Розділ 3. Соціяльно-психологічні параметри інтерсуб’єктної взаємодії

3.1. Внутрішньоіндивідні та особистісні передумови інтерсуб’єктної взаємодії

Наявність потреб і можливість задоволення їх, принаймні на ранніх стадіях розвитку, виключно через і завдяки середовищу примушує індивіда специфічним чином до цього середовища звертатися, спрямовувати на нього увагу. Актуалізація незадоволеної потреби зумовлює виникнення специфічного стану напруження, а цей стан спонукає до активности. Така активність початково може не бути спрямована на середовище, але в такому разі вона здебільшого не приводить до задоволення потреби і не знімає напруження. Відтак індивід спрямовує активність в інших напрямах, натрапляючи, урешті-решт, на ситуацію, у якій його потреби задовольняються. Завдяки такому контактові зв’язок із середовищем стає суб’єктивно значущим.

Оскільки саме в середовищі містяться потенційні можливості задоволення потреб, то проблема індивіда полягає в тому, щоб через відповідну активність проникнути в це середовище, наблизитися до нього, з’єднатися з ним, причому це наближення і з’єднання повинні бути адекватними меті – задоволенню потреб. Виникнення потреби, за К. Левіном, відображається в психічному полі індивіда як стан напруження, а задоволення потреби (досягнення мети) означає вивільнення цього стану [Левин, 2000г, с. 26]. Зрозуміло, що психічне поле цілковито належить самому індивідові, є основною, можливо, єдиною формою існування його психічного. Це поле не є частиною середовища, зовнішнього щодо індивіда, проте воно є проєкцією психічного світу індивіда на середовище. Прагнучи задоволення потреб, суб’єкт звертається до середовища зі своєрідним психологічним запитом, і чи не основною характеристикою такого запиту є стан напруження. Воно виникає в просторі, компонентами якого є наявність потреби в індивіда, його очікування щодо можливостей її задоволення, характеристики середовища, що містять потенційно-ймовірнісні можливості такого задоволення.

Якщо середовище є соціяльним, а так зазвичай і буває у випадку людського індивіда, то воно, по-перше, розширює діяпазон можливостей задоволення потреб, по-друге, оптимізовує процес задоволення. Цей процес не обмежується можливостями інстинктивної чи умовнорефлекторної поведінки батьківських особин, а включає практично нескінченний обсяг складових соціяльного досвіду. У такому розумінні дорослі, які трансформують дитині цей досвід, постають перед нею як носії життєво значущої інформації.

Відтак для дитини досвід задоволення потреб від самого початку стає досвідом соціяльним [Argyle, 2001, s. 21–25; Georgieva, 2002]. Задоволення потреб утрачає безпосередній характер і репрезентується дитині як більш чи менш складна ієрархія значень, які вона має поступово засвоювати і, засвоюючи, розпізнавати та розкодовувати їхній зміст.

Соціяльно визначена організація середовища, яка дається людському індивідові в процесі значущої взаємодії з іншими, незмірно оптимізовує і робить багатогранним процес задоволення потреб. Цей процес стає дедалі менш випадковим і дедалі більш цілеспрямованим, доцільним. Як писав К. Левін, життєвий простір, що містить психологічну особистість та її середовище, має тенденцію ставати дедалі вище організованою одиницею [Левин, 2000г, с. 132].

Одна з принципових відмінностей психічного поставання людського дитяти від тваринного полягає в тому, що перед людиною в її психічному розвитку відкриваються майже нескінченні варіянти формування, тоді як для тварини існує порівняно вузький спектр потенційних можливостей розвитку психіки та поведінки і спонукання, що йдуть із боку середовища, жодним чином не можуть вивести її за наперед задані межі існування [Argyle, 2001, s. 19–20]. Можливості розвитку людини обмежено фізично. Що ж стосується психосоціяльних можливостей, то тут межі розвитку якщо й існують, то є надто віддаленими, аби бути якимсь чином визначеними й збагнутими. Для людського дитинчати інші не є лише наявними в її середовищі фізично-біологічними тілами: вони є носіями значущої інформації, що розкривається в просторі взаємодії з ними, набуває існування в її процесі.

