4.4. Символізація батьківської влади

Влада батьків над дитиною як умова її особистісного формування не відображається дитиною як окрема, додаткова обставина її життя. Ця влада невидимими психологічними узами пронизує все життя дитини і є невід’ємним атрибутом існування. Підпорядкування формувальному впливові батьків становить основний модус існування дитини у світі, особливо на ранніх стадіях розвитку (наприклад, у формі життєвих “сценаріїв”, за Е. Берном [Берн, 1992а]). Лише згодом людина стає здатною усвідомлювати умовність, відносність і недосконалість батьківських впливів на неї. Але проблема якраз у тому й полягає, що аби стати зрілою особистістю, потрібно пройти тривалий період формування залежного від волі інших суб’єкта. Е. Фромм писав: дитина спочатку прив’язана до матері, згодом – до батька. У період повної зрілости вона звільняється від осіб матері та батька і встановлює в самій собі материнське і батьківське начала, стає сама для себе і батьком, і матір’ю [Фромм, 1992б, c. 152].

Відношення до влади в ранні дитячі і в наступні роки принципово відрізняється своїм змістом. Батьки або хтось інший, хто уособлює владу, ще не усвідомлюються як цілком окремі істоти: вони є частиною самої дитини. Тому підпорядкування батькам – це зовсім не те підпорядкування, яке має місце, коли дитина стає по-справжньому окремою істотою [Фромм, 1990, c. 32]. Початково існування дитини цілковито пов’язане з дорослими. У взаємодії з ними дитина набуває первісного соціяльного досвіду у вигляді простору соціяльно фіксованих значень. Таким чином, самі постаті дорослих осіб, їхня присутність, їхні дії, що мають для дитини життєво важливий характер, характеристики спілкування дитини і дорослих – усе це стає для неї суб’єктивно значущим, відображається як поле символів, що поєднані між собою, перебувають у постійній взаємодії, розрізняються за ступенем значущости для дитини, важливости для її індивідуального буття. Такий простір символічних значень формується десь на межі між внутрішнім світом дитини, із якого виходять біопсихічні спонукання, і світом зовнішнім, який дає зразки доцільного пристосування до середовища.

Отже, щоб стати особистістю, дитина повинна майже цілковито підпорядкуватися владі батьків або осіб, що їх заступають. Проте ця початкова влада не відображається нею як стан певного упокорення, як власне влада. Такий стан є цілком натуральним для ранніх етапів особистісного розвитку, у певному розумінні є самим цим розвитком. Підпорядковуючись батькам, заходячи у взаємодію з ними, дитина прилучається до простору соціяльних значень, формує своє власне символічно-сенсове поле. І навіть не підозрює, що ті сенси, які вона нібито сама в собі формує, несуть із собою опосередковану владу соціяльно вироблених значень, що передаються, нав’язуються їй батьками.

Неусвідомлюване переживання, відчуття над собою влади, яка не вбачається безпосередньо в змісті засвоєних символів, трансформується дитиною в певні магічні властивості спілкування з батьками. Дитина відчуває присутність у її житті незрозумілої містичної сили, що впливає на неї, на спосіб мислення й поведінки. Із розширенням психічного простору, що стає дедалі прозорішим, механізми магічної залежности зберігають свою наявність у дитячій психіці. Завдяки їхній незбагненності вони переміщаються в простір, що не є опанованим, але “дає про себе знати”, “повідомляє” про своє існування.

Оскільки початково середовище впливає на дитину через особу матері та батька, то взаємодія саме з ними найістотніше зумовлює характер і спрямованість майбутніх способів взаємодії зі світом. Як писав З. Фройд, маючи справу з особами, які були її першим оточенням, людина засвоїла, що зав’язування стосунків із ними є спосіб вплинути на них, і тому з тією самою метою вона поводиться з усім, що трапляється на її шляху, як із тими особами [Фрейд, 1991а, c. 34]. На думку Е. Фромма, якщо батьки придушують спонтанність і незалежність дитини, то з віком дитина дедалі більше відчуває свою неспроможність і шукає собі чарівного помічника, персоніфікуючи його у своїх батьках, а пізніше переносячи почуття на кого-небудь іншого [Фромм, 1990, c. 153].

