Розділ 5. Владно-підвладні аспекти статеворольової і ґендерної взаємодії

5.1. Співвідношення владно-підвладних і ґендерно-статеворольових характеристик статево значущої взаємодії

Проблема владно-підвладних і статеворольових співвідношень свого часу виявилася принциповою з погляду розуміння вихідних основ людської психіки в межах клясичного психоаналізу. (С. Жижек констатує психоаналітичний зв’язок між статевими і владними стосунками [Жижек, 2000]). Загалом переважили тенденції надання пріоритету сексуальній природі людини. Двадцяте сторіччя минуло під знаком дедалі виразнішої леґалізації людської сексуальности в культурі та побуті. Сексуальність поступово детабуювалася, і пересічний громадянин дедалі легше визнавав і чіткіше усвідомлював свої сексуальні потреби.

Поширення ситуаційних концепцій психіки зумовило посилення уваги до різного роду співвідношень, що складаються між окремими суб’єктами, які взаємодіють і в цій взаємодії взаємно визначають сенс перебування один для одного. Відтак проблема переваги, домінування, вивищення одних індивідів над іншими ставала для психології дедалі вагомішою. Проте розвиток відповідних концепцій не зняв питання про значення диспозиційних чинників особи та її поведінки, як і про місце в них сексуальности. Синтезний характер сучасної науки, навпаки, передбачає врахування, а ще більше – аналіз взаємного спричинювання характеристик ситуаційних і диспозиційних, серед яких і владно-підвладних та статеворольових. Так, Ґ. Бейтсон описує патерни національного характеру, що виявляються, зокрема, у стосунках між статями і при цьому мають виразний владно-підвладний зміст [Бейтсон, 2000а].

Очевидно, споконвіку наявний розподіл владно-підвладних і статеворольових функцій не був і не може бути випадковим. Є важливі психологічні закономірності, які зумовлюють приписування владних характеристик переважно особам чоловічої статі, а підвладних – жіночої, як і те, що владно-домінантна позиція здебільшого розцінюється як маскулінна, а підвладно-залежна – як фемінінна.

Інший ракурс проблеми показує, що однозначне співвідношення статеворольових і владно-підвладних позицій є й однобічним, оскільки тут можливі і навіть вельми поширені інакші варіянти. Інша річ, що підлегла позиція чоловіків або панівна жінок часто-густо виявляються психологічно складнішими, ніж традиційні. Існують також вагомі підстави вважати, що надмірне акцентування домінування в поведінці чоловіків, як і підпорядкування – у жіночій поведінці – нерідко є чинником або наслідком певних психічних чи соціяльних аномалій.

А. Адлер неодноразово наполягав на тому, що чоловічі і жіночі риси характеру найчастіше використовуються для задоволення прагнення влади: сексуальність маскує глибоко приховане прагнення влади, а почуття нижчости намагається виключити еротичний досвід, щоб не втратити орієнтації на досягнення вищости [Адлер, 1995, c. 63, 262]. Пізніші психоаналітики дещо менше абсолютизували імпліцитне прагнення влади, акцентуючи його чимале значення поряд з іншими рівноположними йому прагненнями. Так, для К. Горні важливішим за прагнення влади як таке є, власне, боротьба за владу, що має місце в стосунках між статями [Хорни, 1993в].

Надалі мало яка концепція, що аналізує міжстатеві взаємини, обходилася без звернення до владно-підвладних відношень. При цьому тільки почасти статеві відмінності в парадигмі владно-підвладних стосунків пояснювалися біологічними першопричинами. Частіше йшлося про формування особистостей із відповідними наставленнями в ранньому віці, описувалися умови такого формування в батьківській сім’ї.

Адже й Адлер не був цілком послідовним у визначенні першопочаткових причин розподілу владно-підвладних ролей. Він ніби натякав на те, що чоловіча владність і жіноча підвладність – це природжені атрибути людської психіки, але водночас зосереджував увагу на стосунках у батьківській сім’ї. Передумовою соціяльного і психологічного значення влади є типовий розподіл ролей у сім’ї, основою якого є керівне становище та перевага батька: індивід, що від самого початку життя зазнає на собі батькової влади, мимоволі стає на шлях відкритого або таємного опору соціяльному почуттю [Адлер, 1997ж, c. 111, 241].