Таку взаємодію Г. Салліван називав інтерперсональною. Напруження потреби в ній він розглядав як тенденцію інтеґрувати ситуацію, доконечну для задоволення потреби і таку, що цілковито відповідає цій меті [Салливан, 1999, с. 109]. Інтеґрація ситуації інтерперсональної взаємодії поступово веде до засвоєння соціяльно зумовленого досвіду задоволення потреб. Вона полегшує, прискорює, оптимізовує цей процес, а самé задоволення, відповідно, спонукає індивіда активніше прилучатися до інтерперсональної взаємодії, прагнути її, намагатися затримати або відновити. У такому контексті зрозумілішими стають джерела формування різного роду міжособистісних узалежнень [Буунк, 2001; Zimbardo, Ruch, 1975, p. 466–475].

Після задоволення конкретної потреби має виникнути стан нової потреби, для того щоб інтеґративна інтерперсональна ситуація знову, хоч і не зовсім наново, сформувалася. Лише тривале багаторазове повторення інтерперсональних ситуацій взаємодії зумовлює, урешті-решт, формування більш чи менш тривкого досвіду задоволення в ній потреб. Якщо досвід такої взаємодії в ранньому віці виявляється недостатнім, не досягає певної критичної маси, то результатом такого малоцінного розвитку стає малоцінна особистість. Коли ж особистість уже сформована, то задоволення тих чи тих її потреб не веде до припинення інтерперсональних ситуацій. Ці ситуації не зникають із припиненням безпосередньої взаємодії. Вони втілюються в явищі інтерсуб’єктивности, яка існує для соціяльного індивіда як потенційна можливість задоволення потреб у взаємодії з іншими людьми.

Очевидно, людину як носія такої інтерсуб’єктивности мав на увазі Е. Фромм, коли говорив про соціяльний характер нормальної людини, суб’єктивна функція якого полягає в тому, щоб спрямовувати її дії відповідно до її практичних потреб і давати їй психічне задоволення від діяльности [Фромм, 1990, с. 235]. До цього належало б додати, що потреби людини не слід розуміти вузько прагматично, тобто не вкладати в поняття “практичні потреби” тільки утилітарно-житейський зміст. Потребова сфера людини є надто складна, і не завжди добре відомо, які саме потреби можна називати практичними, а які – непрактичними. До того ж і сам Фромм (на противагу З. Фройдові) основними психологічними явищами називав потреби й прагнення, що виникають зі ставлень індивіда до інших людей [там само, с. 241].

Не багато треба фантазії, аби збагнути, наскільки “непрактичними” можуть бути потреби, що виникають у сфері людських стосунків і відірвані від прямої біологічної основи. С. Московічі трактує пряме задоволення потреб як одну з головних перешкод у міжлюдських стосунках [Московичи, 1996, с. 302]. Водночас інша людина або, радше, соціяльне середовище загалом є основним чинником задоволення потреб індивіда, постаючи перед ним у процесі взаємодії. Г. Салліван говорив про потребу сприяння іншої людини в розрядці напруження: у структурі психіки, яка розвивається, міцно закорінюється потреба турботи як потреба інтерперсонального характеру [Салливан, 1999, с. 65–66].

Таким чином, задоволення потреб, що спонукає індивіда до активности, має сенс тільки у взаємодії з іншими людьми. Навіть самі початкові біологічні потреби набувають певного сенсу для індивіда завдяки відображенню в ситуації інтерсуб’єктних контактів. Потреба, що об’єктивно виникає як стан напруженого браку чогось, суб’єктивно постає перед індивідом через те, що проєкується і певним чином об’єктивується в інтерактивній ситуації.

Психологічне розуміння інтерперсональної взаємодії цілком очевидно спонукає дошукуватися в її основі певних дисгармоній, які зумовлюють спрямування індивідуальної активности в інтерсуб’єктивний простір. Найочевиднішою та найзагальнішою причиною таких дисгармоній є стан незадоволености тих чи тих потреб. Позаяк ідеальний стан цілковитого задоволення потреб є принципово недосяжним, то більший чи менший рівень незадоволености спричиняє внутрішній дискомфорт. Базальними модусами такого дискомфорту найчастіше бувають стани напруження, тривоги, страху. Оскільки саме ці стани спонукають індивіда до вияву активности, яка потенційно може привести до задоволення потреби, то вони завжди мають місце, певним чином виражаються в інтерперсональних стосунках, у взаємодії. Характер і спрямованість такої взаємодії може сприяти зняттю або послабленню неґативних станів, а може, навпаки, призводити до їхнього посилення й загострення.