Тут належить зауважити, що батьки, виховуючи дитину, у кожному разі придушують її спонтанність і незалежність. Інша річ, що спонтанність і незалежність, позбавлені соціяльного змісту, не становлять цінности з погляду особистісного розвитку. Якраз навпаки, для того щоб сформувалася особистість, початкову неоформлену спонтанність дитини має бути подолано. Але, із другого боку, уведення дитини в соціяльний світ більшою чи меншою мірою примушує її відчувати свою неспроможність. І дитина, очевидно, справді шукає собі “чарівного помічника”, істоту, яка, з огляду на свої можливості, джерела яких не зрозумілі дитині, може задовольняти всі чи майже всі її потреби. Саме ця істота має стати для дитини об’єктом ідентифікації. Зрозуміло, що новонароджена дитина, немовля не може ні об’єктивно, ні суб’єктивно вибирати для себе такий об’єкт. Вона задовольняється тим об’єктом, який має. І не часто, а завжди персоніфікує його у своїх батьках (якщо саме батьки її виховують).

Така своєрідна магічна символіка спілкування дитини з батьками відображається нею і пізніше переноситься на ширші обставини взаємодії з іншими людьми і світом загалом. Зрозуміло, що в міру дозрівання дитина стає здатною збагнути джерела та обсяг можливостей батьків задовольняти її ранні потреби. Пізніша криза підліткового віку, зокрема, спонукає дитину дивитися на батьків іншими очима і вже дуже критично оцінювати їх як носіїв рис, придатних для ідентифікації. Проте механізми магічної, незрозумілої для дитини залежности, які сформувалися на початкових стадіях виховання, зберігаються як важливі елементи особистісної структури і продовжують впливати на стиль взаємин з оточенням. Очевидно, десь тут криються психологічні причини прагнення кожної нормальної особи піднестися над безпосередньо чуттєвими враженнями життя і надати йому ідеалізованої форми. Тому й виходить, що доросла особа завжди вибудовує власну картину світу, яка більш чи менш істотно відрізняється від тієї реальности, якою насправді є цей світ.

Мабуть, існує багато шляхів і рівнів такого мимовільного спотворення дійсности (докладніше про це в розд. 6). Можна, проте, виділити два основні напрями суб’єктивного відходу від дійсности, що відповідають провідним владно-підвладним дискурсам інтерсуб’єктної взаємодії. Один означає прагнення максимально наблизитися до дійсности, зануритися в неї, відкрити притаманні їй закономірності. Це напрям раціонально-логічного пізнання, який відповідає дискурсові впорядкування. Натомість відображення дійсности переважно в дискурсі узалежнення означає занурення індивіда у свої власні, суб’єктивні схеми, що, на його думку, мають розкривати сутнісні сторони світу.

І тут також, відповідно до двох субдискурсів узалежнення – материнського та батьківського типу, можливими є два напрями відображення дійсности. Один полягає в побудові світоглядних схем, ідеологій, яким притаманний високий і дедалі вищий рівень абстрагування, а другий – у наділенні дійсности та процесу взаємодії з нею рисами магічности, загадковости, містичности. Обидва ці варіянти неминуче означають свідомий або несвідомий відхід від самої дійсности.

Абстрактні ідеологічні схеми якраз тому й є абстрактними, що великою мірою іґнорують справжнє, нескінченно багате буття і не мають критерію обґрунтування своєї істинности, а різного роду містично-магічні побудови вже за самою своєю суттю означають відмову від наближення до істини. Дійсність у них відображається спотворено, але ця спотвореність трактується як іманентна характеристика взаємодії зі світом. Таким чином, є підстави вважати, що специфічне співвідношення дискурсів владно-підвладної взаємодії дитини з батьками на ранніх стадіях дитинства істотним чином зумовлює стиль і зміст пізнішої взаємодії дитини зі світом, спрямованість її світоглядних сенсів.

