5.3. Владно-підвладні параметри жіночого і чоловічого

Загалом перелік відмінностей між чоловічою і жіночою психікою є дуже об’ємним [Ильин, 2002, с. 100–176, 375–387; Эриксон, 1996б, с. 277–307]. Узагальнення описуваних характеристик дає змогу скоротити його і визначити кілька основних пунктів, що звичайно розглядаються як найголовніші з погляду статевого диморфізму. Інтерес багатьох дослідників до статевих відмінностей є очевидним наслідком непересічного значення цієї проблеми, якого надається їй у масовій свідомості. Відповідно психологи, намагаючись задовольнити запити громадян, приділяють особливу увагу співвідношенню чоловічих і жіночих рис. Є чимало теоретичних схем, які намагаються узагальнити та відобразити особливості чоловічого і жіночого характеру, чоловічої і жіночої поведінки. Аби уникнути спокуси надмірного заглиблення в перелік безлічі присвячених цьому питанню концепцій, зіпрімося на клясифікацію А. Монтворі, згідно з якою можна говорити про чотири основні групи відмінностей у психології чоловіків і жінок [Куницына и др., 2001, c. 438–440].

Перша група відмінностей віддзеркалює основне домінантне співвідношення між чоловічою і жіночою позицією в суспільстві: чоловік домінує, жінка підпорядковується, чоловік – істота незалежна, жінка – істота узалежнена. У взаємодії з іншими особами чоловіки частіше прагнуть здобути незалежний статус, тоді як жінки віддають перевагу взаємозалежностям. Чоловіків більше приваблює можливість здійснювати контроль за поведінкою партнерів із взаємодії, жінкам сильніше імпонує можливість досягати порозуміння. Відтак усі ознаки й символи незалежної поведінки сприймаються як такі, що первісно притаманні чоловікам, і навпаки, символи поведінки залежної – як природно властиві жінкам.

Відхилення від такого усталеного порядку викликає здивування, спротив, нерозуміння. Воно ніби порушує усталений символічний універсум і спонукає індивіда певним чином кориґувати своє місце в цьому універсумі, змінювати власну поведінку, щоб усунути виниклі недоречності, або ж унести корективи в структуру самого універсуму. Перше трапляється частіше, воно легше й доступніше, друге відбувається складніше. Таким чином, маємо ще один аспект такої “непомітної” влади універсуму, системи значень і сенсів над індивідом.

Прагнення чоловіків до незалежности поєднується з відповідним браком у них емпатійних здатностей. При цьому, зазначає Ш. Берн, дані про статеві відмінності в емпатії та емпатійності, отримані шляхом самооцінки, указують на сильніші статеві відмінності, ніж заміри фізіологічних показників. Це, на її думку, усього-на-всього свідчить про менший досвід чоловіків у сфері емпатійної чуйности, який складається під впливом соціяльних стереотипів, і в результаті чоловіки просто не знають, як реаґувати на емоційний дискормфорт іншої людини [Берн, 2001, c. 103, 121].

Друга група відмінностей традиційно є найбільш очевидною і найчастіше відзначуваною. Ідеться про напористість, самовпевненість чоловіків, їхню орієнтацію на контроль і ніби дзеркально відображену орієнтацію жінок на взаємодію, взаєморозуміння. Адлер зазначав, що чоловічими рисами найчастіше видаються сила, велич, перемога, грубощі, жорстокість, насильство, активність. Загалом же чи не за основну чоловічу чесноту вважається прагнення вищости. А жіночими є протилежні властивості: підпорядкованість, почуття слабкости й нижчости, почуття власної упосліджености, схильність до нервових реакцій [Адлер, 1995, c. 46; Адлер, 1997ж, c. 113].

За К. Юнґом, утіленням чоловічих рис є сміливість, наполегливість, незламність і непохитність волі, революційний дух. А для жінок особистісні стосунки важливіші й цікавіші, ніж об’єктивні факти та їхні взаємозв’язки [Юнг, 1994б, c. 275; Юнг, 1998е, c. 134]. Е. Фромм приписував чоловічому характерові здатність долати перешкоди і керувати, активність, дисципліну, заповзятливість, натомість жіночому – плідно сприймати, опікуватися, бути витривалим, по-материнському ставитися до людей [Фромм, 1992б, c. 129]. Т. Титаренко описує різницю в спрямованості й стилі життєвих домагань чоловіків і жінок [Титаренко, 2003б].

