Розділ і. Психологічна структура влади

1.1. Змістові характеристики влади в просторі функційних дихотомій

У психологічних концепціях влади найчастіше зіставляються, порівнюються і протиставляються два основні її варіянти: влада-примус і влада-вплив. Уже сам цей поділ виявляється принциповим для психологічного розуміння влади. В одних випадках примус і вплив розглядаються як цілком відмінні, психологічно полярні способи здійснення влади. В інших – заперечується психологічна природа примусу як варіянту власне влади, психологічний зміст визнається лише за різними формами владного впливу. Якщо трактувати владний зв’язок як насамперед інтерсуб’єктний, то належить, очевидно, віддати перевагу другому із цих двох розумінь влади.

Звичайно найпростіше, навіть найпримітивніше розуміння влади означає вбачання в ній насамперед примусового компоненту. Часто-густо влада цілковито чи переважно ототожнюється з примусом, насильством, поневоленням або насильство трактується як основне знаряддя влади, яка стає владою тоді, коли має силу і здатна застосувати насильство [Бодуен, 1995; Кейзеров, 1973; Московичи, 1998, c. 282; Мшвениерадзе, 1989; Скакунов, 2001].

Примус як варіянт влади має місце і в соціяльних стосунках. За М. Вебером, примус фізичний або психічний є основою практично всіх об’єднань у спільноти [Вебер, 1998в, c. 146]. Е. Дюркгайм уважав примус за характерну ознаку будь-якого соціяльного факту [Дюркгейм, 1995а, c. 136–137]. І. Ільїн наполягав на розрізненні окремих форм примусу і власне насильства [Ильин, 1993а]. С. Московічі розглядає примус як щось таке, що є спільним для всіх форм соціяльних зв’язків. При цьому соціяльний примус зовсім не тотожний примусові фізичному, хоча їхні результати можуть бути подібними [Московичи, 1998, c. 53–56].

На відміну від М. Фуко, який убачав джерела насильства у владі над тілом [Фуко, 1998], Е. Фромм шукав ці джерела в людській душі. Найменш патологічною формою насильства він назвав насильство ігрове, яке використовується з метою демонстрації спритности, а не руйнування. Натомість реактивне насильство, що виявляється під час захисту та самозахисту, коріниться в страху [Фромм, 1992а, c. 21]. Цей вид насильства можна було б уважати за необов’язковий для особистости, коли б припустити, що обставини її життя можуть скластися так щасливо, що жодного разу вона не опиниться в ситуації якоїсь небезпеки. Проте оскільки таких ідеальних варіянтів не буває ніколи, людина завжди певною мірою зазнає почуття страху, і це почуття спонукає її вживати заходів щодо подолання чи уникнення ситуації загрози. Звичайно така ситуація сама не зникає, тому людина повинна застосувати певний елемент насильства щодо носія загрози.

Наступний тип, за Фроммом, – це ірраціональне насильство задля помсти, мета якого полягає в заспокоєнні внутрішнього світу, відновленні втраченої психічної рівноваги. Ще більше цій функції підпорядковано насильство компенсаторне. Нарешті, ще один тип насильства – архаїчна жадоба крові, найповнішим утіленням якої є вбивство [там само, c. 23–27]. Відтак примус над душею знову обертається на примус над тілом. Якщо не вдається опанувати душу, опановують тіло. І таким чином суб’єкт примусу реґресує до початкових, вихідних станів.

Проте досить часто за справжню владу визнається та, що якраз не містить у собі елемента насильства. Насильство – це примус, володіння, але не справжня влада. Насильство, зазначає Т. Болл, це не влада, а її брак, це псевдовлада [Болл, 1993]. А найочевиднішою умовою ефективности влади видається поєднання елементів примусу і впливу. Ефективного приневолення не можна досягти єдиним інструментом – чи то насильством, чи то ідеологією, писав Фуко: приневолення може бути безпосереднє, фізичне, а проте не буде насильне, воно може бути обраховане, організоване, витончене, а проте мати фізичний характер [Фуко, 1998, c. 34–35].

Таким чином, має йтися про оптимальне поєднання засобів впливу і засобів примусу. Про це говорить і С. Московічі: з одного боку – насильство в різних формах, із другого – леґітимність, яка виправдовує та освячує панування. Внутрішня віра, що доповнює зовнішнє насильство, – формула леґітимности влади [Московичи, 1998, c. 283].

