9. Геополітика України на міжнародній арені.

ПЛАН

1. Формування сучасної геополітики України.

2. Геостратегічне партнерство із Заходом.

3. Геополітичні аспекти сучасних взаємовідносин України та Російської Федерації

4. Геополітика України в Центральній і Східній Європі.

1. Формування сучасної геополітики України.

Повноцінний розвиток Української держави неможливий без політичної незалежності, економічного процвітання, самостійної геополітики на міжнародній арені.

У «Декларації про державний суверенітет України» від 16 лип­ня 1990 р. Українська РСР проголосила себе постійно нейтраль­ною, позаблоковою, без'ядерною державою.

Після здобуття незалежності перед Україною серед інших ак­туальних завдань постала проблема вироблення своєї власної гео­політики, пошуку гідного місця в світовій геополітичній системі. Задля вироблення власної геостратегії у світовому геополітичному просторі необхідним було усвідомлення своїх національних інтер­есів. При цьому великою проблемою було і залишається різне розу­міння національних інтересів України різними групами політичної еліти. Серед провідних політичних сил України не було (і немає) консенсусу щодо розуміння геополітичного майбутнього держави. Це пов'язано з особливостями історичного розвитку, специфічними умовами сучасного політичного, економічного, соціального життя окремих регіонів України, їх етнічного та релігійного складу на­селення.

Протягом 90-х рр. серед політичної еліти України переважа­ла прихильність до «багатовекторності» у зовнішній політиці. Це фактично означало прагнення всіляко розвивати відносини з усіма зацікавленими державами світу. В Україні не були визначені головні пріоритетні напрями зовнішньої політики, фактично була відсутня обґрунтована, дієва геостратегія в регіональному і світовому геопросторі. «Багатовекторність» у зовнішній політиці часто виступала по суті «флюгерністю» – несамостійністю, кон’юнктурною залежністю від впливу провідних геополітичних акторів.

На український геополітичний простір здійснює зовнішній тиск як Захід, так і Схід. Крім того, значна частина української політичної еліти є спадкоємцями радянської партійно-комсомольської номенклатури. Усе це призвело до того, що навіть у головних інститутах державної влади окремі діячі намагаються проводити зовнішню політику, виходячи зі своїх власних інтересів (як правило, певного бізнес-угруповання). Тому зовнішньополітична геостратегія і тактика України часто носять хаотичний, суб'єктивний, несамостійний характер.

У спадщину від радянського минулого на теренах України залишилася ядерна зброя (фактично третій у світі потенціал), при­чому центр управління нею був розташований у Росії. Згідно із Тристоронньою заявою Президентів Росії, США та України від 14.01.1994 р., наша держава взяла на себе зобов'язання здійснити ядерне роззброєння, а провідні ядерні держави – Росія та США проголосили, що надають їй гарантії національної безпеки, по­важатимуть незалежність, суверенітет, територіальну цілісність, утримуватимуться від економічної експансії. Крім того, Росія та США зобов'язалися надати Україні технічну і фінансову допомо­гу в демонтажі й вивезенні ядерного озброєння до Росії. У тому ж 1994 р. в Будапештському меморандумі США і Росія (а згодом і Велика Британія) проголосили, що за умов ядерного роззброєння України гарантуватимуть її політичну і економічну безпеку. Ви­ведення з території України ядерного озброєння (176 балістичних ракет) закінчилося в 1996 р. Наша держава приєдналася до Дого­вору про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань.

До речі, обіцяна фінансова і технічна допомога з боку «гарантів безпеки» України виявилася недостатньою. Взагалі історія ядер­ного роззброєння виглядає поразкою зовнішньої політики молодої незалежної держави. Проте утримувати в бойовій готовності такий потужний ядерний потенціал у неї не було (і зараз немає) достатніх матеріальних можливостей. З іншого боку, Україна продемонстру­вала всьому світу свою миролюбність, подала позитивний приклад іншим ядерним державам, виступила з пропозицією не розміщувати ядерну зброю в тих країнах Європи, де її не було.

У цілому Україна має вигідне географічне положення, проте з геополітичної точки зору вона є «буферною державою» – затиснена між НАТО і Російською Федерацією.

Маючи унікальне транспортно-географічне положення, багатий і різноманітний природно-ресурсний потенціал, потужну промисловість та відносно розвинене сільське господарство, Україна мала посісти гідне місце у світовому поділі праці. Українська продукція мала збут не лише на теренах колишнього СРСР, а і в багатьох країнах Європи, Азії, Африки, інших регіонах світу. Проте економіка України протягом років незалежності не досягла суттєвих успіхів, у багатьох галузях знизилися обсяги виробни­цтва, науково-технічний потенціал послабнув. Тому з переважної частини ринків збуту продукції протягом років незалежності Укра­їна була витіснена, наша продукція виявилася недостатньо конку­рентоспроможною, більшість економічних зв'язків була втрачена. За умов малоефективної роботи більшості галузей економіки, через низькі доходи велика чисельність працездатного населення виїхала працювати за кордон. Демографічна ситуація в Україні стала найгіршою в Європі. В українській економіці запанували нечисленні олігархічні угруповання, тісно пов'язані з провідними по­літичними партіями, які фактично підпорядкували собі верхівку державного апарату.

16 травня 2008 р. Україна офіційно стала 152-ю державою-членом Світової організації торгівлі (СОТ). З геоекономічної точки зору відкритість української економіки світовому ринку виглядає неоднозначно – підвищення можливостей для просу­вання українських товарів у світ і, водночас, відчутна загроза для багатьох галузей української економіки не витримати конкуренції з іноземною продукцією навіть на вітчизняному ринку.