В обох цих варіянтах наявність станів напруження, тривоги, страху та їхній вияв у простір інтерсуб’єктної взаємодії може розглядатися як передумова індивідуального особистісного розвитку – позитивного чи неґативного залежно від конкретних соціяльно-індивідуальних співвідношень.

Напруження частіше трактується в його неґативному значенні, хоча в контексті співвідношення індивідуального та інтерсуб’єктивного має йтися радше про стан більш чи менш виражених невідповідностей, стан, який не обов’язково має суб’єктивно неґативний зміст. Так, Л. Росс і Р. Нісбетт зазначають, що індивідуальну психіку і колективні утворення слід розглядати як системи, що перебувають у стані напруження: їм притаманна нестійка рівновага, складне поєднання стримувальних і спонукальних чинників, брак прямої залежности між масштабом маніпуляції і її ефектом [Росс, Нисбетт, 1999, с. 50–52].

В. Райх говорив про страх справжнього безпосереднього психічного контакту з людьми та процесами дійсности [Райх, 1999, с. 199]. За А. Адлером, страх прокрадається в повсякденні стосунки і стає щонайважливішим знаряддям домінування індивіда над іншими людьми [Адлер, 1997ж, с. 235]. С. Московічі розглядає страх і насильство як породження деідентифікації та надідентифікації індивідів, розчинених у натовпі. Відповідні коливання поведінки та емоційних станів зумовлюють взаємний перехід страху в насильство і навпаки: у паніці індивід спрямовує свій страх проти натовпу та сліпо його руйнує, за терору саме натовп спрямовує свій страх проти людини [Московичи, 1996, с. 332–338]. Соціяльне оточення притягує до себе аґресивні імпульси індивіда і, за суттю, провокує його на вияви аґресії [Бэрон, Ричардсон, 1997; Лоренц, 1994; Майерс, 1996, с. 483–531].

Переважна більшість актів інтерсуб’єктної взаємодії відбувається в досить поміркованих межах спілкування та взаємного впливу. Відповідно й емоції та стани страху, напруження, тривоги здебільшого не досягають яскравих ступенів вираження. Тривога й страх завжди більшою чи меншою мірою є компонентами психічного стану, що характеризує перебування індивіда в полі взаємодії з іншими. У психоаналітичних концепціях цим станам відводиться порівняно більш значуща, часто вирішальна роль. В інших парадигмах страх і тривога можуть оцінюватися набагато поміркованіше, але практично ніколи не іґноруються цілковито (хіба що в бігевіористських тлумаченнях їм не приділяється більш-менш значущої уваги, хоча й не заперечується їхньої істотної ролі).

Особливо наполегливо тривогу як результат і чинник інтерперсональних стосунків аналізував Г. Салліван. На його думку, роль тривоги в інтерперсональних взаєминах така нескінченно велика, що виділення її з усієї різноманітности видів напруження набуває особливого значення. Рівень тривоги, яка переживається людиною, багато в чому є провідним чинником, що детермінує інтерперсональні стосунки. Салліван докладно аналізував процес породження та взаємної індукції тривоги в стосунках матері і немовляти, що є результатом їхнього співіснування. Тривога одного з них “чіпляється” за тривогу другого, індукує її та індукується сама. У такий спосіб утворюється своєрідний ланцюжок тривог, що якраз і становить основу інтерперсональної взаємодії. Тривога водночас інтеґрує і дезінтеґрує інтерперсональні взаємини, і створює, і руйнує інтерперсональну ситуацію [Салливан, 1999, с. 66–69, 108–110, 162].

Таким чином, можна сказати, що в ранньому віці взаємно спрямовані тривоги матері і дитини виконують своєрідну енергетичну функцію формування інтерсуб’єктивности. Ці взаємини дедалі більше ускладнюються, і поступово тривога перестає виявлятися цілком безпосередньо, а трансформується в інших видах інтерперсональної активности. Зокрема Салліван описує процес сублімації (відмінний від фройдівського) як неусвідомлюване заміщення поведінкових виявів, що викликають переживання тривоги або заходять у суперечність із системою самости, соціяльно прийнятнішою активністю. Потреби, які не дістають задоволення через сублімацію, реалізовуються шляхом прихованих і явних символічних дій, що не заходять у принципову суперечність із соціяльною цензурою, інакше кажучи, не є пов’язані з тривогою [там само, с. 187–189]. Отже, тривога, яка початково штовхала матір і немовля одне до одного, взаємно прив’язуючи їх емоційно, згодом стає чинником, що зумовлює відхід від безпосереднього задоволення потреб і дає змогу задовольняти потреби опосередковано, непрямо, символічно.