Отже, влада існує лише тоді, коли має місце більш чи менш значущий вплив одного суб’єкта на іншого. Це не означає, що примус як факт взаємодії може психологічно іґноруватися. Є всі підстави вважати, що психологічний вплив зароджується, виводиться, ґрунтується на початково непсихологічному примусі. Мало того, початковий примус у різних його формах і значеннях, очевидно, є першоосновою не тільки здатности до відображення психологічного впливу, а й виникнення самої суб’єктности. Можливо, ці два процеси на найперших стадіях розвитку суб’єкта становлять цілісний процес. Якщо фізичний примус і насильство над тілом цілковито й адекватно задовольняють усі потреби індивіда, то вихід його за межі пасивного об’єкта влади-примусу стає непотрібним і навіть неможливим. Проте в реальному існуванні живого індивіда завжди має місце такий собі прозір між рівнем наявних потреб і рівнем задоволення їх через примусове втручання ззовні. Відтак більша чи менша незадоволеність потреби спонукає індивіда до виходу за межі суто фізичної чи біологічної ситуації і зайняття специфічної позиції готовности зазнати поза- і понадпримусових впливів.

З розвитком суб’єкта у нього формується здатність до сприймання та розрізнення різних форм владних примусів і владних впливів, таких, наприклад, як примус фізичний і соціяльний, насильство над тілом і над душею, фізичне насильство і психологічний авторитет. На ранніх стадіях розвитку такі атрибути фізичного примусу, як біль або втома штовхають індивіда як у бік підкорення йому, так і в бік вивільнення від нього. І в тому і в тому варіянті відповідна поведінка стає фактом психічного життя, примус набуває характеру психологічного впливу. У високорозвиненого суб’єкта поведінка як реакція-відповідь на примус часто-густо постає як важливий структурний елемент його ціннісних орієнтацій, а прийняття рішення в ситуації примушування має істотне моральне забарвлення.

Таким чином, влада як примус “у чистому вигляді” психологічно не існує: примус, який спричиняє психологічний відгук, перетворюється на вплив. Тому психологічне розуміння влади найчастіше й означає трактування (проте не ототожнення) її як впливу. Про владу йдеться тоді, зазначає Г. Гекгавзен, коли хто-небудь виявляється в змозі спонукати іншого зробити щось, чого цей інший інакше не став би робити [Хекхаузен, 1986, с. 308]. У такому ракурсі найпопулярнішим є визначення влади бігевіориста Р. Даля: суб’єкт А має владу над суб’єктом Б настільки, наскільки він може примусити Б робити щось, чого Б в іншому разі не став би робити (див. [Болл, 1993; Куницына и др., 2001, c. 158; Хекхаузен, 1986, c. 307]). Таке тлумачення влади вочевидь акцентує увагу на зовнішніх щодо суб’єктивних оцінок і значень обставинах взаємодії.

Мова більшою мірою йде про досягнення бажаного ефекту як результату впливу на поведінку іншого індивіда. Говорити про те, щó означає вплив іншого суб’єкта для того, хто є об’єктом впливу, немає сенсу. Головне – це факт впливу та показник його ефективности. У схожій концепції П. Бекрека і М. Беретца влада А над Б існує не лише тоді, коли А може примусити Б робити те, чого той робити не хоче, але також у ситуаціях, коли А може примусити Б не робити того, що Б хоче робити (див. [Куницына и др., 2001, c. 159]). Подібне знаходимо в Т. Болла: дію можна назвати виявом влади, якщо вона спонукає людину (людей) робити щось, чого вони не зробили б зі своєї волі [Болл, 1993]. С. Люкс доповнив цю формулу: А здійснює владу над Б, коли А впливає всупереч інтересам Б. А реальні інтереси – це ті, які люди вибрали б у ситуаціях, де над ними не здійснювалася б влада (див. [Куницына и др., c. 159]).