Часто говориться й про порівняно вищий рівень аґресивности чоловіків, ніж жінок. Чоловіча аґресивність трактується як природжена біологічна особливість чоловічого тіла чи психіки або ж пояснюється перебігом інтерсуб’єктних взаємодій, у яких більші розміри тіла та більша фізична сила спонукають чоловіків удаватися до такого легкодосяжного й нескладного (примітивного) способу здобуття переваги, як аґресія. Це друге, більш соціяльне ніж біологічне, пояснення підкріплюється й тим, що в жінок частіше спостерігаються непрямі варіянти аґресії: брак об’єктивних підстав бути відверто аґресивним спонукає індивіда вдаватися до складніших, завуальованих форм аґресії.

Ш. Берн підкреслює, що аґресія – це єдина соціяльна поведінка, для якої існують докази цілком явних статевих відмінностей [Берн, 2001, c. 109]. За багатьма іншими даними симптоми аґресії значуще частіше виявляються не тільки в дорослих чоловіків порівняно з жінками, а й у малих хлопчиків порівняно з дівчатками, навіть у немовлячому віці. Звичайно, можна вважати, що такі відмінності є основною біологічною передумовою формування пізніших статевих відмінностей. Проте на цю справу можна поглянути й з іншого боку: чи не є основною причиною формування відповідних соціяльних стереотипів самé відображення по-різному вираженої аґресивної поведінки хлопчиків і дівчаток? Мається на увазі, що потенційна аґресивність хлопчиків відображається як апріорі притаманна їм властивість, невід’ємний атрибут чоловічої психіки. Натомість нібито менша аґресивність дівчаток, відповідно, набуває статусу сиґналу про те, що дівчача, дівоча і жіноча психіка не претендує на підвищену аґресивність, а відтак і не може розглядатися як здатна домінувати. Через це, зауважує Берн, чоловіки постійно опиняються в ситуаціях, які вимагають від них вияву сили, незалежности, владности, прагнення до змагання, тоді як від жінок вимагається емпатійна чуйність [там само, c. 103].

Якщо підвищена аґресивність чоловіків є опосередкованим результатом більшої фізичної сили та маси порівняно з жінками, якщо проста, примітивна аґресія, що йде з боку великого розмірами та фізично сильного індивіда, дає швидкий результат, то індивід фізично слабкий повинен, натомість, застосовувати менш прямі способи завоювання переваги. І відтак, зазначає Берн, фізично слабші жінки частіше вдаються до непрямої аґресії, ніж чоловіки [там само, c. 110]. Відповідно частіше уникання жінками прямої аґресії відображається оточенням як ознака невластивости аґресивної поведінки особам жіночої статі. Таким чином, у когнітивному просторі взаємодійних індивідів формуються стереотипні ознаки аґресивности чоловічої статі та неаґресивности жіночої, емпатійности жіночої статі та неемпатійности чоловічої.

Відносність таких уявлень є досить очевидною, бо навряд чи можна відмовити чоловікам в емпатійних здатностях, так само як цілковито іґнорувати ознаки жіночої аґресивности. До того ж, відомо, що фізично слабкі чоловіки частіше вдаються до непрямої аґресії порівняно з фізично сильними чоловіками, тобто засвоюють ознаки нібито жіночої поведінки, хоча у своїй основі ця поведінка не є жіночою або чоловічою: вона є поведінкою сильної або слабкої істоти. Тому слід радше погодитися з Р. Бероном і Д. Ричардсоном у тому, що чоловіча і жіноча аґресії просто різні: чоловіча – більш пряма й інструментальна, жіноча – більш непряма та експресивна [Бэрон, Ричардсон, 1997, с. 220–225].