Поступово ідентифікація заміщає реальних батьків на батьків ідеальних, які є всередині, а не ззовні [Московичи, 1996, c. 321]. Опановуючи певний шлях взаємодії зі світом, дитина мимоволі стає невільником цього способу виходу в середовище: за З. Фройдом, тривала дитяча безпорадність і залежність та наявність едипового комплексу стають передумовами формування Над-Я дитини [Фрейд, 1991е, c. 370]. У суспільствах, де культурні зразки приписують дитині абсолютну слухняність щодо батьків як вихідну умову отримання винагород певного роду, нормальна доросла особина виявляє тенденцію до підлеглости, залежности та безініціятивности [Linton, 1975, c. 160].

Однією з причин містичного бачення світу може бути притаманний дошкільному вікові спосіб утечі від жорсткої дійсности у світ мрій і фантазій (див. розд. 4.3). Очевидно, така втеча якраз і є зв’язною ланкою між схильністю до всілякого роду містично-езотеричних побудов і проблемними умовами виховання в дитинстві. Схоже, зазначав Ґ. Оллпорт, що основним чинником, який веде до життя, повного передсудів, є нехтливий, неуважний, брутальний або непослідовний стиль домашнього виховання [Оллпорт, 1998, с. 169]. Уникання дитиною такої дисгармонійної влади дорослих штовхає її в бік узалежнення від власних химерних побудов у дискурсі спотворено-фантастичного відображення дійсности. Утеча дитини в простір, який не підлягає брутальній владі дорослих і в якому вона здобуває більш чи менш відчутне самозадоволення, поступово набирає ваги довільного вибору модусу взаємодії зі світом.

Таким чином, владно-підвладна взаємодія дитини з батьками проєкується на все її подальше життя. У дорослій людині, писав К. Юнґ, застрягла вічна дитина, яка все ще постає, ніколи не завершується, потребує постійного догляду, уваги й виховання. Це частина людської особистости, яка хотіла б розвинутися в цілісність [Юнг, 1998г, c. 457]. Постійне наближення дитини до батьків означає водночас віддалення від них. Ідентифікуючись із батьками, дитина набуває статусу дедалі самостійнішої істоти. Прагнення підпасти під батьківські впливи, намагання ідентифікуватися з батьками ніколи не може бути цілковито задоволене. Звідси й випливає описана Юнґом закономірність: дитяча особистість прагне розвинутися в цілісність і постійно зазнає невдачі на цьому шляху.

Можливо, це є однією з причин того, що постаті батьків, так ніколи й не досягнуті дитиною в процесі ідентифікації з ними, зберігаються в її психічному єстві як бажані, але недосяжні ідеальні зразки. І навіть переживана підлітком криза авторитетів більшою мірою стосується поверхових рівнів спілкування з батьками, тоді як глибинні шари, що утворилися в процесі ідентифікації, залишаються практично не зачепленими. Через це й мав Юнґ підстави сказати, що мітологізація батьків часто-густо триває в дорослих і відмовляються від неї з величезним опором [Юнг, 1998а, c. 115]. Тут можна додати, що радше не відмовляються від мітологізації батьків, а намагаються заступити їх мітами якихось інших значущих об’єктів. Та й справжня ефективність такого процесу є доволі сумнівною.

Таємничість, загадковість, незбагненність світу даються людині в її відчуттях у роки дитинства. Таке рано засвоєне відчуття світу переноситься на пізнішу взаємодію з ним і спонукає особу наділяти об’єкти дійсности магічними властивостями. Формування цієї схильности стає основою пізнішої здатности прилучатися до певних світоглядних комплексів, підпорядковувати своє життя тій чи тій ідеології.