За Дж. Н’юстромом і К. Девісом, мотивація влади – це спонукання справляти вплив на людей та події, що відбуваються, прагнення впливати на людей і на розвиток ситуації [Ньюстром, Дэвис, 2000, c. 110–112, 285]. А за Дж. Вероффом, мотивація влади – це диспозиція, яка скеровує поведінку на досягнення того задоволення, яке дає контроль над засобами справляння впливу на інших людей (див. [Хекхаузен, 1986, c. 317]). Тут бачимо різницю між владою як диспозиційним впливом і владою як впливом заради контролю.

Віддається належне й трактуванню влади як впливу маніпулятивного або магічного [Дюрвилль, 1993; Курбатов, 1996; Шостром, 2002]. Говорячи про підстави ототожнення влади і впливу, В. Куніцина та ін. зазначають, що, по-перше, і влада і вплив мають на увазі наявність суб’єкта та об’єкта впливу, по-друге, це майже завжди вплив на мотиваційну сферу, по-третє, така дія завжди має наслідки. Проте вони наполягають, що розуміння влади як впливу має бути доповнено визнанням асиметричности відносин між членами такої взаємодії. Владні стосунки завжди асиметричні, і цей критерій зближує поняття влади більшою мірою з поняттям маніпуляції, ніж з особистим впливом [Куницына и др., 2001, с. 158–161]. Маніпулятивний вплив потрібен самому суб’єктові для самоствердження: за О. Сидоренко, здатність діяти на інших – безсумнівна ознака того, що ти існуєш і що це існування має значення [Сидоренко, 1997], відтак вплив може трактуватися як особлива дія, яка породжує подію буття [Татенко, 2000].

Спроба групи київських дослідників концептуально поєднати проблеми влади, впливу і насильства привела їх до висновку, що влада закінчується там, де розпочинається реальне насильство. Влада часто-густо має на увазі загрозу застосування сили або насильства, але нездатність забезпечити згоду без використання такого насильства означає, що влади немає, а є тільки намагання справляти вплив. Влада виникає тоді, коли її носій може зазначити загрозу насильства, але водночас така потреба означає брак реальної влади [Технологии..., 1994, c. 91–94]. Тут має місце поєднання двох важливих аспектів: з одного боку, влада постає як вплив на іншого суб’єкта, а з другого – як вплив на усталені співвідношення (докладніше про це див. розд. 2.3).

В. Мшвенієрадзе також наполягає на тому, що влада може включати в себе примус, але не зводиться до нього: влада – це ще й атрибутивна властивість соціяльних стосунків, здатність приймати рішення і діяти [Мшвениерадзе, 1989].

Розгляд влади як інтерсуб’єктного явища передбачає акцентування тих її ознак, у яких виражається взаємний вплив суб’єктів. Такий зміст виразно простежується в найпоширенішому розумінні влади, згідно з яким її суть полягає в здатності одного суб’єкта спонукати іншого суб’єкта робити щось таке, чого він без такої спонуки не робив би. Навіть якщо цей інший суб’єкт виконує чиюсь волю з примусу, то й у цьому разі він має, бодай невелику, можливість вибору непокори, діяння всупереч владному примусові. Інша річ, що така непокора може обійтися надто дорого, виявитися психологічно й вітально обтяжливою, а відтак заздалегідь відкидатися індивідом як хоч трохи реальна альтернатива підкоренню примусові.

Й об’єктивна доконечність, і суб’єктивна потрібність владного впливу виникають тоді, коли має місце більш-менш відчутна нерівноважність стосунків. Цілковитий паритет між учасниками взаємодії може мати лише тимчасовий характер. Власне кажучи, сама взаємодія передбачає змінність, непостійність, відносність взаємних позицій. Владний вплив, з одного боку, порушує симетричність стосунків, а з другого – їхня асиметричність є передумовою його здійснення. Владний вплив одного суб’єкта на іншого, що руйнує симетрію стосунків, може зумовлюватися як диспозиційними характеристиками хоча б одного із суб’єктів (потреба домінувати, переважати або, навпаки, підпорядковуватися, бути залежним), так і характеристиками ситуації взаємодії, коли вплив чиниться заради контролю над самою ситуацією. Таким чином, може йтися або про вплив на іншого суб’єкта з метою узалежнення його від себе (а також і себе від нього), або про вплив на усталений порядок речей, про доцільне впорядкування спільного з іншим суб’єктом простору взаємодії.