Отже, батькову владу, як і, зрештою, будь-яку іншу владу взагалі Адлер тлумачив як неґативний чинник формування дитячої особистости. Великою мірою така позиція суперечить сучасним підходам, оскільки вплив батьківської сім’ї, вплив і матері, і батька слід насамперед розглядати як спонукальний чинник особистісного розвитку (див. розд. 4).

Відтак міжстатеві і сексуальні взаємини – не тільки варіянт продовження владно-підвладних стосунків батьків і дітей. Навпаки, переваги в міжстатевій сфері взагалі часто використовуються і трактуються як ознаки досягнення владного статусу, подолання почуття нижчости. Чоловічо-жіночі взаємини, за Е. Шостромом, є особливо привабливою сферою для застосування всіляких міжособових маніпуляцій [Шостром, 2002, с. 147–157, 169–186].

Особливо напружено статеві і владно-підвладні стосунки переплітаються в психіці невротика. Свої чуттєві цінності невротик постійно пов’язує з реальним для нього протиставленням “чоловіче – жіноче”. Він або намагається надати своїй поведінці надмірної чоловічої спрямованости, або ж, навпаки, різко підкреслює свою слабкість, жіночність, покладаючи тим самим на інших людей обов’язок надавати йому послуги. Людина, писав Е. Фромм, якій потрібна сила, влада, намагається знайти її живе втілення. Якась інша особа набуває для неї чарівних властивостей (що часто посилюються статевим потягом), і вона перетворює цю особу на істоту, із якою пов’язане і від якої залежить усе її життя [Фромм, 1990, c. 150].

Переплітаючи свою психологічну концепцію з морально-етичними настановами, Адлер неодноразово відзначав, що панування чоловіка над жінкою позбавляє його найвищої еротичної насолоди [Адлер, 1997з, c. 237]. Тут намічається певна суперечність. Якщо первинним є прагнення влади, а не задоволення статевої потреби, то чи можна позбавити вторинне первинного? Адже виходить, що, прагнучи влади, чоловік виробляє в собі певні особистісні та комунікативні властивості, переносить своє прагнення домінувати у міжстатеву сферу, а потім повинен від цього прагнення звільнитися. І мало того, що таке становище може суперечити традиційній чоловічій ролі, адже не панувати над жінкою – чи не означає це перестати бути гетеросексуалом, суб’єктом нормальної сексуальности? Проте навіть не в цьому більша хиба Адлера. Якщо чоловік має відмовитися від свого панування, то чи не повинен він відмовитися від основного мотиву, який спонукає його жити, виявляти активність?

Інша річ, коли йдеться про якісь соціяльно вироблені і відносно примітивні форми чоловічого домінування. Але якщо ми заглиблюємося в суть міжстатевих узалежнень, то маємо визнати, що між ступенем домінування чоловіків і жінок немає надто великої принципової різниці. Радше може йтися про різний модус їхнього вияву й функціювання. Підлегла позиція жінок – це радше соціяльна характеристика реальної взаємодії, ніж психологічна, хоч би тому, що чоловік, який повинен домінувати, уже тим самим перебуває в залежності від такої повинности. Змушений брати на себе панівну роль, він виявляється узалежненим від цілої сукупности умовностей, обставин, стереотипів.