Найтиповішим утіленням такого зв’язку зі світом є релігія. Ставлення до батьків Юнґ розглядав як справжню причину виникнення релігійних ідей. Церква – це духовна заміна для суто природної прив’язаности до батьків, яка звільняє індивідів від несвідомого, природного відношення, від стану початкової несвідомої тотожности [Юнг, 1994а, c. 154; Юнг, 1998а, c. 109].

Зв’язок між рано сформованими дитячими наставленнями і пізнішими ідеологічними поставами дорослої особи чітко увиразнено в концепції В. Райха. Він писав, що напруження фізіологічних процесів становить основу появи марень у дітей і підлітків. Згодом марення набувають форми містичних, сентиментальних і релігійних настроїв. Так у дитини формується психіка, яка практично вимушена засвоювати містичні впливи. Віра в Бога закріплюється в психологічній структурі дітей завдяки придушенню сексуального збудження. Відтак для дитини статеве збудження, ідея батька та ідея Бога становлять певну єдність [Райх, 1997а, c. 162].

Таким чином, отримуємо логічний шлях руху від первинного узалежнення від матері до вторинного узалежнення від батька. Мати як спочатку найважливіша істота поступається місцем перед батьком, ідентифікація з яким, засвоєння образу якого створюють умови для виходу в широкий соціяльний світ. Емоційно напружені зв’язки з оточенням поступово переносяться з матері на батька. І якщо первинно значущі зв’язки залишаються забарвлені насамперед материним впливом, то вторинно значущі формуються переважно під впливом батьковим.

З одного боку, важко переоцінити роль батька у формуванні дитячої особистости після раннього дитинства, із другого боку, розширення соціяльного кола почасти послаблює значення батькової постаті, а почасти може компенсувати брак або слабкість її впливу. Це дало С. Московічі підстави заявити, що Над-Я формується не за зразком панівної особи – батька, а за зразком соціяльної мінігрупи, яка включає в себе принаймні дві родительські фіґури. Голос нашого сумління – це діялог багатьох голосів, а не монолог. Можливо, що батьків голос часто виявляється гучнішим, але він не єдиний [Московичи, 1996, c. 325].

Отже, в ідентифікації з батьками (дорослими) криються підстави наступного психічного віддалення від них. Така ідентифікація означає й обов’язковий відхід, відмову від неї – деідентифікацію. Унаслідок цього в психічному просторі дитини формуються два основні модуси тлумачення дійсности: раціонально-ідеологічний та ірраціонально-містичний (раціональний і феноменологічний, за Є. Субботським [Субботский, 2001]). Обидва модуси спотворюють дійсність, але роблять це по-своєму (про що йдеться в розд. 6). Умови формування особистости на ранніх етапах криють потенційні можливості дисгармонійного відхилення в бік того чи того модусу. Беземоційне, спрощено-формальне спілкування з дитиною підштовхує її особистісний розвиток у напрямі раціонально-формального бачення дійсности, зосередженого в площині логічних співвідношень. Така спрощено відображена дійсність погано вкладається у вибудувані схеми, через що постійно виникає потреба додаткових пояснень. Емоційно насичене та водночас невпорядковане, проблемно-конфліктне виховання формує в дитини схильність до містичного бачення світу, до підлягання владі магічних сил. У цьому варіянті дійсність виявляється особливо незбагнутою, а через це видається й принципово незбагненною.

Виходить, отже, що обидва варіянти світобачення, зумовлені певними способами символізації початкової батьківської влади, спонукають особу шукати пояснення світу і себе у сферах, що виходять поза її власне символічно-сенсове поле. Не меншою мірою це стосується й осіб, яким властиве більш-менш урівноважене поєднання обох основних модусів тлумачення дійсности.