Влада-примус і влада-вплив можуть розглядатися як полюси владного, кратичного континувму. На полюсі примусу влада як психологічне явище не має місця, бо “чистий” примус виключає залучення “підвладної” суб’єктности в процесі взаємодії. На протилежному полюсі впливу влада набуває максимально вираженого характеру впливу маніпулятивного. Це означає, що владно-підвладні відношення існують, але ступінь їхньої виражености є меншим, ніж десь на середніх рівнях континувму. Річ у тому, що наявність вагомої психологічної влади позбавляє суб’єкта потреби вдаватися до складних маніпулятивних побудов. Очевидно, психологічний максимум влади міститься десь між полюсами окресленого кратичного континувму із зсувом у бік полюса впливу.

Таким чином, зазначається наступний аспект владно-підвладних узалежнень, який означає зіставлення, порівняння і розрізнення влади реальної і влади потенційної (відповідно здійснення влади і її посідання [Ледяев, 2000а]). Реальна влада може розглядатися як конкретна дія, спрямована на зміну когось або чогось. Влада потенційна – це та сама влада реальна, але ще до того, як її буде застосовано. Потенційна влада може стати реальною в разі дотримання або, навпаки, недотримання певних умов учасниками взаємодії – і тими, хто має владу, і тими, на кого її спрямовано.

Р. Арон пропонує розрізняти силу і могутність: могутність – це спроможність особи впливати на поведінку або почуття інших людей [Арон, 2000, с. 68–69]. Отже, коли могутність застосовує силу, вона стає реальною владою. За М. Ільїним та А. Мельвілем, влада, з одного боку, це вплив особливого роду, а з другого – здатність до досягнення певних цілей, можливість використання тих чи тих засобів [Ильин, Мельвиль, 1997]. Р. Мей говорить про два виміри сили: як можливости і як дійсности [Мэй, 2001, с. 114].

Цікаве обґрунтування потенційної і реальної влади знаходимо в Е. Канетті. Порівнюючи владу і насильство, він говорив про те, що насильство безпосередніше й невідкладніше за владу. Натомість насильство, яке дозволяє собі зволікати, стає владою. Влада набагато загальніша й просторіша, включає в себе набагато більше і не така динамічна, як насильство [Канетті, 2001, с. 120]. Таким чином, Канетті ототожнював реальну владу з насильством, тоді як влада загалом, по-перше, має ширший зміст і, по-друге, являє собою якраз комплекс потенційних можливостей застосування насильства.

Якщо простежити лінію аналізу потенційної влади, то можна дійти висновку, що її розуміння змінювалося від впливу на ситуацію до впливу на учасників взаємодії. Так, Т. Гоббс уважав, що могутність людини – це доступні їй засоби досягти в майбутньому достатньо великого блага. Інструментальні форми могутности дають людині змогу досягати ще більшої могутности, а відтак і ще більших благ [Гоббс, 2000, c. 124]. Г. Гекгавзен говорить про досить широке розуміння влади як загальної здатности впливати на все [Хекхаузен, 1986, с. 308]. У теорії поля К. Левіна сформульовано поняття окремого конструкта “поле влади”, де влада розглядається як потенціял, що становить істотну характеристику самого поля, є його атрибутивною складовою [Левін, 2000г, c. 53].

Розуміння влади як потенціялу впливу стає дедалі традиційнішим у соціяльній психології. Сила влади визначається як максимальна потенційна здатність одного аґента впливати на іншого [Куницына и др., 2001, с. 159–160]. Влада включає в себе поняття про здатності і можливості, від її посідання залежать результати або наслідки вчинених дій [Болл, 1993].

Зрозуміло, що між потенційним посіданням влади і її реальним застосуванням мають існувати якісь співвідношення. Г. Гекгавзен зазначає, що з погляду отримання задоволення від влади почуття посідання її більш значуще, ніж вплив на інших людей [Хекхаузен, 1986, с. 314]. Загалом же будь-яка влада є водночас і потенційною, і реальною. Потенційній владі завжди притаманні певні змістові характеристики реальної влади, як і навпаки. Такі складні поєднання зумовлюють те, що, на думку Р. Голла, в одних ситуаціях владу легко помітити й відчути, в інших вона більш прихована [Холл, 2001, с. 189]. Владу, пишуть Л. Гозман та О. Шестопал, розподілено по всіх рівнях соціяльної ієрархії, при цьому десь виявляються “згущення” влади, а десь – своєрідні “розрідження” [Гозман, Шестопал, 1996, с. 63].

