57. Угода між урядом урср і польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території урср від 9 вересня 1944

Виселення українців з ПНР до УРСР (1944—1946) — акція масового переселення прикордонного населення у 1944—1946 рр. (Не плутати з акцією «Вісла»).

9 вересня 1944 Польський Народний Визвольний Комітет уклав три міжнародних угоди (Республіканські договори) з трьома радянськими республіками: БРСР, УРСР і Литовською Радянською соціалістичною республікою. Офіційна назва договору між ПНР і УРСР: «Договір між Польським Народним Визвольним Комітетом і урядом Української Соціалістичної Республіки стосовно евакуації польських мешканців з території УРСР і польського населення з території ПНР». З польської сторони договір підписав голова ПНВК Едвард Осубка-Моравський, з української — голова РНК УРСР Микита Хрущов. Договір надавав можливість виїзду українцям, білорусам, росіянам, русинам до УРСР і поверненню до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави.

Договір містив і таємну частину — детальну інструкцію виконання, яка була переказана польському уряду 22 вересня 1944 р. представником СРСР при ПНВК — генералом Миколою Булганіним.

Головними представниками польського уряду у справі евакуації українського населення з Польщі були: консул Рогальський (до 30 квітня 1945 р.) і Йосиф Беднаж (з 1 травня 1945 р. по 11 березня 1947 р.). Головними уповноваженими уряду УРСР виступали Микола Підгорний і М. Ромащенко (від 1 січня 1946 р.)

Організація

Радянська сторона визначила Головного Уповноваженого, а польська — Головного Представника. Їх резиденції знаходилися у Любліні й Луцьку. В допомогу їм надано по два заступника, а також регіональних представників і уповноважених, експертів і допоміжний технічний персонал.

Визначено представництва районних уповноважених в регіонах:

• з польської сторони — Влодава, Холм, Замостя, Краснистав, Білгорай, Грубешів, Любачів, Ярослав, Перемишль, Леско, Томашів

• з української сторони — Броди, Володимир-Волинський, Дрогобич, Дубно, Золочів, Кам'янка-Бузька, Ковель, Крем'янець, Луцьк, Львів, Рава-Руська, Рівне, Самбір, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Ходорів, Чортків[1]

Обидві сторони застерегли для себе можливість утворення регіональних пунктів і в інших місцях.

І етап репатріації

Територія, на якій відбувалась акція, охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Усю її поділили на 15 районів, у кожному з котрих діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення, щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту, і т. п.

ІІ етап репатріації

Другий етап тривав з 1 січня до кінця серпня 1945 р. Взимку репатріаця була призупинена через складні погодні умови. Навесні 1945 р. виїхали мешканці зруйнованих при відступі німецьких військ сіл з районів Лупківського і Дукельського превалів. Це була, практично, остання група осіб, які добровільно зголосилися на виїзд до СРСР.

ІІІ етап репатріації

Третій етап тривав з 1 вересня по 31 грудня 1945. Для супроводу людей були задіяні третя, восьма і 9 відділу польської армії. На даному етапі польською лівою 81806 чоловік (22854 сімей). Насильницька депортація охопила чотири райони: Залеського, Перемишль, Санок і Любачів. Депортація супроводжувалась репресіями. Зокрема 21 вересня 1945 року був вперше заарештований греко-католицький єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський.

У відповідь на примусове переселення провідник УПА в Польщі полковник "Орест" 9 вересня 1945 видав наказ про наступ проти комісій з переселення і польських військ, що супроводжували депортованих, а також спалювання спорожнілих поселень з метою затримки їх заселення поляками. Також нападам піддавались залізничні лініі, станції, мости і шляхопроводи. Аналогічні накази видавав провідник УПА Стяг. Відчувши загрозу з боку УПА польський уряд інтенсифікував дії по депортації українського населення.

IV етап репатріації

Четвертий етап тривав з 1 січня по 15 червня 1946. В 1946 загони Польської народної армії здійснювали акції придушення, зокрема у наступних селах: Терка (30 жертв)[2][3] , Бжозовець коло Чашина (9 жертв)[4], Суровічні Поляни (9 жертв), Карликів (14 жертв)[5], Мхава (кількість жертв невідома)[6]). Найкривавішою була Різня в Завадці Мороховській де з 56 жителів села[7] було замордовано солдатами 34.

5 квітня 1946 була створена Оперативна група "Жешув" (GO "Rzeszów") під командуванням генерала Яна Роткевича. Цій організації були підпорядковані 3-я, 8-а і 9-а Піхотні дивізії, 14 і 18, і всі сили WOP, KBW, МО та ОБП. 26 квітня 1946 генерал Стефан Моссор наказав до 15 червня вивести 14 045 сімей в Україну, які за даними комісій з переселення все ще залишалися в цьому районі. Для досягнення цієї мети було збільшено число депортовуваних сімей від 100 до 500 на день. 26 червня 1946 (тобто після дати закриття контракту) було викрадено єпископа Йосафата Коциловського і віддано до рук НКВС. 27 червня 1946 був заарештований допоміжний єпископ Перемишльської єпархії Григорій Лакота. Обидва священослужителі загинули на чужині.

Наслідки

Загалом, під час проведення акції, з переселено близько 480000 осіб (122450 українських родин), у тому числі:

• з Краківського воєводства — 21776 осіб

• з Ряшівського воєводства — 267790 осіб

• з Люблінського воєводства — 190734 особи

6 травня 1947 р. уряди ПНР і УРСР оголосили спільну заяву про закінчення переселення поляків з території УРСР до Польщі і українського населення з території Польщі до УРСР.