Екстеріоризація внутрішніх станів у міжіндивідний простір натрапляє на певні обставини, що складаються в цьому просторі, – обставини більш чи менш сприятливі, які індивідом відображаються та інтеріоризовуються. Індивідуальний досвід задоволення потреб через контакт із середовищем зумовлює формування інтрасуб’єктних підвалин. Способи взаємодії із середовищем, що найчастіше себе виправдовують, стають типовими, зумовлюють породження відносно стійких структур, які врешті-решт стають диспозиційними характеристиками особи, а в контексті взаємодії постають як її диспозиційні чинники.

Диспозиційні характеристики, з одного боку, базуються на первісних біопсихічних структурах індивіда, а з другого – формуються завдяки актуалізації цих вихідних структур під впливом чинників, що йдуть із середовища (див., напр., [Phelps, Thomas, 2003]). І надалі, уже сформувавшись, ці характеристики зберігають свою почасти середовищно-ситуаційну природу. У визначенні активности індивіда вони завжди постають як продукт власного попереднього формування під впливом середовища і водночас як результат активації індивідуальної суб’єктности у відповідь на безпосередні впливи наявної ситуації.

Можна гадати, що актуальна поведінка індивіда цілковито визначається двома групами чинників: диспозиційними і ситуаційними. Але при цьому слід мати на увазі, що диспозиційні чинники опосередковано містять у собі весь досвід попереднього індивідуального життя, а за ситуаційними чинниками стоїть широкий соціяльно-середовищний контекст.

Неувага до індивідуальних особливостей у процесі міжіндивідуальної взаємодії може бути виправдана лише як окремий момент аналізу. Загалом же іґнорування особистісних диспозицій заздалегідь прирікає такий аналіз на неуспіх. Як пише В. Казміренко, аналіз міжіндивідуальних стосунків і взаємодій завжди має бути доповнено інтраіндивідуальним підходом, що дає змогу зрозуміти не тільки особливості взаємодії людини з іншими, а й структуру її самосвідомости та її Я [Казмиренко, 1993, с. 175].

Увагу до особистісних причин поведінки привертає, зокрема, її ненормативність. Унормована поведінка сприймається як елемент і наслідок ситуації, у якій особа лише йде за певними обставинами, що впливають на неї. Нормативна особистість – це безбарвний елемент ситуації, позбавлений виражених індивідуальних ознак. За великою міркою нібито не має значення, яка саме особа діє в тій чи тій ситуації, головне – як складається й розвивається сама ситуація, яким чином вона визначає й підпорядковує поведінку включених до неї індивідів.

Таке беззастережне віддання пріоритету ситуаційним чинникам тільки почасти підтверджується даними емпіричних досліджень та житейських спостережень. Насправді ж поведінка особи в ситуації, як правило, є результатом складного поєднання диспозиційних і ситуаційних чинників. Складність та ориґінальність поведінки не може бути наслідком тільки диспозиційної або тільки ситуаційної своєрідности. Нестандартною може бути поведінка своєрідної, ориґінальної особи у звичайних умовах або поведінка особи пересічної в умовах нестандартних. І ще більше можливостей для виявів нестандартної поведінки маємо в ситуації взаємодії двох, кількох, багатьох нестандартних осіб у нестандартних умовах.

Якщо простежити розвиток психології за шкалою “диспозиційність – ситуаційність”, то слід констатувати, що йому притаманний не лінійний і пропорційний, але досить стабільний рух від переважання диспозиційних до ситуаційних пояснень. Найбільше із цієї лінії розвитку випадає клясичний бігевіоризм, що намагався іґнорувати “чорний ящик” психіки. Відомо, проте, що йому на зміну прийшли необігевіористські варіянти. Загалом же для клясичної психології більшою мірою характерна увага до індивідуально-особистісних проблем і структур. Навіть Ґ. Лебон, у центрі уваги якого була поведінка людини в натовпі, зазначав, що вплив середовища на людину є найслабший. Цей вплив здається великим тому, що він діє на побічні й тимчасові особливості або на ще приховані задатки характеру [Лебон, 1995, с. 27].