Таким чином, напрошується висновок про таку собі “кількість влади” в певному середовищі. Ця кількість розподілена по різних структурних частинах і загалом є величиною, близькою до певної константи. Влада, за Г. Арендт, є завжди – як потенційна, змінна, вимірнá, надійна одиниця [Арендт, 1999, с. 153]. Зміна владно-підвладних співвідношень, векторів напруження в одних частинах системи зумовлює відповідний перерозподіл співвідношень в інших. За Р. Голлом, кількість влади в організації або міжособовій ситуації може змінюватися з часом, але не різко, а поступово. І ця кількість є фіксована [Холл, 2001, с. 204].

Якщо інтерсуб’єктна взаємодія здійснюється часто й постійно, то владно-підвладні співвідношення між її учасниками відреґульовують структуру стосунків, роблять її стійкою та адаптованою до рівня владних можливостей учасників. У такому відносно стійкому середовищі посилення владних можливостей одного суб’єкта змінює структуру стосунків таким чином, що інший суб’єкт (суб’єкти) має або послабити свої власні владні вияви, або, навпаки, посилити їх, щоб подолати владні домагання першого суб’єкта. Надто істотні порушення владно-підвладних співвідношень руйнують усталену структуру стосунків і зумовлюють їхню перебудову.

І примус, і маніпуляція часто-густо вважаються за атрибути реальної влади. Проте в багатьох психологічних концепціях, особливо інтеракціоністського спрямування, потреба вдаватися до примусу або маніпуляції розглядається як ознака недостатньої владної спроможности суб’єкта. В інтерсуб’єктних стосунках більше важить не реальне застосування влади як такої, не пряме використання її засобів та прийомів, а посідання потенційних владних здатностей.

Влада одного суб’єкта над іншим є психологічно достеменною тоді, коли існує саме потенційно і в такій потенційній можливості реалізовуватися певним чином відображається цим другим суб’єктом, відчувається, переживається, усвідомлюється ним, коли поводитися так чи так його спонукає саме потенційно наявна влада. Суб’єкт, який диспонує значними потенційними можливостями застосування влади, не мусить їх застосовувати часто або взагалі, якщо ці можливості адекватно оцінюються суб’єктами, на яких їх імовірно може бути скеровано. Владу, що реально здійснюється, може бути виявлено, а відтак і оцінено тільки в процесі взаємодії суб’єкта з іншими суб’єктами, у ході взаємного виявляння владних можливостей.

Потенційне, евентуальне існування влади є можливим лише в контексті інтерсуб’єктної взаємодії. Тільки за такої взаємодії потенційна влада може виникати й існувати, може певним чином відчуватися, передбачатися її наявність, оцінюватися іншими суб’єктами ступінь її виражености. Розгляд влади в інтеракційному контексті дає змогу принципово розрізнити суть влади і впливу. Наприклад, В. Ледяєв визначає владу як диспозиційну здатність, тоді як вплив – це подія або дія [Ледяев, 2000а], тобто вплив постає як форма або механізм перетворення влади потенційної на реальну. Поза цим контекстом не існує не тільки “реальна” влада, яка просто не має місця для свого вияву, а й влада потенційна, бо в такому разі вона перетворюється на психологічний нонсенс.

Якщо визнати владно-підвладні співвідношення за атрибутивну властивість будь-яких соціяльних взаємодій і зважити на незліченну кількість таких взаємодій у людському суспільстві, то можна трактувати суспільну структуру як, зокрема, безперервну циркуляцію влади, обмін владними впливами (відтак влада – це, з одного боку, відношення, а з другого – елемент системи [Осипова, 1989]). Циркуляція влади складається в такий собі кратичний профіль суспільства, грані якого, звичайно, не є цілком жорсткими, але надмірне відхилення кратичної напружености від них наштовхується на функційний опір, який повертає напруження до оптимального рівня. (Тому виявляється можливим говорити про так звані “цикли влади” та їхній вплив на організацію суспільного життя [Yoon, 2003]).

