72. Реалізація курсу на без'ядерний статус України

Доволі швидкий розпад Союзу PCP, що знайшов своє юридичне оформлення у Біловезьких домовленостях, призвів не лише до кардинальних геополітичних змін на Євразійському просторі, а й до зникнення могутньої наддержави, що мала ядерний статус. Волею долі, на час проголошення незалежності, Україна фактично перетворилася на третю за ядерним потенціалом, після Росії та СІНА, державу світу. Проблема полягала ще й у неможливості ефективного прогнозування подальшого розвитку подій у цьому контексті.' Загрозу становило не так перенасичення ядерною зброєю України, як існування "ядерної кнопки" в Москві.

Успадкувавши від Радянського Союзу 1600 боєголовок стратегічного призначення, Україна отримала ще й економічний тягар, оскільки утримання, зберігання та утилізація боєголовок є доволі дорогим задоволенням.

В ухваленій BP України "Декларації про державний суверенітет" проголошувалося, що Україна у своїй діяльності дотримуватиметься трьох гіеядерних принципів: не приймати, не виробляти та не набувати ядерну зброю. Для розвитку та наповнення Декларації вже 24 жовтня 1991 р. парламент ухвалив "Заяву про без'ядерний статус України", в якій підтвердив свою прихильність до принципів без'ядерності. 9 квітня 1992 р. була ухвалена Постанова BP України "Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу". У цьому документі український парламент окреслив практичні кроки на шляху набуття Україною цього статусу.

Власде це стало одним із перших зовнішньополітичних кроків України з реалізації курсу на без'ядерний статус.

Відправною точкою було укладення між США й СРСР "Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО)" 31 липня 1991 р. Він набував чинності 5 грудня 1994 р. Підписання Лісабонського протоколу до Договору про СНО Україною 23 травня 1992 р. перетворило її на його повноправного учасника. Україна, разом з Білоруссю й Казахстаном, узяла на себе зобов'язання приєднатися до Договору про СНО як неядерна держава*60.

*60: {18 листопада 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про СНО та Лісабонський протокол.}

Ухвалюючи постанову про ратифікацію, український парламент рекомендував здійснити переговори щодо низки питань, а також розробити та затвердити програму ліквідації стратегічних ядерних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

Підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод, що конкретизували шляхи та основні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією ракетних комплексів, що вивозилися, стали важливим етапом набуття нашою державою без'ядерного статусу. Водночас відмова від ядерних озброєнь потенційно призводила не лише до втрати статусу ядерної держави, а й ставила під загрозу національну безпеку держави. Зрозуміло, що в цьому контексті керівництво України змушене було шукати шляхів забезпечення національної безпеки та зміцнення економічної безпеки й обороноздатності держави. Внаслідок тристоронніх переговорів у Києві, Вашингтоні та Москві було досягнуто домовленостей, викладених у підписаній 14 січня 1994 р. Тристоронній заяві президентів України, СІНА й Росії. Перевіривши Тристоронню заяву президентів на відповідність вимогам постанові Верховної Ради від 18 листопада 1993 р., Уряду було доручено активізувати переговорний процес та укладання угод. 10 травня 1994 р. уряди України та Російської Федерації для запровадження досягнутих у Москві 14 січня 1994 р. домовленостей між президентами України, Росії та США уклали угоду про реалізацію Тристоронніх домовленостей від 14 січня 1994 р. Зрозуміло, що ключову роль у досягненні домовленостей відіграли США, котрі були зацікавлені у завершенні процесу обмеження ядерних озброєнь на пострадянському просторі в рамках договорів СТАРТ-1 та СТАРТ-2. Цим було зумовлено й досягнення домовленостей про надання гарантій національній безпеці України Росією, США та іншими державами, що згодом приєдналися до цих домовленостей.

Водночас до осені 1994 р. в ядерному роззброєнні України не окреслилося суттєвих зрушень. Це пов'язано з тим, що серед українського політикуму висловлювалися за те, щоб не поспішати втілювати в життя домовленості. Вони вважали, що тільки ядерна зброя може гарантувати Україні національну безпеку. Через зволікання з ухваленням необхідних рішень відносини молодої держави зі США та іншими країнами Заходу залишалися невизначсними.