2. Геостратегічне партнерство із Заходом

Сучасна геостратегія України передбачає орієнтацію її зовніш­ньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності на інтеграцію до ЄС та інших європейських структур. У принципі мова йде про головний стратегічний напрям, і це аж ніяк не означає згортання взаємовигідних відносин з іншими країнами світу, зокрема з Ро­сійською Федерацією. Україна як європейська держава має посісти належне місце в Європі, в її політичних, правових, економічних та інших структурах.

У 1994 р. було укладено Угоду про партнерство і співробітни­цтво між Україною та ЄС. Оскільки члени ЄС ратифікували Угоду лише в 1998 р., вона набула чинності лише з того ж року. Угода була укладена на 10 років з можливістю продовження терміну дії. На порядку денному стоїть проблема укладання нової угоди, яка б відповідала сучасним реаліям розвитку ЄС, нинішньому рів­ню співпраці між Україною та ЄС та євроінтеграційній стратегії нашої держави. Реалізація планів вступу України до ЄС усклад­нюється як недостатньою готовністю самої нашої держави, так і позицією ЄС щодо прийому нових членів. Після безпрецедентного розширення у 2004 р. (10 держав) Україні, як і деяким іншим державам, що опинилися на кордонах ЄС, було запропоновано «європейську політику сусідства». Нинішнє «сусідство» не може вдовольнити євроінтеграційні прагнення властей України, проте в нинішніх умовах перспективи вступу до ЄС є досить проблема­тичними. ЄС розробляє свою стратегію щодо країн Східної Європи, яка передбачає не розширення Союзу, а урізноманітнення і поглиблення співпраці із сусідніми державами. Так, у травні 2009 р. ЄС оголосив про своє прагнення започаткувати «Східне партнерство» із шістьма державами, зокрема з Україною. Намічено укладення нової Угоди про партнерство і співробітництво України і ЄС, що передбачатиме створення зони вільної торгівлі безвізовий режим, асоціацію України з ЄС, проте аж ніяк не га­рантуватиме майбутнього вступу нашої країни в Євросоюз.

На сучасному етапі для України реальним і перспективним уявляється насамперед подальше політичне та інституційне збли­ження з ЄС, розширення і поглиблення співпраці з європейськими структурами. Європейська інтеграція виступає як довгостроковий стратегічний орієнтир, і на цьому шляху Україна повинна здійсни­ти численні реформи в економічній, соціальній, правовій сферах, що конче потрібно насамперед їй самій.

За умов загострення суперечностей між світовими геополітичними «полюсами», глобалізації не лише політичних, економічних, соціальних та культурних процесів, а і загроз людству, проголоше­на ще в 1990 р. позаблоковість вже не може надійно гарантувати безпеку держави. Тому правлячі кола України визначили євроат­лантичну інтеграцію (поряд з європейською) провідним вектором зовнішньої політики нашої країни.

Ще в 1994 р. Україна першою з пострадянських держав при­єдналася до «Партнерства заради миру». У 1997 р. в Мадриді було укладено «Угоду про особливе партнерство між Україною і НАТО». У ст. 37 «Стратегічної концепції Північноатлантичного Союзу» (НАТО) 1999 р. записано: «Україна посідає особливе місце в обстановці безпеки в Євроатлантичному регіоні і є важливим і цінним партнером у справі захисту стабільності та спільних де­мократичних цінностей». Проте не всі держави НАТО вітають потенційне членство України в Альянсі, наприклад, Німеччина і Франція, не бажаючи загострення відносин з Російською Федерацією. Спостерігається навіть бажання окремих європейських політиків зберігати Україну як «санітарний кордон» між Заходом і Росією.

В українському суспільстві співпраця з НАТО викликає неоднозначну реакцію, тому питання щодо вступу України до Альянсу викликало гострі дискусії. Провідні політичні партії України зробили питання євроатлантичної інтеграції «розмінною картою» у своїй політичній грі. А в 2010 р. у зв'язку з проголошенням позаблокового статусу України питання щодо її євроатлантичної інтеграції втратило актуальність.

Нині актуалізувалася проблема «буферного» геополітичного положення нашої держави. За цих умов українським вченим Манжолою пропонується геополітика «рівновіддаленості» від провідних геополітичних акторів. Така геополітика в принципі може приносити певні вигоди, надаючи можливості для маневру­вання між великими «полюсами» могутності. Приєднання (в плані військово-політичного співробітництва) України чи до Росії, чи до НАТО може призвести до різкого посилення того чи іншого «полюсу». Отже, завдяки своєму унікальному геополітичному положенню Україна фактично може вважатися ключовою «фігурою» для безпеки в Центральній та Східній Європі.

США залишаються і нині наймогутнішим геополітичним «по­люсом» світу, тому Україні необхідно розробляти свою геостратегію з урахуванням американського фактора. США — єдина світова супердержава - є, принаймні формально, гарантом української незалежності й територіальної цілісності. Проте для американ­ської геостратегії «українська карта» є, безумовно, засобом геополітичного тиску на Росію. США розглядає нашу державу як противагу імперській геополітиці Російської Федерації, вважа­ючи, що без України відродження могутньої Російської імперії неможливе. Отже, національним інтересам України в принципі відповідає розвиток різнобічного (зокрема і військово-політичного) співробітництва зі США.

З країн Європейського Союзу для України найважливішим партнером є Німеччина. Корисною може виявитися участь Укра­їни в регіональних проектах безпеки та економічного розвитку в рамках «Веймарського трикутника» (тристоронніх консультатив­них зустрічей політичних діячів Німеччини, Франції та Польщі), Діяльність якого спрямована на пошук компромісних вирішень проблем європейської безпеки. На нинішньому етапі Німеччина, завдяки своєму потужному потенціалу, спроможна взяти на себе відповідальність за міжнародну безпеку в регіоні. Проте Україну нинішня німецька геостратегія розглядає насамперед через при­зму відносин з Російською Федерацією, тому ця країна є досить бережною у питанні української європейської та євроатлантичної інтеграції. Найбільш перспективним є прагматичне економічне Співробітництво з ФРН — найпотужнішою економічно розвиненою країною ЄС. Для України Німеччина нині є другим у світі зовнішньоторговельним партнером (після Росії).