Для подолання такого опору потрібними є більш радикальні зміни в структурі соціюму – суспільства загалом чи якогось окремого соціяльного середовища. Отже, влада постає як соціяльна функція, функція соцієтальної структури. Вона зумовлює її мінливість і напруженість у відносно стабільних межах. Ця функція поєднує окремих “ізольованих” індивідів у єдине ціле, визначає кожному індивідові його місце в соціюмі. Так, І. Кравченко говорить про мікропроцесуальний рівень владних стосунків [Кравченко, 1989б]. Г. Арендт пише, що влада виникає між людьми тоді, коли вони діють разом, і зникає в той момент, коли вони розсіюються. Але водночас те, що тримає їх разом після короткочасного моменту дії, це є влада [Арендт, 1999, с. 154]. У такому розумінні влада є функцією соціюму щодо індивідів. З іншого боку, влада є функцією щодо соціюму: вона робить його таким, яким цей соціюм може стати.

Належить підкреслити, що видимою, очевидною владою, яка сприймається й розуміється членами суспільства, стає лише невелика частина загальної сукупности владно-підвладних співвідношень. Основний масив влади становить влада “невидима”. Потенційний характер влади якраз і робить її в певному розумінні невидимою, надає їй характеру функції, яка має місце у взаємодії суб’єктів, носіїв, представників владних співвідношень у рамках певної ситуації.

Функційна природа влади, з одного боку, зумовлюється поєднанням безлічі різних чинників та обставин об’єктивного і суб’єктивного характеру. З другого боку, вона сама є чинником та обставиною, які впливають на міжсуб’єктну взаємодію та структурують її і середовище. Досить ефектно порівнював владу з грішми Т. Парсонс. Влада, гадав він, є таким самим узагальнювальним механізмом, такою самою мовою управління, як і гроші, вона пов’язана з авторитетом так само, як гроші – із власністю як інститутом [Парсонс, 2000б]. Влада ніколи не є абсолютною, її завжди обмежено або законами й традиціями, або об’єктивними параметрами ситуації [Гозман, Шестопал, 1996, с. 63].

До цих обмежень слід додати ще й обмеження суто суб’єктивного, особистісного, суб’єктного походження. Владно-підвладні співвідношення потрібні взаємодійним суб’єктам не тільки об’єктивно, а й дуже суб’єктивно. Зокрема, на важливість адаптивної функції влади та авторитету вказував С. Мілґрам: ні влади, ні авторитету взагалі не існувало б у людському суспільстві, якби вони не виконували такої функції [Милграм, 2000, с. 137].

Виходить, що влада циркулює в людському середовищі подібно до того, як у соціюмі циркулюють, наприклад, гроші, переливаючись з одного місця в інше, переходячи від одних суб’єктів до інших, концентруючись в одних місцях, викликаючи щодо себе безліч найрізноманітніших мотивацій та інтенцій. Так само й влада спонукає людей взаємодіяти між собою, конструювати взаємини, а її кількість стає важливою соціяльною міркою індивідуальної значущости та впливовости. Таким чином, влада ніби розставляє учасників взаємодії “по місцях”, визначає кожному позицію в загальній системі, структурує суспільство, наближаючи його до певної ідеальної конструкції, утім, ніколи її не досягаючи. Час від часу ця конструкція руйнується і соціюм деградує до якогось вихідного стану або перестрибує в нову, ще не сформовану і не визначену якість.

Заходячи в стосунки один з одним, індивіди ніби наперед погоджуються з потребою взаємного зіставлення й визначення позицій, у яких одні з них обов’язково мають домінувати, а інші – підпорядковуватися, а радше і підпорядковуватися, і домінувати мають одні й другі, тільки в різних аспектах і напрямах. Такі співвідношення апріорі сприймаються і приймаються як адекватні характеристики процесу взаємодії, як, власне, сам цей процес.

Відповідно насиченість взаємодії владно-підвладними співвідношеннями здебільшого може усвідомлюватися в результаті спеціяльного аналізу, але в повсякденному, повсякчасному процесі взаємодії предметом такого аналізу не стає. Відтак влада постає як властивість неусвідомлювана, невидима, яка, проте, ефективно виконує свої функції в структурі та змісті інтерсуб’єктної взаємодії.