Якщо справді в основі людського поставання, розвитку людської психіки, виходу її у світ лежить прагнення влади, то це прагнення повинне бути притаманне всім індивідам, незалежно від їхньої статі, і виявлятися у відмінностях індивідуальних, а не міжстатевих. Відтак маємо підстави приписувати жіночій статі її власні комбінації домінування в статевій сфері. І це відзначалося як самим Адлером (наприклад, те, що людина може прагнути влади, будучи наділена такими нібито жіночними рисами, як послух та смирення [Адлер, 1997ж, c. 112]), так і неодноразово після нього. Тому викликає серйозний сумнів щодо свого підвладного характеру заакцентована В. Райхом жіноча покірність, посилена витісненою сексуальною непокірністю [Райх, 1997а, c. 77], бо така непокірність, певніше, тільки маскується покірністю. І не виключено, що протилежний варіянт жіночої поведінки, яку описав О. Вайнінґер, – жінка-повія – є втіленням найбільшої влади серед людей [Вейнингер, 1992, c. 243].

Очевидно, жінкам як соціяльно більш підвладним істотам доводилося виробляти складніші, химерніші засоби впливу на перебіг подій і на стосунки. Недаремно К. Горні розцінювала жіночий мазохізм як результат відображення об’єктивних відмінностей між статями [Хорни, 1993г], а Ш. Берн зазначає, що сприйнятливість жінок до почуттів інших – це не більше ніж адаптивна реакція на їхнє слабке, підпорядковане становище [Берн, 2001, c. 105]. Відтак формуються особливі феміністичні дискурси влади та емансипації [Чухим, 2000; Watson and others, 2004].

Сучасний російський дослідник І. Грошев виводить владні відмінності, зокрема, із статеворольової неоднорідности людей. У поглядах на владу здебільшого домінує її чоловіче розуміння у вигляді структурно-функційної парадигми з асиметричними соціяльно-ґендерними стосунками, у яких влада перетворюється на відношення між суб’єктом та об’єктом у межах структурованого (інституціялізованого) процесу взаємодії. Натомість джерела жіночої влади містяться в непрямій, безпорадній та особистій сферах впливу. Грошев описує п’ять владно-ґендерних патернів, у яких утілено основні типи влади: “конґруентність” (“примусовий” тип, частіше використовується чоловіками), “включення” (“винагороджувальний” тип, частіше використовується жінками), “перетин” (“референтний” тип, що ґрунтується на симпатії і більше властивий жінкам), “дотик” (“експертний” тип, що спирається на знання та інформацію, до нього більше схильні чоловіки), “неперетинання” (“нормативний” тип, однаково часто використовується чоловіками і жінками) [Грошев, 2000; Грошев, 2001].

Отже, навіть не дуже прискіпливий погляд на сферу чоловічих і жіночих взаємин дає підстави говорити про пронизаність їх владно-підвладними співвідношеннями, які відображаються учасниками відповідної взаємодії, стають для них частиною символічного універсуму, сприймаються й відображаються ними як ознаки статеворольових узалежнень. Формування, виникнення і вияв статеворольових та ґендерних відмінностей має сенс тільки в структурі специфічних стосунків між статево диференційованими особами. Феномен психологічної статі, статевої належности набуває психологічного змісту в контексті відповідної взаємодії між індивідами, суть якої становить специфічна спрямованість на відображення поведінки осіб протилежної і своєї статі. (Ще Ґ. Геґель підкреслював, що взаємини чоловіка і жінки є безпосереднім самовизнанням однієї свідомости в іншій і визнанням цього взаємного визнання [Геґель, 2004, с. 312]).

Якщо владно-підвладна взаємодія є одним із найістотніших атрибутів будь-якого міжособового спілкування, то, відповідно, вона супроводжує й кожний акт спілкування між особами як протилежної, так й однієї статі. Владна перевага чоловіків виявляється не як невід’ємна характерна риса індивідів чоловічої статі, а як динамічна характеристика їхньої участи у взаємодії. Наприклад, Ф. Зимбардо і М. Ляйппе зазначають, що невербальні статеві і ґендерні відмінності в поведінці можуть бути малопомітними, але значущими змінними, які впливають на формування владних стосунків між чоловіками і жінками [Зимбардо, Ляйппе, 2000, c. 290–291]. Видається, проте, слушним поміняти місцями елементи такої залежности: має радше йтися про вплив владних чинників на формування статевих і ґендерних стосунків як виявів відмінностей у поведінці. (Як, наприклад, у Е. Берна, де статеві стосунки характеризуються в дискурсі транзакційного аналізу [Берн, 1990]).