З одного боку, із таким положенням Лебона узгоджується думка Ґ. Тарда про те, що в утворенні натовпу індивіди беруть участь тільки своїми подібними національними рисами, які складаються та утворюють одне ціле, але не своїми індивідуальними відмінностями, які нейтралізовуються [Тард, 1998, с. 267–268]. Оскільки в натовпі індивіди, як правило, реґресують на нижчі рівні соціяльного буття, то, очевидно, зазначена Тардом деіндивідуалізація відбувається під впливом середовища, що в умовах натовпу посилюється. З другого боку, однією з найістотніших характеристик розвитку людської раси (якщо користуватися з термінології Лебона) є дедалі зростаюча індивідуалізація. І тому не виключено, що вплив середовища, спрямований проти індивідуальности, на вищих рівнях розвитку соціюму стає не сильнішим, а лише помітнішим – через те, що йому протидіє сформована індивідуальність.

Відтак людина з достатньо вираженою індивідуальністю відповідає на впливи зовнішнього середовища, як писав Е. Фромм, тим чи тим способом залежно від її індивідуальних особливостей [Фромм, 1993, с. 35]. Така сучасна людина набагато активніше й ефективніше протистоїть середовищним впливам, ніж її далекі предки. Це вже про сучасну особу говорив А. Адлер, зазначаючи, що будь-хто здатен переробити й перекроїти свої контакти з навколишнім світом таким чином, щоб вони відповідали його життєвим наставленням [Адлер, 1997ж, с. 45]. Це не означає, що ми робимо це всі, завжди і всюди. Це означає, що індивідуалізована особа може цілком успішно будувати свої взаємини із середовищем відповідно до власних потреб і можливостей, порівняно менше орієнтуючись на стимули самого середовища. Ще категоричнішим у цьому пляні був Ґ. Оллпорт, за яким риси не може бути визначено через характеристики взаємодії, оскільки всі тенденції черпають свою енергію з особи, а не із середовища [Оллпорт, 1998, с. 59].

П. Берґер і Т. Лукман зазначають, що властива біологічній природі людського існування відкритість світові завжди трансформується соціяльним порядком у відносну закритість світові [Бергер, Лукман, 1995, с. 87–88]. Ця закритість якраз і має означати посилення ролі індивідуального, внутрішньоособистісного чинника. Вихід у світ закритої цьому світові особистости істотніше зумовлюється нею самою, її власними структурами, ніж об’єктивними параметрами існування. Це й дало підстави К. Попперові заявити, що людський чинник є саме непевним і свавільним елементом у соціяльному житті в усіх соціяльних інституціях [Поппер, 1994, с. 176]. Для К. Левіна включений у ситуацію індивід – це лише елемент поля, носієм якого він сам і є. Оскільки поведінка залежить від кожної частини поля, то на неї впливають і такі чинники, як загальна стабільність або нестабільність самого індивіда. Визнання Левіном значення особистісних чинників простежується також у змісті виділених ним трьох параметрів, від яких залежить те, наскільки швидко людина відступається від поставленої мети перед лицем труднощів: величина психологічної сили, спрямованої на мету; відчувана ймовірність досягнення мети; ступінь ініціятивности людини [Левин, 2000а; Левин, 2000г, с. 167].

Віддаючи назагал перевагу ситуаційним чинникам, Л. Росс і Р. Нісбетт роблять певні поступки в бік своєрідного компромісу. З одного боку, вони істотно спростовують визначальну роль диспозиційних чинників, а з другого – обстоюють не номотетичний підхід (коли всі особистісні параметри трактуються як рівнозначні в усіх осіб), а ідіографічний (коли увага зосереджується на унікальних сторонах структури кожної окремої особи) [Росс, Нисбетт, 1999, с. 33, 181]. За цікавий приклад такого ідіографічного підходу може правити опис особистісних характеристик осіб, “яких не люблять” [Куницына и др., 2001, с. 202–203], де якраз і йдеться про вплив індивідуальних особистісних параметрів на перебіг міжособової взаємодії.