Коли мова заходить про третю групу відмінностей між чоловіками і жінками – когнітивних, то тут зусилля було здебільшого спрямовано на з’ясування того, яка стать є інтелектуальнішою. Якщо певні відмінності знаходилися, то це були, як правило, відмінності на користь чоловічої статі. Але частіше зазначалося, що переваг у самому рівні інтелектуального розвитку не має жодна стать. Може йтися радше про дещо різну структуру інтелекту. І, таким чином, чоловікам частіше приписуються переваги в просторових і математичних, а жінкам – у комунікативних і мовних здатностях. А позаяк у більшості інтелектуальних тестів математичні завдання мають велике значення, то, відповідно, чоловікам удавалося набрати більшу кількість балів. Що ж стосується кращих вербальних здатностей жінок, то в тестах їх здебільшого не вдається виявити повноцінно, оскільки ті являють собою короткочасні завдання і, як правило, не дають простору для вербального красномовства.

Якщо вести мову про відмінності в способі відображення чоловіками і жінками інтерсуб’єктної взаємодії, то саме ця група відмінностей набуває особливого значення. Вона може свідчити про те, що дискурс взаємодії для чоловіків має схематичніший характер, у ньому чіткіше виділяються вузлові пункти, ментальна карта є дискретнішою. Натомість для жінок простір взаємодії постає менш розчленованим, окремі його елементи виявляють більшу пов’язаність між собою, мають більшу кількість зв’язків, що не перебувають у такій чіткій ієрархії, як у чоловічому відображенні. Чоловічий дискурс взаємодії чіткіший, логічніший, схематичніший і водночас більш спрощений, примітивний. Жіночий дискурс багатший, складніший, розгалуженіший та водночас хаотичніший, заплутаніший. І через це він має дещо менше ознак власне дискурсу, ніж дискурс чоловічий.

Четверта група відмінностей полягає в тому, що чоловіки віддають перевагу абстрактнішій моралі, тоді як жінки – моралі ситуативнішій. За Ф. Ніцше, у справжньому чоловікові приховане дитя, воно хоче бавитися, справжній чоловік поривається до небезпеки й гри [Ніцше, 1993б, c. 66]. Чоловікам властиве нібито менш серйозне ставлення до життя, їх сильніше вабить несправжність, удаваність, штучність. Жінки ближчі до психологічної суті, для них те, що відбувається навколо, є вагомішим, ніж для чоловіків. Тому чоловіки легше жертвують обставинами і самими собою, ніж жінки. Чоловікам ніби вдається відійти далі від свого тіла, від первинних, вітальних потреб. Жінки більшою мірою прив’язані до свого організму. Е. Дюркгайм писав, що смаки чоловіка, устремління його і настрій значною мірою мають колективне походження, тоді як ті самі риси його дружини безпосередньо пов’язані із впливом організму [Дюркгейм, 1998, c. 496].

Чоловіки менше схильні бути конформними, оскільки вони з більшою ймовірністю розглядають інакодумство як спосіб вираження своєї компетентности. Жінки, навпаки, схильні вважати за ознаку компетентности вміння співпрацювати та досягати згоди [Зимбардо, Ляйппе, 2000, c. 80]. Таким чином, для чоловіків компетентність – це щось абстрактніше, ніж для жінок, вона більше має характер виходу за межі конкретної взаємодії і навіть протиставлення їй. Для жінок компетентність безпосередньо пов’язана з процесом взаємодії. Чоловікам властивіше займати нонконформістську позицію, жінкам – позицію співпраці. У змісті чоловічої ментальности виразніше простежуються абстрактні компоненти, тоді як у змісті жіночої – ситуативні.

Відомими є більша компетентність чоловіків у просторово-часових, абстрактно-логічних, опосередкованих сферах відображення дійсности, їхня прихильність до ігрових, творчих, нестандартних способів взаємодії із середовищем. Жінкам, натомість, легше даються ті сторони дійсности, що пов’язані із суб’єктивним відображенням, у якому найбільш значущими виявляються безпосередні переживання, емоційно-чуттєві оцінки, актуалізація психічного єства – власного і найближчих осіб. (З погляду філософії статі екзистенційна чоловічість може трактуватися як духовність, а екзистенційна жіночість – як душевність [Хамітов, 2000]).

Узагальнена оцінка зазначених відмінностей приводить до підтвердження усталених стереотипів, які стосуються відмінностей між чоловіками і жінками. Найзагальніше можна сказати, що особа чоловіка постає як самостійніша, активніша, розумніша і шляхетніша. Жіноча особа – це втілення залежности, пасивности, обмежености та дріб’язковости. Реалії соціяльного життя дають чимало підстав для констатації такого роду відмінностей, проте не слід забувати важливої обставини, що сам психологічний аналіз таких відмінностей, майже без винятку робився чоловіками.