Перевагу чоловічої або жіночої позиції у взаємодії дещо драматизував А. Адлер, наполягаючи на тому, що коли в міжстатевих стосунках чоловік або жінка хоче бути переможцем, то найпевніше це матиме фатальні наслідки [Адлер, 1997е, c. 165]. Зрозуміло, що така позиція видається надто однобічною, бо зміст стосунків найістотніше залежить від того, як розуміється та чи та “перемога”. Адже в одній і тій самій ситуації перевага може бути водночас і на боці чоловіка, і на боці жінки. Це, очевидно, лише різні переваги, і відтак перемогу можуть здобути одночасно дві сторони. І тоді, мабуть, такий зв’язок буде найбільш міцним, найбільш гармонійним і таким, що найбільше задовольняє відповідні потреби учасників. Можна припустити, що в цьому разі перемагатиме спільний “двоособовий” суб’єкт, а не суб’єкт А і не суб’єкт Б.

Взаємний психологічний вплив представників обох статей завжди був однією з улюблених тем психоаналізу. У цьому впливі здебільшого акцентуються статево-сексуальні залежності, що виникають між чоловіками і жінками, натомість владно-підвладні залежності привертають увагу набагато рідше. Тим часом самé справляння впливу однією особою на іншу спонукає звернути увагу й на кратичну природу таких взаємозв’язків.

Якщо погодитися з тим, що чоловіки мають здатність впливати на жінок, а жінки на чоловіків завдяки самій лише статевій належності, то слід визнати, що в самій цій належності криються потенційні владно-підвладні характеристики. Ці характеристики мають багато варіянтів психологічного оформлення. Може йтися, наприклад, про страх чоловіка перед жіночим несвідомим, його глибиною й незрозумілістю або про страх жінки перед чоловічим владно-реґулівним тиском. Можна сказати, що й статеворольові, і владно-підвладні властивості індивіда є однаковою мірою неусувни;´ми і завжди “мають місце” в процесі взаємодії.

У зв’язку із цим привертає увагу положення К. Юнґа про те, що жіноче несвідоме чоловіка проєкується на жіноче візаві, а чоловіче несвідоме жінки – на чоловіка [Юнг, 1998ж]. Відтак ідеться про наявність не тільки зовнішнього, поверхового контексту взаємодії чоловіків і жінок, а про більш тісний, глибинний, архаїчний зв’язок їхніх психічних сутностей. Цей зв’язок вмикається автоматично, незалежно від свідомого бажання суб’єктів. Чоловік, писав Юнґ, шукає материнського захисту і, спокушений, іде назустріч жіночому інстинктові посідання. Страх чоловіка перед темною непередбачуваністю несвідомого надає жінці іллеґітимної влади [Юнг, 1994б, c. 265].

Подібне знаходимо у О. Вайнінґера, який писав, що чим більше жіночности має жінка, тим менше вона розуміє чоловіка, зате тим сильніше він діє на неї своїми статевими особливостями. При цьому може йтися про вплив чоловіка маскулінного, який діє на жінку поневолювально, але гірше розуміє її стан і потреби, і про вплив жіночних чоловіків, які поводяться із жінками краще і краще їх розуміють [Вейнингер, 1992, c. 61].

Таким чином, і Юнґ і Вайнінґер підкреслювали, що на глибинному рівні чоловіча маскулінність посідає таку собі магічну здатність впливати на жіночу фемінінність, підпорядковувати її собі та у взаємних стосунках ніби наперед зумовлювати чоловічу перевагу. Жіноча сила полягає в спокушанні чоловіка, приваблюванні його, мотивуванні його активности, спрямованої на жінку. З погляду інтерактивних узалежнень такі співвідношення справді можуть визнаватися за наявні, проте сумніву може піддаватися та різна міра владности, якою наділяються чоловіки і жінки за позірної чоловічої переваги.

