговори про створення якої активно велись наприкінці війни. Вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності й заспокоїти національно-визвольні сили.

У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновницями організації,. Цю пропозицію було відхилено. На Кримській конференції у лютому 1945 р. США й Велика Британія зобов'язалися підтримати пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН.

Українська делегація брала участь у розробці Статуту ООН (Д. Мануїльський очолив комітет з підготовки тексту преамбули (вступу) першого розділу Статуту ООН — «Цілі та принципи діяльності організації»). 1945 р, проект був підписаний і ратифікований Україною. 1946 р. Україну було обрано до Економічної і Соціальної Ради ООН. Країна стала членом постійної Комісії ООН з прав людини, Міжнародної організації праці (МОП), Комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародного суду, а в 1948—1949 pp. була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Українські дипломати брали активну участь у роботі повоєнних мирних конференцій: Паризької (1946 p.), Дунайської (1948 p.).

Прийняття України в ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Однак зовнішня політика України в повоєнний період цілком підпорядковувалась інтересам Кремля.