Якщо припустити, що між чоловічим і жіночим баченням світу справді є важливі, можливо, принципові відмінності, то стає очевидним, що чоловікам просто не дано збагнути багато чого такого, що є в жіночій психіці. Адже недаремно К. Юнґ гадав, що жінка зі своєю, такою не схожою на чоловічу, психологією є джерелом інформації про речі, недоступні чоловікові [Юнг, 1994б, c. 253]. Те саме можемо сказати й про жінок. Юнґ писав: як жінці часто бувають зрозумілими речі, до яких чоловікові ще довго брести потемки, так само й у чоловіка є сфери досвіду, які для жінки перебувають у тіні нерозрізнення [там само, c. 275].

Тому можна гадати, що коли б психологічну науку розвивали переважно жінки, то ми мали б проблему з позитивною оцінкою чоловічої психіки. Адже пояснювала К. Горні неймовірне напруження творчого пориву чоловіків їхньою компенсацією почуття власної малоцінности в народженні живих істот. Потреба чоловіків применшувати значення жінок незрівнянно сильніша, ніж відповідна потреба в жінок, бо надзвичайно сильною є заздрість, яка це прагнення породжує [Хорни, 1993д]. А Дж. Батлер у більш сучасному науковому контексті просто заперечує саму ґендерну сутність жінок або чоловіків, наполягаючи лише на відчуванні себе жінкою або чоловіком [Жеребкін, 2003]. Проте склалося так, як склалося, і відтак у більшості порівняльних досліджень чоловіки “здобувають” інтелектуальну та моральну перевагу над жінками.

Ця позірна чоловіча перевага зумовила появу низки психологічних теорій, які намагалися зорієнтувати аналіз відмінностей у напрямі доведення жіночої пустоти, порожнечі, браку суті. Перевага чоловічої психіки над жіночою більш чи менш беззастережно визнається в межах позитивістського світогляду.

Одним із найвиразніших утілень такого підходу стала концепція О. Вайнінґера, згідно з якою тільки чоловік може бути суб’єктом власного існування, тільки чоловік має душу, посідає свідомість, керує своїм життям. Жінка – об’єкт чоловічих впливів, істота бездушна й несвідома, життя якої визначається чоловіком. Чоловік живе свідомо, жінка – несвідомо. Жінка отримує свою свідомість від чоловіка, функцією чоловіка щодо жінки є перетворення несвідомого на свідоме. Жінка позбавлена свого Я, індивідуальности, особистости, свободи, характеру та волі. У неї немає ні існування, ні сутности, немає буття. Відношення між чоловіком і жінкою – це відношення між суб’єктом та об’єктом, між формою і матерією [Вейнингер, 1992].

Така категорична апологетика чоловічої переваги не властива сучасній науці. У ній взаємодіють і конкурують дві тенденції. Перша полягає у визнанні відносної чоловічої переваги, насамперед у соціяльно значущих сферах, яка й пояснюється більшою помітністю цих сфер, їхньою виразнішою продуктивністю з погляду розвитку соціюму. Друга тенденція наполягає на психологічній і соціяльній рівності статей, а йдеться тільки про їхню своєрідність в окремих сферах активности та істотну психологічну і соціяльну взаємодоповняльність. Ця друга тенденція особливо активно підтримується представниками феноменологічних та гуманістичних концепцій. І сьогодні спостерігається дедалі наполегливіший відхід від надто прямолінійних констатацій чоловічої переваги, обстоюється специфіка жіночої психіки не як малоцінної порівняно з чоловічою, а як якісно своєрідної.

Типові відмінності чоловічої і жіночої психіки поширюються й на сексуальну сферу. Найчастіше виділяються ознаки двох типів. Чоловіча сексуальність, по-перше, має виразніше спрямування на об’єкт, а по-друге, займає автономніше місце в інтрапсихічному світі. Посилюючись, сексуальна потреба дедалі більше домінує над іншими потребами, а з її задоволенням поступається місцем перед ними. Натомість жіночій сексуальності за обома цими аспектами притаманною виявляється більша суб’єктивна значущість. У спрямованості на об’єкт сексуального інтересу більше, ніж для чоловіків, значення мають власні оцінки й ставлення, а місце сексуальности в психічному світі є менш автономним, менш чітко окресленим і тісніше пов’язаним з іншими сферами психіки [Говорун, Кікінежді, 1999; Zimbardo, Ruch, 1975]. Утім, є припущення, що не менш особистісне ставлення до сексуального об’єкта притаманне й чоловікам [Morgan, 2003].