Якщо перейти на рівень інтерсуб’єктних узалежнень, то в цьому разі практично неможливо визначити перевагу тої чи тої сторони. Можна говорити про специфічність такої переваги, про наявність переваги відносної, тимчасової, проте коли брати стосунки узагальнено, якомога повніше, то тут належить констатувати істотну рівноважність взаємних впливів чоловічих і жіночих суб’єктів. Мало того, самі вияви переваги – чи то чоловічої над жінками, чи то жіночої над чоловіками – зумовлюються, за суттю, ініціювальним впливом протилежної – нібито узалежненої, підлеглої сторони.

Відтак сама постановка питання про владну (у соціяльному розумінні) перевагу того чи того суб’єкта міжстатевої взаємодії втрачає власне психологічний сенс. Теоретик соціяльно-інтерактивного психоаналізу Г. Салліван майже цілковито іґнорував статеву належність учасників рівноправної взаємодії. Він говорив про досить абстрактне з погляду конкретної статевої належности сексуальне бажання як систему зон взаємодії. Для нього більшою мірою існують стосунки, які ґрунтуються на статевому бажанні, і ті, що сприяють задоволенню потреби в близькості. Ці потреби Салліван розглядав як дві щонайсильніші інтеґративні тенденції, клясифікуючи їхні теоретичні патерни за різними підставами [Салливан, 1999, с. 253, 260, 268]. Треба сказати, що описана в такий спосіб міжстатева і навіть вузько сексуальна взаємодія не характеризуються наявністю чітко специфічних чоловічих і жіночих патернів. Тут більшою мірою розглядається статево абстрактний суб’єкт, який заходить у взаємодію з іншими суб’єктами. Гомо- або гетеросексуальність у Саллівана – це більше технологічний варіянт конкретної сексуальної взаємодії, ніж показник специфічної психологічної суті носія тої чи тої статі.

Народившись особою певної статі, індивід від самого початку живе, існує, виявляє активність як статево означена істота. Відомо, що дорослі, спілкуючись із дитиною, мимоволі ставляться до неї залежно від її статі. І якщо можна сумніватися щодо прямого впливу на формування індивіда його сексуальности як такої, то сама собою статева належність, поза сумнівом, виявляється важливим чинником розвитку. Проте ця статева належність для самого індивіда не існує як певний факт і початково ніяк ним не усвідомлюється. Вона постає перед ним, вичленовується як сторона, характеристика індивідуального буття завдяки відображенню іншими людьми, їхнім специфічним реакціям. П. Бурдьє виводить статеворольові відмінності з біологічних різниць між чоловіками і жінками, включеними (а отже, і відображеними. – В. В.) в практичний дискурс [Бурдьє, 2003, с. 120–124, 133–137]. Е. Нойманн пише про трансперсональність символізму “чоловічого” і “жіночого” [Нойманн, 1998, с. 17], що в інтеракційному контексті набуває радше інтерперсонального змісту.

Дістаючи від оточення реакції-відповіді на свою поведінку, індивід навчається поводитися згідно або всупереч очікуванням щодо осіб його статі, засвоює позитивні і неґативні оцінки своєї статево відповідної або невідповідної поведінки. У такий спосіб його психологічна сутність, початково зумовлена біологічною статтю, експлікується, дістає належну оцінку оточення і знову засвоюється ним як щось його власне, притаманне йому, як те, що називається психологічною статтю.

За всіх складнощів цього процесу він усе-таки є доволі очевидним із психологічного погляду. Натомість менш очевидним, але не менш значущим є процес формування владно-підвладних характеристик особи, який відбувається практично одночасно з формуванням характеристик статеворольових і так тісно з ним переплітається, що здебільшого становить єдиний процес. Ідеться про те, що індивід народжується не тільки особою певної статі, а взагалі особою, живою істотою, яка “приречена” на взаємодію зі світом. У цій взаємодії індивід повинен займати певне місце, якимсь чином визначати співвідношення, що складаються між ним і середовищем. Він одночасно опановує середовище, підпорядковує його собі і сам піддається його впливам, підпорядковується йому.