* * *

Наявність дорослої особи (осіб) у життєвому просторі дитини, що розвивається особистісно, – це не тільки провідний чинник такого розвитку. Впливи дорослих мають виняткову суб’єктивну значущість для самої дитини, особливо на ранніх етапах, коли розвивально-формувальний вплив батьків забезпечує дитині пристосування до середовища, більш чи менш повноцінне перебування в ньому.

Дитина, про яку дбають батьки, не може розуміти справжніх причин того, як забезпечується її життєвий комфорт. Вона лише відображає й переживає процес і наслідки цього забезпечення. Відтак її взаємодія зі світом набуває такого собі загадково-містичного характеру: потреби дитини задовольняються в незрозумілий для неї спосіб. Батьківські впливи мимоволі наділяються магічною силою, у межах якої прозорі для дорослої особи причинно-наслідкові зв’язки дитиною не усвідомлюються.

Спілкування з батьками не просто вишиковується для дитини в певний символічний ряд, ця спілкувальна символіка від самого початку виявляється для неї магічно наповненою. Вплив батьків постає у вигляді містичної сили, що існує та діє в життєвому просторі дитини, пов’язується з присутністю дорослих осіб, але водночас трактується як автономна від неї, більш чи менш самодостатня, така, що міститься поза простором інтерсуб’єктної взаємодії.

З розширенням соціяльного простору магічна символіка спілкування з батьками поширюється на інші сфери та інших осіб. Проте механізми, що сформувалися в ранній період, зумовлюють схильність до магічно-містичного відображення дійсности. У дитини зберігається потреба давати світові і своєму перебуванню в ньому магічно-містичні пояснення.

Діяпазон індивідуальних відмінностей тут вельми широкий, і насамперед ці відмінності осцилюють між полюсами, з одного боку, раціонально-логічного ідеологічного пізнання дійсности, із другого – суб’єктивно-містичного. Така осциляція істотно узгоджується зі співвідношеннями дискурсів упорядкування та узалежнення. Загалом же символічно-мітологічна трансформація батьківського впливу лягає в основу переважання у світогляді дорослої особи чи то логіко-ідеологічного, чи то релігійно-езотеричного модусу світобачення.

Резюме

Набуття здатности до соціяльно-символічного відображення дійсности відбувається на початкових етапах соціялізації, який пропонується називати соціялізацією первісною. Тут особливо яскраво виявляється специфічна влада над дитиною дорослих осіб, які справляють на неї соціялізаційний вплив.

Найбільшу владну спроможність щодо дитини має вплив значущих осіб – батьків, яким належить психологічний пріоритет у формуванні дитячої особистости. Водночас дитина посідає здатність до вибіркового відображення. Тому йдеться про взаємні впливи батьків (дорослих) і дітей.

Результатом стає набувана дитиною здатність займати як домінантну, так і підпорядковану позицію. Проте й надмірна владність, і надмірна підвладність є серйозними симптомами деформації особистісного розвитку внаслідок дисгармонійного змісту батьківсько-дитячих стосунків.

Спілкування з матір’ю править для немовляти за основний спосіб єднання зі світом. Результатом симбіотичного співіснування матері і дитини стає первісне узалежнення немовляти від навколишнього світу, від інших осіб, від власних чуттєво-емоційних станів. Згодом дитина поступово автономізовується від материнської постаті, проте раніше сформована глибинна психологічна залежність лягає в основу особистости і зберігається в психічному статусі особи назавжди.

Бáтьків вплив на дитину має більш опосередкований та психологічно віддаленіший зміст. Взаємодія з батьком виводить дитину в широкий простір існування, скеровує її в більш віддалені й абстрактні сфери життя.

Послідовність ідентифікації з матір’ю і батьком створює принципово різні умови для формування дитячої особистости залежно від статі: дівчатка ідентифікуються спочатку з родительською особою своєї статі, а потім переключаються на особу статі протилежної, через що на початкових етапах мають більше шансів на досягнення психологічного комфорту в спілкуванні з дорослою особою; натомість хлопчики спочатку мають ідентифікуватися з родителем протилежної статі і тільки згодом – своєї, тому їхнє формування відразу стає більш суперечливим.