Як одна із засновниць ООН Україна бере активну участь у ро­боті цієї організації. При обговоренні проектів реформування ООН Україна висувала свої конструктивні пропозиції, зокрема щодо розширення Ради Безпеки ООН. Українські військові багато разів надсилалися до «гарячих точок» планети, де здійснювалися миротворчі операції під егідою ООН. Україна активно підтримує зусилля світової спільноти щодо боротьби з розповсюдженням зброї масового знищення, міжнародним тероризмом, транснаціональною кримінальною діяльністю тощо.

З усіма навколишніми країнами Україна має мирні відносини, на офіційному рівні відсутні територіальні претензії з боку сусідніх держав. Проте з боку Румунії в 90-х рр. були спроби здійснення політичного тиску, порушення територіальної цілісності недоторканості кордонів. Нині залишається небезпека геополітичного впливу з боку цієї держави, у виступах окремих їх вплив політиків лунає антиукраїнська риторика. Дещо схожі моменти ми можемо знайти також у відносинах України з Польщею, Росією, Угорщиною.

В інформаційному просторі України спостерігається значний вплив іноземних ЗМІ, при цьому провідні вітчизняні приватні телеканали перебувають переважно в руках іноземних власників або тісно пов'язаних з ними українських бізнес-угруповань.

Небезпечною для нашої держави є політика Польщі, Російської Феде­рації, Румунії, Словаччини, Угорщини щодо залучення українців до здобуття свого грома­дянства, хоча в Україні подвійне громадянство не дозволяється. Безумовно, захист прав «співвітчизників» може використовуватись названими державами як привід для втручання у внутрішні спра­ви України, засіб політичного тиску на неї.

Отже, загрози українській національній безпеці існують у бага­тьох сферах: політичній, економічній, культурній, інформаційній та ін.

За цих умов військово-політична геостратегія України може мати такі варіанти свого генерального розвитку: 1) посилення вій­ськово-політичної співпраці з Росією, приєднання до Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ); 2) євроатлантична ін­теграція – вступ до НАТО; 3) перетворення на регіональний вій­ськово-політичний «полюс»; 4) збереження нинішнього статусу нейтральної й позаблокової держави. Третій варіант виглядає найпривабливіше, проте його реалізація достатньо складна. Україна не має можливостей навіть для повноцінного забезпечення своєї воєнної безпеки, а не те що для здійснення самостійної військової політики в якості регіонального «полюсу». Реалізація першого варіанту при­веде до підпорядкованості зовнішньої політики України геополітичним інтересам Російської Федерації, фактично зробить її підлеглою Кремля. Діаметрально протилежним з геополітичної точки зору виглядає другий варіант геостратегії України – тут замість Росії та Кремля будуть Брюссель, Вашингтон та Білий дім. Проти цього варіанту і значна частина гро­мадян України (особливо на Півдні та Сході), які негативно ставляться до євроатлантичної інтеграції України (вступу до НАТО). Досить привабливо виглядає четвертий варіант за умов, що нейтралітет матиме «активний» характер, надалі розвиватиметься співпраця у сфері безпеки і оборони з НАТО та Росією.

З кінця 90-х – початку 2000-х рр. вища політична влада Укра­їни в особі її Президента (Л. Кучми) і за згодою Верховної Ради про­голосила головним вектором зовнішньої політики «європейський» («західний»). Реалізація «західного» вектора протягом 2000-х рр. зустріла на своєму шляху чимало труднощів. З боку Європейського Союзу Україна зустрічає насторожене ставлення. У самій Україні «євроінтеграційна політика» часто залишалася порожнім гаслом.

За цих умов досить реалістичною і прагматичною для Укра­їни виглядає «нова» багатовекторна геополітика. Серед багатьох перспективних векторів мають виділені ті, що є пріоритетними нині і в майбутньому. Саме на їх основі має розроблятися стратегія зовнішньої політики держави. При цьому не слід нехтувати виго­дами від реалізації інших геополітичних і геоекономічних векто­рів. Особливості геополітичного положення України прирікають її на «двовекторність» – необхідність активної співпраці як із За­ходом, так і зі Сходом. Головним і найперспективнішим вектором є, безумовно, західний. Проте спільне історичне минуле, сучасні економічні інтереси, етнічні, релігійні, культурні зв'язки та інші фактори зумовлюють необхідність приділяти велику увагу і «схід­ному вектору» – співпраці з Росією.

Існує думка, що оптимальною для забезпечення воєнно-полі­тичної і економічної безпеки України є геостратегія «динамічної рівноваги» — збалансованого розвитку співпраці із Заходом (Євро­па і США) і Сходом (Росією). Проте така геостратегія має ґрунту­ватися на досить потужному економічному і військово-технічному потенціалі, наявності у суспільстві країни консенсусу щодо голо­вних напрямів зовнішньої політики, чіткому усвідомленні правлячою політичною елітою пріоритетності національних інтересів над клановими, незалежності провідних політичних сил від зовнішніх впливів.

Завдяки своєму унікальному геополітичному і геоекономічному положенню Україна дійсно може стати «мостом» між Сходом і Заходом, отримуючи вигоди від взаємовигідної співпраці між ними. До того ж Україна є природним посередником між країнами басейнів Балтійського і Чорного морів. Тому геополітичні векто­ри, спрямовані на північ до країн Балтійського регіону (по суті складова магістрального «західного» вектора) і південь до країн Причорномор'я, також є дуже важливими. Перспективним є та­кож «південно-східний» вектор геостратегії України — активізація співпраці з країнами Каспійського регіону (особливо в геоекономічній сфері — забезпечення диверсифікації постачання енергоносіїв).