Владу як підпорядкування, залежність, волю обставин, тобто як функцію розглядають М. Ільїн та А. Мельвіль. Владу як функцію не може бути присвоєно однією особою. Мало того, влада як функція ніби відчужується від особи, починає вивищуватися над людьми, робить їх свого роду заручниками структурних відношень [Ильин, Мельвиль, 1997].

Функційну природу влади в її дисциплінарному різновиді докладно відстежував М. Фуко. Така влада існує завжди й повсюди і функціює постійно та здебільшого “мовчки”. Фуко з ентузіязмом аналізував систему паноптикуму як ідеальної форми владного механізму. Владні відносини функціюють у самій функції, а функція виявляється через владні відносини. Межа між власне владою і її функцією стирається: влада стає функцією, а функція є специфічний різновид влади [Фуко, 1998, с. 222, 243, 256–260].

Таким чином, можна гадати, що влада як така – це до певної міри соціяльна ілюзія, зручний та прийнятний для людської свідомости спосіб інтерпретації функційного змісту міжлюдських стосунків. Стосунки укладаються більш незалежно від суб’єктивних прагнень людини, а відповідніше до загальних закономірностей міжоб’єктних співвідношень у середовищі. Натомість нездатна до усвідомлення таких надто складних залежностей пересічна людина інтерпретує для себе ці співвідношення в категоріях владно-підвладних стосунків, і таким чином функція взаємодії перетворюється на функцію влади.

Позаяк влада – невід’ємна властивість взаємодії між людьми, то такої взаємодії без владно-підвладних співвідношень не буває. Водночас і влада поза взаємодією не існує. У багатьох психологічних концепціях, особливо особистісно зорієнтованих влада трактується як особистісна здатність, сукупність диспозиційних характеристик особистости. Ті особи, які потенційно можуть зайти у взаємодію одні з одними, уже заздалегідь мають різні можливості зайняття владної чи підвладної позиції. Проте до взаємодії ці можливості існують лише потенційно.

По-перше, такі особистісні здатності є продуктом попередньої інтерсуб’єктної взаємодії, у межах якої особистість сформувалася. По-друге, тільки сам процес взаємодії, урешті-решт, розставляє її учасників на владно окреслені позиції. За винятком хіба що яскраво виражених психопатичних та психічно проблемних особистостей кожна людина у взаємодії з іншими більшою чи меншою мірою орієнтується на соціяльні норми й зразки, яким ця взаємодія має відповідати. На провідному місці тут інституціялізовані соціяльні ролі, що їх індивіди беруть на себе відповідно до власного бажання і тиску оточення. Відтак суб’єкт інтерактивної поведінки у її виявах поєднує свої власні кратичні властивості і соціяльно зумовлені владно-підвладні функції. У процесі взаємодії ця поведінка виявляється, інтерпретується, змінюється відповідно до аналогічних поведінкових виявів інших учасників та контексту, насамперед змістового, усієї взаємодії.

М. Вебер писав, що боротьба як прагнення протиставити свою волю іншій волі потенційно притаманна всім різновидам спільно спрямованих дій [Вебер, 1998в, c. 145]. Отже, влада є не невід’ємним атрибутом взаємодії, а її потенційною характеристикою, що робить її ще більше схожою на специфічну функцію. Навпаки, Т. Парсонс зазначав, що особа посідає владу лише остільки, оскільки її здатності впливати на інших та досягати або зберігати те, чим вона володіє, не санкціоновано інституційно [Парсонс, 2000а]. Тобто якщо у Вебера фактична влада і соціяльно приписані особі функції ніби ототожнюються, то Парсонс наполягав на їхньому розрізненні.

Влада – не властивість, яку має людина, а результат міжособових взаємин, за яких одна людина дивиться на іншу як на вищу щодо себе [Фромм, 1990, c. 142]. Сутність влади визначається тим, що це головний засіб наділеного сенсом з’єднання дій багатьох людей для реалізації узгоджених або, принаймні, таких, що загалом розуміються та приймаються, цілей [Ильин, Мельвиль, 1997]. Влада – це ще й неминучий, навіть бажаний контекст перебігу психотерапевтичної взаємодії [Massey, 1987; Vincent, 1987].