Розвиток владно-підвладних характеристик розпочинається якщо не раніше, то й не пізніше від розвитку статевих характеристик особи. Якщо для формування психологічної статі потрібен поділ людського виду на дві статі, то для кратичного розвитку потрібна наявність живої істоти, поміщеної в середовище. Коли б, скажімо, еволюція пішла шляхом розвитку людини як одностатевого виду, то не поставало б питання про формування психологічної статі, натомість розвиток владно-підвладних характеристик залишався б актуальним. Тільки через те, що між представниками двох статей існують відмінності в суб’єктності та поведінці, ці відмінності й дістають певну оцінку, виявляються й спостерігаються, викликають реакцію.

Таке взаємне відображення та устосункування представників протилежних статей лежить в основі уявлень і стереотипів, що стосуються статевої визначености. Це не означає, що така визначеність індивіда оцінюється особами лише іншої статі. Наявність відповідних характеристик у соціяльних враженнях та уявленнях переймається всіма членами суспільства, через що поведінка будь-якого індивіда, байдуже якої статі, оцінюється згідно з відповідними нормами й очікуваннями. Така оцінка переважно не усвідомлюється, а стає виразнішою в тих випадках, коли поведінка більш чи менш істотно відхиляється від усталеної норми.

Це стосується і взаємодії осіб однієї статі, хоча, можливо, через меншу значущість статеворольових характеристик владно-підвладні набувають тут відносно більшої ваги. Ця обставина, зокрема, спричиняє порівняно сильнішу конкуренцію між представниками однієї статі в тих видах діяльности, які особливо виразно характеризують їх в очах статі протилежної.

Таким чином, статеві характеристики особи найістотніше зумовлюються стосунками з іншими людьми, у яких вона обов’язково посідає певну позицію у владній ієрархії. Відтак і статеворольові, і, ширше, ґендерні властивості людини завжди виявляються кратично забарвленими.

В умовах багатосуб’єктної взаємодії, коли узалежнення між кожними двома учасниками істотно опосередковується ставленням до їхніх взаємин із боку інших учасників – третього, четвертого і т. д., інтерсуб’єктні стосунки набувають нової якости. Особливо яскраво це виявляється в умовах взаємодії в натовпі, коли, з одного боку, зміст стосунків між кожними двома суб’єктами затушовується, відступає кудись углиб, а з другого – концентрується, згущується психологічний субстрат міжсуб’єктної взаємодії. Він ніби виходить за межі окремого суб’єкта, утворюючи пресловуте інтерсуб’єктивне поле, що його насправді не існує в розумінні, близькому до фізичного.

У такому “полі” індивіди мимоволі виражають назовні свої глибинні стани, у тому числі й ті, що зумовлюються статевою належністю. Від самого початку соціяльно-психологічні дослідження натовпу істотного значення надавали розмаїтим ознакам, пов’язаним із статевою належністю індивідів, що його складають, і переносили ці ознаки на поведінку натовпу як цілого.

Клясики соціяльної психології неодноразово висловлювали думку, що в натовпі найвиразніше актуалізовуються жіночні основи людської психіки. Ще Ґ. Лебон зазначав, що натовп завжди виявляє риси жіночого характеру і, як жінка, завжди впадає в крайнощі [Лебон, 1995, c. 169, 178]. Подібно висловлювався й Ґ. Тард: натовп – це жінка, йому властиві емоційна нестійкість, колективна істерія, спалахи манії та мелянхолії, непоміркованість у всьому [Тард, 1998, c. 206]. Отже, у разі інтеракційного поєднання індивідів – не конче жіночої, а навіть, навпаки, виключно чоловічої статі – соціяльно-психологічний феномен, що утворюється, – натовп – набуває рис жіночности, фемінінности, стає явищем, великою мірою позбавленим чоловічої психіки.