Аналізуючи відмінності між чоловічою і жіночою сексуальністю, О. Вайнінґер зазначав, що чоловік щодо жінки відіграє пошукову, наступальну роль. Жінка самостійно не існує, її існування зумовлюється наявністю чоловіка. І в сексуальній сфері існування жінки визначається виключно статевим почуттям. Жінка розцвітає тільки в статевому житті, у сфері статевого акту і розмноження, у ставленнях до чоловіка й дитини, тоді як чоловік не є виключно сексуальним [Вейнингер, 1992, c. 91–92].

В оцінці жіночої сексуальности найчастіше виділялися два її основні типи. Зокрема, за Вайнінґером, це „жінка-мати” і „жінка-повія”. Центром тяжіння для повії є чоловік, для матері – дитина. Дійсність лежить між двома цими типами [там само, с. 228, 233]. Статус жінки-матері дає їй змогу відчувати свою перевагу над чоловіком. І навпаки, жінка-повія більшою мірою перед чоловіком упокорюється, оскільки задоволення її статевих потреб безпосередньо залежить від чоловічої уваги. Майже про це писав і Ф. Ніцше, який, не виділяючи чітко двох типів, зазначав, проте, що жінка щаслива, коли скоряється чоловікові з усієї любови, і водночас чоловік для жінки – лише засіб, а метою завжди є дитина [Ніцше, 1993б, c. 66–67].

Зрозуміло, що ці два типи стають очевидними тільки в разі крайньої виражености того чи того з них. У реальному житті сексуальність жінки є складним поєднанням двох основних тенденцій, як і багатьох інших. Статеве життя – частина особистости, зазначав Г. Салліван. Уникаючи його, людина не зможе значно просунутися шляхом особистісного розвитку [Салливан, 1999, c. 249]. За В. Райхом, якщо жіноча сексуальність придушується, тоді, на противагу сексуальній функції жінки, потрібно ідеалізувати материнство [Райх, 1997а, c. 123].

Відтак для чоловіка сексуальність виявляється ніби рядоположною з іншими сферами активности, тоді як для жінки вона більшою мірою зачіпає її психологічну суть. Два основні жіночі типи, виділені Вайнінґером на основі нібито об’єкта, до якого тяжіє жіноче єство, насправді виявляються результатом жіночого самовираження в просторі суб’єктивно значущої взаємодії з оточенням.

У контексті вивчення жіночої сексуальности не можна іґнорувати й ще один вектор її існування. Ідеться про наявність чоловічого, мужнього, маскулінного в жіночій психіці. Для О. Вайнінґера здатність жінки до емансипації ґрунтується на тій частині мужности, яка в неї є: ця мужність є умовою більш високої та розвинутої структури жіночої психіки [Вейнингер, 1992, c. 68–70]. Тобто чоловічі риси, чоловіча сутність не притаманні „нормальній” жінці. Вони тільки можуть мати в неї певний ступінь виражености, завдяки чому жінка стає ніби трохи повноціннішою, ніж коли б вона була просто звичайною жінкою.

Суперечливий характер людської сексуальности неодноразово спонукав дослідників до пошуку в сексуальній сфері індивіда ознак, притаманних протилежній статі. Зокрема, за К. Юнґом, важливі характеристики протилежної статі становлять глибинну основу людської психіки. Юнґ наділяв жіночу психіку таким собі квазічоловічим утворенням анімусом – архетипом, який із глибини жіночого єства ніби генерує жіночу суб’єктність і сексуальність, править за підставу, на якій вибудовується і від якої віддзеркалюється жіночність. Посилення впливу анімусу розширює простір активности і взаємодії жіночого суб’єкта, надає його активності “чоловічих” властивостей. Анімус у жінок – це компенсаторна фіґура, яка має чоловічий характер, це свого роду осад досвіду, здобутого предками жінки з приводу чоловіка [Юнг, 1994б, c. 274–279]. Отже, анімус ніби виводить жінку з її суб’єктивного внутрішнього буття, вивертає її назовні, скеровує в простір взаємодії – не вузької, безпосередньої, а ширшої, розгалуженішої.