Проте відносини влади не слід розуміти як такі, що визначаються на основі досягнення лише спільної згоди та порозуміння. В основі порозуміння лежать і конфліктні співвідношення. Так, М. Фуко писав, що владу треба розуміти не як право власности, а як стратегію, що наслідки її панування належить приписувати не привласненню, а тим або тим нахилам, маневрам, тактикам, технікам, способам функціювання, у владі слід добачати радше мережу завжди напружених і завжди активних відносин, а не привілей, який можна забрати [Фуко, 1998, c. 35–36].

Феномени влади ґрунтуються на повсюдно поширеній ситуації соціяльного конфлікту, що виникає через несумісність цілей різних людей або засобів досягнення їх [Хекхаузен, 1986, с. 307]. Таким чином, стає потрібним певний процес, щоб початково конфліктні стосунки владно-підвладних узалежнень набули більш упорядкованого, поміркованого характеру. Такий процес звичайно називають леґітимацією. У ході леґітимації, пишуть М. Ільїн та А. Мельвіль, досягається леґітимність влади як результат того, що її авторитет набуває визнання з боку підвладних, що всі учасники стосунків визнають, виробляють спільні стандарти влади як символічного посередника, який забезпечує взаємне виконання зобов’язань [Ильин, Мельвиль, 1997]. Влада, таким чином, набуває ніби атрибутивного соціяльного змісту, перетворюючись на природну й невід’ємну функцію людської спільноти.

* * *

Фізичний примус є протоформою влади як у філо- та онтогенетичному, так і в інтеракційному аспекті. Він є й найімовірнішим джерелом виникнення складно опосередкованих владно-підвладних відносин.

Суто фізичний примус без психологічного відгуку на нього ні з боку суб’єкта, ні з боку об’єкта не означає наявности влади як такої. Тут має місце лише залежність у широкому (фізичному) розумінні. Потреба застосовувати фізичний примус у взаємодії двох психологічно розвинутих суб’єктів означає владну неспроможність того, хто такий примус справляє.

Психологічно достеменна влада полягає в здатності одного суб’єкта впливати на іншого, спонукати його до виконання/невиконання певних дій, змінювати його психічні стани та психологічні властивості. Психологічний вплив у взаємодії двох людських суб’єктів, по-перше, завжди є взаємним, по-друге, має різне суб’єктивне значення для кожного з них і, по-третє, зумовлює більшу чи меншу асиметричність стосунків, тоді як цілковита рівноважність є радше ситуативним винятком.

Реальне застосування влади виявляється втіленням завжди потенційно більших і ніколи до кінця не застосованих владних можливостей суб’єкта (суб’єктів) та реалізацією владного контексту ситуації. Перш ніж реалізуватися, влада має заіснувати потенційно як сукупність певних умов – внутрішньо- і міжсуб’єктних. Єдиним простором, де такі умови можуть виникати, є простір інтерсуб’єктивний, бо влада, не спрямована на іншого суб’єкта, бодай лише в уяві самого суб’єкта владного впливу, не має психологічно владного змісту, тобто не є владою.

Індивідуальні суб’єкти, що взаємодіють у соціяльному просторі, здійснюють безперервний обмін та узгодження взаємно спрямованих позицій. Істотну характеристику таких позицій та обміну ними становлять владно-підвладні співвідношення, що утворюються й функціюють між суб’єктами. Позаяк у соціюмі одночасно взаємодіють не два, а сила-силенна суб’єктів, то цей процес можна характеризувати як безперервну циркуляцію влади, що надає їй реґулівної функції в соціяльному середовищі.

Таке функціювання влади приводить до утворення соцієтальної структури. Проте ця сама влада тут же й водночас структуру руйнує, робить її тимчасовою й минущою, бо головною формою її існування є потенційна наявність, що може зреалізуватися тільки в умовах взаємодії між суб’єктами. Така взаємодія не може бути безнастанно повторюваною структурою, вона весь час міняє позиційні відношення взаємодійних суб’єктів, а відтак руйнує структуру, привносячи до неї елементи стихійности та спонтанности.

Влада – це радше властивість взаємодії, результат взаємин, що складаються між індивідами, які перебувають у певних стосунках, а не диспозиційні характеристики особи або соціюму. У процесі леґітимації вони можуть диспозиціюватися, перетворюючись на відносно жорсткі соціяльні співвідношення, залишаючись в основі, проте, інтерактивним, а не атрибутивним утвором.