Структуру особистісних реакцій на соціяльно значущі подразники Ф. Зимбардо і М. Ляйппе зосереджують у категорії наставлення, що, з одного боку, ґрунтується на когніціях, афективних реакціях, поведінкових інтенціях і власне поведінці, а з другого – впливає на всі ці компоненти. Констатується принципово відмінна роль особистісних наставлень у поведінці екстерналів та інтерналів: функцію інтернальної поведінки описано як насамперед ціннісно-експресивну, у якій наставлення відіграють визначальну роль, натомість екстернальної – як насамперед соціяльно-адаптивну, де власні наставлення відіграють роль підпорядковану [Зимбардо, Ляйппе, 2000, с. 46, 245–246].

Перебіг комунікації та зайняття в ній владно-підвладних позицій істотно зумовлюються особливостями різних характерологічних типів і психіятричних нозологій [Волков, 2000; Леонгард, 1981; Личко, 1983], особистісними детермінантами індивідуального стилю спілкування [Крупник, Сизова, 2001; Jamrożek, Sobczak, 2000, s. 52–63; Janikowski, 2002].

Що більш дисгармонійним і неадекватним інтра- та інтерпсихічним потребам індивіда є процес їхнього задоволення в інтерсуб’єктній взаємодії, то ймовірнішим стає почуття особистісної нижчости. Це почуття виникає у взаємодії індивіда з іншими людьми, оскільки його активність дістає певну оцінку з боку оточення, а ще більше через те, що, за суттю, уся взаємодія має взаємно оцінний характер щодо її учасників. Позаяк участь жодної особи у взаємодії не може оцінюватися тільки позитивно і в ній завжди є простір для неґативних оцінок і порівнянь, то й почуття нижчости виявляється притаманним кожній людині (інша річ, що його вираженість може бути надто різною).

Як і кожна інша сфера психічного життя міжособова взаємодія має особливо проблемний характер для осіб із посиленим почуттям нижчости. За А. Адлером, будь-яке втручання ззовні здається такій людині загрозою її безпеці та спонукає до активного або пасивного самозахисту [Адлер, 1997и]. Почуття нижчости надає участі особи у взаємодії з іншими яскраво вираженого двоїстого характеру. З одного боку, особа може боятися такої взаємодії, боятися того, що вона увиразнить її малоцінність, але, із другого боку, сáме це почуття якраз і може штовхати її в процес контактування з іншими для того, щоб у взаємодії з ними підтвердилася її повноцінність. Якщо в процесі взаємодії формується досить сильне почуття нижчости, то це відвертає особу від участи у взаємодії і спонукає шукати менш соціяльні, але психологічно комфортніші шляхи задоволення потреб. Водночас така нижчість і привертає її до взаємодії хоч би для того, щоб зменшити її вираженість або знизити інтенсивність переживання (що, власне, має привести до такого самого результату).

Адекватно цей процес відбувається в межах натурального розвитку індивіда, коли переживання певної недостатности можливостей повноцінного задоволення потреб стає рушійною силою саморозвитку. Але в такому разі йдеться, власне, про позитивний особистісний розвиток, а не подолання почуття нижчости як такого. Можливими є й варіянти, коли особа досить адекватно справляється зі своїми вадами, що дає їй психологічні підстави долати почуття власної малоцінности.

Проте набагато частіше мають місце більш чи менш неадекватні намагання позбутися малоцінности, що зазвичай набувають форми невротичної компенсації та гіперкомпенсації, залежности, аґресії [Корольчук та ін., 2002, с. 42–43; Рибалка, Газнюк, 2003; Argyle, 2001, s. 25–26, 31–34; Społeczna…, 1998; Terruwe, Baaras, 1981; Zimbardo, Ruch, 1975, p. 476–484]. Такі механізми лягають в основу владних зусиль особи, спрямованих на оволодіння собою та обставинами взаємодії із середовищем. Особа ніби нав’язує сама собі ілюзорну можливість опанування ситуації і себе в ній через невротичну трансформацію її змісту.