Чи не варто тут якраз перевернути ці психологічні підстави і на місце статевих ознак і характеристик поставити ознаки кратичні? Потрапляючи в інтерсуб’єктивне середовище, індивід переважно несвідомо підпорядковує себе загальному статусові. Він мимоволі реаґує на поведінку партнерів із спілкування, мимоволі переймається загальними настроями, мотивами, цілями, мимоволі втягується в панівні патерни поведінки, переймаючи й наслідуючи їх. Відтак індивід утрачає більшу чи меншу частину самовладання, влади над самим собою, і назовні виходить його первинна узалежненість, безпорадність, прагнення підпорядкуватися сильнішому партнерові або чинникові. Тут радше можемо сказати, що відбувається реґрес не від чоловічого до жіночого (бо саме слово “реґрес” у такому контексті не має позитивного змісту) – відбувається реґрес від зрілого до незрілого, від дорослого до дитячого, від вторинного до первинного. Індивід віддає себе під владу позаіндивідуальної стихії, і відтак ті характеристики поведінки, що в нашому уявленні пов’язуються з поведінкою жіночою, фемінінною, стають виразними, провідними, і ми, відповідно, ніби отримуємо підстави оцінювати поведінку натовпу як поведінку жіночу.

Проте й у цьому разі не слід давати надто однозначну оцінку. За тим самим Тардом, за з’єднання жінок у натовп відбувається підбір усього, що є в жінках найбільш нахабного, сміливого, чоловічого [там само, c. 278]. Виходить, що в цьому дзеркальному випадку маємо протилежну закономірність: у жіночому натовпі актуалізовуються приховані чоловічі риси.

У натовпі, як відомо, істотно слабне свідомий контроль індивіда над своєю поведінкою і вона набуває рис, у яких порівняно вільніше й відвертіше виявляється його глибинна сутність. Очевидно, доречніше було б визначати властивості, які в натовпі актуалізовуються, як вияви схильности до узалежнення й підпорядкування, а не тільки як ознаки жіночности.

Ця проблема відносно легко знімається, якщо припустити, що в натовпі – чоловічому, жіночому або мішаному – актуалізовується насамперед загальнолюдське, універсальне, первісне, інакше кажучи, кратичне, владно-підвладне. І це кратичне, що довго маскувалося в процесі особистісного розвитку, дає про себе знати в умовах інтерсуб’єктної взаємодії, коли свідомий контроль послаблюється, коли індивід узалежнюється від подібних до себе, коли відбувається реґрес до ранніх патернів поведінки. Відповідно назовні виходить і те жіночне, що довгий час маскувалося в чоловічій особистості, і те мужнє, що маскувалося в особистості жіночій. А суть цього явища полягає в тому, що назовні виходить не чоловіче чи жіноче, а первісно особистісне, ранньосуб’єктне, те, що зумовлювало узалежнення суб’єкта від його вихователів, формувачів у ранньому дитинстві.

Невипадковим було твердження З. Фройда про те, що гомосексуальна любов набагато краще узгоджується з масовим зв’язком навіть і в тих випадках, коли вона виявляється як пряме сексуальне прагнення [Фрейд, 1991в, c. 136]. Бо чи справді має навпрямки йтися про гомосексуальність? Очевидно, тут маємо більше підстав говорити про прагнення узалежнитися, підпорядкуватися, прагнення, що може бути притаманним як чоловічій, так і жіночій особі. Відповідно чоловік, який потрапляє в натовп і підсвідомо хоче йому підпорядкуватися, тим самим активніше виявляє риси узалежнення, підлеглости, несамостійности, які можна, за бажання, трактувати як риси гомосексуальні. Продовжуючи логіку Тарда, С. Московічі вимагає визнати ставлення вождів до мас гомосексуальним за своєю природою. Порівняння натовпу з жінкою не має, на його думку, іншого сенсу, крім як замаскувати очевидність відмови вождя від власної індивідуальности, що еквівалентна втраті чоловічих атрибутів, і з’єднання з іншим чоловіком [Московичи, 1996, с. 207].

