7. Місце і роль рф у постбіполярному світі: аналіз сучасного стану.

Виходячи з уявлень про геополітику як про систему знань та/або методи практичної діяльності щодо здійснення активного політичного впливу однією країною на інші країни або регіони світу, вибудовується аналітична схема, за якою можна об'єктивно оцінити геополітичну роль певної дер­жави, у даному випадку РФ.

Падіння біполярної системи супроводжувалося розпадом СРСР як державного утворення. На теренах колишньої супердержави ви­ник ряд нових державних утворень, кожне з яких стало на шлях пошуку свого місця в нових геополітичних реаліях. Водночас Росія зберегла особливий статус. Передусім слід зазначити, що з часів заснування Московської держави було створено і розбудовано геополітичне утворення, яке характеризувалося неперервним розвит­ком впродовж сторіч, зберігаючи свої функції за змін державної назви, кордонів і навіть суспільно-політичного ладу. Можна про­стежити неперервну лінію від Московського царства через періоди існування Російської імперії, радянської Росії, СРСР та зрештою до появи на політичній карті РФ. Таким чином, зрозумілою є тен­денція російських політичних та інтелектуальних еліт сприймати сучасну Росію як велику державу, продовжувачку могутності та гео­політичних функцій Російської імперії та СРСР.

Водночас сучасна РФ має значно менше об'єктивних переду­мов для ствердження себе як геополітичного лідера, аналогічного Російській імперії чи СРСР. На сьогодні незаперечними факто­рами, що визначають важливу роль РФ у світі, лишаються тільки її територія (за площею це найбільша держава світу), наявність успадкованого з радянських часів арсеналу ядерних озб­роєнь і контроль над великими покладами мінеральних ресурсів, переважно нафтогазових багатств. Інші фактори, такі як історич­ні, культурні та політичні зв'язки з ширшим ареалом "російсько­го геополітичного впливу" на пострадянському політичному, православному релігійному, російськомовному лінгвістичному чи слов'янському етнічному просторах, стають дедалі менш значу­щими. Ці чинники постійно акумулюються в політичній рито­риці російських еліт, але в реальності вони не дають очікуваних результатів.

Важливим фактором неспроможності РФ зайняти позицію лідера світового масштабу є перехід форм міжнародної боротьби з військово-політичного в геоекономічний вимір. На сьогодні ризик виникнення великих воєн на кшталт Першої чи Другої світової є порівняно низьким. Воєнні конфлікти мають переваж­но локальний характер. Застосування військової сили великими державами спрямоване здебільшого на ліквідацію вогнищ не­стабільності, а останнім часом і тероризму. В такому середовищі військовий, і зокрема ядерний, потенціал РФ втрачає свою акту­альність у забезпеченні світового лідерства. Нині мало хто серйозно розглядає можливість воєнної операції США проти РФ або навпаки.

Водночас у сфері міжнародної економіки виникають нові | конфліктні лінії. Сучасні супердержави змагаються в економічній могутності, рівнях технологій, торговельному потенціалі, здатності ефективно захищати свої ринки від несприятливих ефектів зовнішньої торгівлі, контролі над стратегічними ресурсами тощо. У більшості цих факторів РФ не витримує конкурентної боротьби не лише з Північною Америкою, Японією та Європою, але й з низкою нових динамічних господарств Південно-Східної Азії.

Головним геоекономічним багатством Росії є значні нафтові та газові поклади, що належать до найбільших у світі і роблять РФ ї одним із найвигідніших постачальників енергоресурсів до Європи. Альтернативними джерелами нафто- та газопостачання до країн ЄС є басейни Північного моря, Північної Африки, Близького Сходу, а також держав, що виходять до Каспію. Найзручнішими для європейських держав є родовища в Північному морі, але їхніх ресурсів не вистачає для повного задоволення енергетичних потреб Європейського регіону. Транспортування енергоресурсів через Середземне море є досить дорогим. Близькосхідний регіон вирізняється значною політичною нестабільністю та загостренням відносин із Заходом. Тому постачання нафти й газу з Близького Сходу пов'язане з високими ризи­ками. Найстабільнішими в політичному відношенні експортера­ми енергоресурсів лишаються центральноазійські країни та Росія. Альтернатив для транспортування центральноазійських нафти й газу в обхід території Росії небагато. Хоча такі проекти активно розробляються, вони є надзвичайно дорогими як з по­гляду технічної реалізації (необхідність долати орографічні бар'єри та морський простір), так і в плані забезпечення політич­ної стабільності у транзитних країнах. Обхідні варіанти можливі лише через територію Азербайджану або Ірану, далі через Грузію або Вірменію до Туреччини або відразу з Грузії морським шля­хом. При цьому Іран є політично нестабільним партнером, а со­юзна Росії Вірменія навряд чи підтримуватиме проекти транс­портування енергоресурсів у обхід РФ. Якщо транспортування нафти можливе танкерами морським шляхом, то природний газ найвигідніше транспортувати трубопроводами. У цьому відно­шенні Російська Федерація має ще вигідніші позиції. Отже, нафто­газовий комплекс Росії є вагомим фактором її геополітичного впливу в Євразії.

Упродовж останніх років у РФ відбулося переосмислення ре­альних можливостей російського геополітичного впливу. Поточна зовнішньополітична діяльність Кремля добре укладається в доктрину гарантування наближеного до монополістичного стано­вища РФ як експортера енергоресурсів до ЄС, а також до поясу країн між РФ та ЄС. У цьому відношенні перспективи політич­ної співпраці між РФ та Іраном, так само як намагання зберегти свій контроль у країнах "близького зарубіжжя", зокрема у формі Єдиного економічного простору, краще узгоджуються з "енергоресурсною" геополітичною концепцією Росії, ніж з варіантом військово-політичного альянсу, спрямованого на протидію геге­монії США, про що писав 3. Бжезінський.

Серйозний виклик російським геостратегічним позиціям ста­новить проходження найважливіших нафто- та газотранспортних магістралей через територію України, яка щороку політично від­даляється від РФ. Намаганням утримати монополію на постачан­ня енергоресурсів можна пояснити прагнення РФ зберегти нестабільність у країнах Закавказзя, зокрема активну участь у південно-осетинському та абхазькому конфліктах у Грузії, військо­ву присутність у Вірменії тощо.

На сучасному етапі "енергоресурсна" геополітична стратегія РФ дає непогані результати у формі як економічних, так і зовнішньополітичних дивідендів. Водночас вона має кілька нега­тивних для РФ сторін. По-перше, повна орієнтація господарства Росії на експорт енергоресурсів послаблює внутрішній динамізм російської економіки, що, у свою чергу, веде до дедалі більшого відставання як за темпами економічного розвитку, так і за рівнем технологічного розвитку. По-друге, мінеральні ресурси не є віч­ними, і в перспективі кількох десятків років така стратегія втра­тить свою актуальність.

Проте на сучасному етапі недооцінювати значення даного чинника також буде неправильним. І майбутній стан справ багато в чому залежить від того, чи вдасться «новому старому» президенту Росії В.В.Путіну реалізувати програму модернізації економіки РФ.

19