Сама людина не має жодної впевнености у власній цінності, така її впевненість є лише відображенням того, що думають про неї інші [Фромм, 1990, с. 107]. Тому людина шукає самоствердження, підтвердження своєї цінности у взаємодії з іншими. Якщо ж вона такого підтвердження не здобуває, то намагається знайти якісь інші, можливо менш адекватні, але, на її погляд, надійніші шляхи здобуття позитивного результату – упевнености в собі. У зв’язку із цим Е. Фромм указує на відмінність між невротичною і раціональною діяльністю: у раціональній людина діє для досягнення певного результату, у невротичній – аби позбутися нестерпної ситуації [там само, с. 134]. Відтак утворюється пресловуте невротичне коло: невротик, відчуваючи свою малоцінність, не наважується на адекватне відображення ситуації, а подумки деформує її, підганяючи під зручні йому характеристики; така взаємодія із ситуацією, як правило, не приводить до позитивного розв’язання проблем, а це ще більше посилює притаманне йому почуття нижчости.

Невротична особистість, за А. Адлером, обертає почуття власної нижчости на прагнення влади, досягнення якої дає компенсацію і гіперкомпенсацію, забезпечує перемогу над примусом із боку суспільства та волею оточення [Адлер, 1995, с. 52–53]. Невпевнений у собі індивід намагається знайти підтримку в багатстві, престижі і владі [Фромм, 1990, с. 108]. Цими позаособистісними характеристиками він захищається від несприятливих для нього ставлень та оцінок оточення. Різні особистісні позиції виявляються навіть у ставленні до самотности: особи самодостатні розцінюють його як свободу й незалежність, натомість і залежні, і домінантні – переживають як відчуження [Харламенкова, 1998].

Яскравим вираженням невротичного використання владно-підвладних співвідношень є також садизм і мазохізм, що постають як засоби подолання власної нижчости. При цьому садизм означає намагання розширити й доповнити свою малоцінну суб’єктність шляхом домінування над суб’єктністю іншої людини, а мазохізм стає компенсаторною відмовою від власної малоцінної суб’єктности і приєднанням до повноціннішої.

У всіх цих та інших варіянтах пошуку особистістю свого місця в життєвому просторі відбуваються активація, актуалізація і трансформація внутрішньоособистісних станів та особистісних наставлень як результат індивідуальних намагань приєднатися до середовища під впливом засвоєних і засвоюваних соціяльних схем життєдіяльности.

* * *

В основі заходження індивіда в інтерсуб’єктну взаємодію лежать первинні біологічні потреби. Задоволення цих потреб (реальне, а не ілюзорне) стає можливим тільки завдяки виявлянню їх у навколишнє середовище, що забезпечує можливість отримання у відповідь належних засобів.

Для людського індивіда процес задоволення потреб первісно набуває соціяльного змісту, стає оптимальним завдяки соціяльній організації. Така організація втілюється у вигляді численних інтерперсональних ситуацій, у яких відбувається взаємодія потребуючого суб’єкта і соціяльного оточення.

Незадоволення біологічних потреб новонародженої дитини спричиняє внутрішній дискомфорт у вигляді розмаїтих тривог і страхів. Можна вести мову й про первісно притаманний екзистенційний страх, що існує незалежно від задоволення/незадоволення біологічних потреб, а сам постає як базальна потреба переживати своє відчайдушне існування. І в тому і в тому варіянті психічне напруження дитини натрапляє на емоційно насичену увагу до неї з боку дорослих осіб, через що взаємно виявлювані тривога й страх набувають інтерперсонального характеру та утривалюються як атрибутивна властивість інтерсуб’єктної взаємодії.

Саме в процесі такої взаємодії забезпечується психологічно значуще поєднання диспозиційних характеристик індивіда, суб’єкта, особи, що виявляються в середовище, і ситуаційних чинників, які на свій спосіб визначають поведінку. У психології традиційно більшого значення надається диспозиційним характеристикам порівняно із ситуаційними (“фундаментальна помилка атрибуції”), натомість іґнорування суб’єктно-особистісних чинників робить інтерсуб’єктну взаємодію психологічно вихолощеною та абстрактно-безглуздою.

Роль диспозиційних характеристик особи у взаємодії особливо вагомо виявляється в проблемному характері, який взаємодія має для осіб із різного роду особистісними недостатностями, насамперед комплексом нижчости. Для них взаємодія стає засобом не активного самоперетворення і перетворення дійсности, а підтвердження власної цінности, зниження психологічного дискомфорту. Клясичним прикладом є невротична особистість, що постійно перебуває в хибному колі переживання власної упосліджености.