Природа натовпу гомосексуальна через те, що індивід протиставляється суспільству як чоловіче начало жіночому. Узалежнення чоловічого і жіночого типу, яке так відчутно дається взнаки в інтерсуб’єктній взаємодії натовпу, береться за вияв основних глибинних механізмів людської психіки. Натомість цю структуру узалежнень можна інтерпретувати як уже вторинний рівень, що зумовлюється первинними залежностями суто кратичного змісту. Коли індивід А має перевагу над індивідом Б, а індивід Б має перевагу над індивідом А, то ці взаємні прагнення до переваги різним чином поєднуються й зумовлюються. А позаяк індивід А, індивід Б, індивід В тощо обов’язково повинні бути представником чоловічої або жіночої статі, то й отримуємо складну мережу таких взаємних переплетінь у взаємодії.

Виходить, що психологічний зміст поведінки натовпу адекватніше описується за параметрами владности-підвладности, ніж мужности-жіночности. У цьому контексті немає сенсу цілковито заперечувати доречність уживання статевих характеристик, але вони набувають більше образного, ніж посутнього характеру. Відтак жіночна або гомосексуальна природа чоловічого натовпу – це радше алегорія, у якій шифрується підвищена готовність коритися чиїйсь волі.

* * *

Традиційний розподіл владно-підвладних і статеворольових характеристик за принципом приписування владного статусу чоловічій позиції та функціям, а підвладного – жіночій – досить легко спростовується в межах інтерсуб’єктної парадигми. Явне домінування, особливо в статеворольовій сфері, слушно трактується як вияв захисної поведінки, невротична компенсація почуття особистісної нижчости.

Ступінь домінування, як і підпорядкування чоловіків і жінок є навзаєм приблизно однаковим. Натомість неоднаковим є їхній психологічний зміст. З одного боку, має місце різна структура особистісної мотивації владности або підвладности, а з другого – принципово неоднаковий характер соціяльних оцінок владної і підвладної поведінки чоловіків і жінок. Оскільки в обох цих ракурсах чоловіче домінування та жіноче підпорядкування й особою, й оточенням оцінюється як природніше й виправданіше, то й відповідні форми поведінки засвоюються легше, натуральніше та ефективніше. Натомість форми, “невідповідні” з особистого та соціяльного погляду, утворюються складніше і вимагають більше психологічних зусиль із боку індивіда та оточення.

Загалом же владно-підвладні патерни поведінки становлять істотний елемент індивідуального статеворольового розвитку та ґендерних аспектів соціяльного співіснування. У масовій свідомості утворюються й активно функціюють ґендерно-кратичні стереотипи чоловічої і жіночої особистости й поведінки. Статево значуща взаємодія істотно забарвлюється ознаками владности-підвладности.

Щонайважливішим психологічним складником міжстатевого спілкування виявляється взаємний вплив чоловіків і жінок, установлення глибинного зв’язку між учасниками взаємодії, спричиненого їхньою статевою належністю. На такому глибинному рівні взаємодії чоловічі і жіночі особистісні та інтерактивні особливості набувають особливої психологічної вагомости.

Цей вплив є не менш вагомим й у взаємодії осіб однієї статі. Інша річ, що в різностатевому спілкуванні він здебільшого оцінюється як статеворольовий, а в спілкуванні одностатевому – як владно-підвладний. Тим часом і початкове формування, і подальше шліфування і статеворольових, і владно-підвладних властивостей особи відбувається у взаємодії з представниками як протилежної, так і своєї статі.

Ці особливості й одного, і другого ряду цілком виразно, хоч і завжди вельми специфічно виявляються в умовах безпосередньої міжособової взаємодії, зокрема в натовпі. Відомі психологічні положення про жіночну природу натовпу слід перетлумачити в сенсі актуалізації не жіночих рис та особливостей, а рис підвладних, схильностей до узалежнення, що позірно, соціяльно умовно притаманні жінкам. Насправді в натовпі найбільше актуалізовуються загальнолюдські прагнення підпорядкуватися авторитетному впливові іншої особи.

Відтак безпосередня взаємодія різною мірою значущих одна для одної осіб, тобто найпоширеніший вид людської взаємодії, має аналізуватися насамперед за параметрами не мужности і жіночности, а владности і підвладности.