Незалежно від того, чи немовля включається в процес соціялізації як біопсихічний суб’єкт, чи тільки стає суб’єктом, соціялізовуючись, і в тому і в тому разі його психіка, аби набути соціяльно-особистісного оформлення, повинна підпасти під владу соціялізаційних впливів. Слід вести мову як про індивідуальну суб’єктність немовляти, що включається в соціяльний контекст, так і про істотне прилучення потенційної суб’єктности (протосуб’єктности) дитини до простору її спільної з дорослою особою суб’єктности.

Життєвий шлях особи можна розглядати як послідовну реалізацію кратологічного циклу: від первинного узалежнення через упорядкування до вторинного узалежнення і далі – знову перехід до первинного узалежнення.

Початкову суть здатности немовляти займати владну або підвладну позицію в інтерсуб’єктній взаємодії становить потенційна спроможність підлягати соціялізаційно-інтерпретаційним впливам. У контексті взаємодії з матір’ю це означає входження в інтеракційний дискурс первинного узалежнення.

Опановуючи предметно-знаряддєву діяльність, дитина ясельного віку пізнає логіку предметного світу, її психічні процеси та поведінкові акти дедалі виразніше вписуються в дискурс упорядкування.

Криза трьох років започатковує ціннісно-орієнтаційне світобачення, а відтак і входження в дискурс вторинного узалежнення.

У дошкільному віці інтенсивно формується образно-символічна сфера. В ігровій діяльності дійсність підлягає символічним трансформаціям та істотно узалежнюється від внутрішніх переживань. Таким чином, увиразнюється дискурс первинного узалежнення.

Розвиток молодшого школяра спрямовано на логічне впорядкування зовнішнього і внутрішнього світу, що відображає домінування дискурсу впорядкування.

Основний психологічний зміст підліткового віку становить особистісна емансипація й самоствердження, а водночас – намагання приєднатися до нових соціяльних структур, ідентифікуватися з новими особами або ідеями. Провідним тут стає дискурс вторинного узалежнення.

Юнацький вік містить виразні ознаки первинного узалежнення, коли встановлюються суб’єктивно значущі емоційні зв’язки з близькими особами.

У цьому самому віці інтенсифікуються процеси особистісного самовизначення в різноманітних сферах, що знаменує посилення дискурсу впорядкування. Цей дискурс і домінує протягом зрілого життя.

Перехід до старости характеризується ознаками вторинного узалежнення: формулюванням життєвого кредо, усвідомленням сенсу життя, досягненням найвищого рівня пізнання світу і самопізнання.

Період дряхління, який несе із собою об’єктивну і суб’єктивну залежність від інших осіб, означає повернення до стану первинного узалежнення.

Зміст етапів особистісного онтогенезу дає підстави ділити життєвий шлях особи на одно-, дво-, три-, чотири-, п’ятиразові (і більше) кратологічні цикли. Збільшення кратности робить такий поділ дедалі менш чітким, а особистісний онтогенез віднаходить свою онтичну цілісність.

Взаємодія малої дитини зі світом набуває для неї загадково-містичного характеру: її потреби задовольняються в незрозумілий для неї спосіб, тому батьківські впливи мимоволі наділяються магічно-містичною силою. Ця сила існує та діє в життєвому просторі дитини і сприймається як самодостатня, така, що міститься поза простором інтерсуб’єктної взаємодії.

Поступово магічна символіка спілкування з батьками поширюється на інші сфери та інших осіб. Проте механізми, що сформувалися в ранній період, зумовлюють схильність до містичного відображення дійсности, потребу давати світові і своєму перебуванню в ньому магічно-містичні пояснення. Символічно-мітологічна трансформація батьківського впливу лягає в основу переважання у світогляді дорослої особи логіко-ідеологічного або релігійно-езотеричного модусу світобачення.