О. Кочарян зазначає, що маскулінність жінок неґативно пов’язана з адаптацією за рахунок її психічної складової і позитивно – із соціяльним аспектом адаптації – прийняттям інших [Кочарян, 1996, с. 34]. Таким чином, посилення анімусу в суб’єктивному статусі жінки принципово змінює дискурс її світобачення. Жінка у своїх відношеннях із середовищем стає подібнішою до чоловіка. Тут принциповим залишається питання: чи це справді тільки наслідок впливу анімусу, який ніби виринає з глибин жіночої психіки і тим самим додає їй маскулінности (і свідомість у жінок, отже, залишається суто чоловічою, як пише Е. Нойманн [Нойманн, 1998, с. 66]), чи це вияв природної здатности жіночої психіки в багатьох істотних аспектах бути аналогічною психіці чоловічій?

Погордлива оцінка жіночої психіки логічно пов’язується з визнанням первісної переваги психіки чоловічої, її самодостатности. У такому разі немаскулінні вияви чоловічої психіки й поведінки залишаються фактично без пояснення: їх не можна пояснити ані розвитком жіночих елементів у чоловічій психіці, бо їх там нема, ані впливом жіночого оточення на чоловіка, бо тільки чоловік може по-справжньому впливати на жінку, а не навпаки.

У цьому відношенні принципово інакшою була позиція Юнґа, який говорив і про наявність аніми як архетипу чоловічої психіки, аналогічного жіночому анімусові. Поставання чоловічої особистости відбувається шляхом віддзеркалення і протиставлення своїй глибинній жіночності, яка не розвивається, не перетворюється на домінантну, але постійно дається взнаки, спонукаючи формування власне чоловічих властивостей.

Аніма – це успадкований колективний образ жінки в несвідомому чоловіка, за допомогою якого він осягає жіночу природу. Персона чоловіка, ідеальний образ того, яким він повинен бути, компенсовуються всередині жіночою слабкістю. Комплекс аніми виникає шляхом асиміляції матері, нормальної та повсюдно існуючої, у передіснуючу жіночу частину архетипу [Юнг, 1994б, c. 256, 261; Юнг, 1998а, c. 118]. Така асиміляція дуже сильно скидається на узалежнення материнського типу. Це узалежнення, з одного боку, може трактуватися в дискурсі статеворольових співвідношень як протилежна чоловічій суті частина жіночого, а з другого боку, її можна розглядати як первинний вияв панування і впокорення. Усевладна мати домінує над новонародженою людською істотою і вселяється в неї як спонука до панування, і ця сама всевладна мати вимагає від новонародженого підкорення їй самій.

Аніма, анімус та інші подібні до них структури є категоріями гіпотетичними, такими, наявність яких інтуїтивно відчувається, але не може бути доведена остаточно. Натомість є підстави пояснювати міжстатеві відмінності не тільки природою сексуальности, а й різними кратологічними характеристиками чоловічої і жіночої психіки й поведінки. На початкових стадіях особистісного поставання статевий і кратичний розвиток відбуваються настільки цілісно і взаємопов’язано, що їх слід розглядати радше як дві сторони, аспекти єдиного процесу формування. Пізніше, коли статеворольова і владно-підвладна сфери стають відносно автономними одна від одної, на їхній розвиток істотно впливають стереотипи соціяльного оточення, у яких, як правило, статево визначена поведінка має кратичне забарвлення, а владно-підвладні особливості взаємодії часто-густо характеризуються за статеворольовими параметрами.

Отже, виходить, що засвоєння аніми для чоловіка від самого початку відбувається в парадигмі владно-підвладних узалежнень. Можна підкреслювати, як це робив Юнґ, що аніма – це несвідоме жіноче єство чоловіка, а можна вважати, що аніма – вияв первинних узалежнень, той рівень первинних реакцій і відповідей на світ, який дає дитині змогу зайти у взаємодію з навколишнім середовищем, водночас підпорядковуючи його собі і себе йому. За Юнґом, аніма – щонайважливіший чинник у психології чоловіка, де завжди діють емоції та афекти. Вона посилює, перебільшує, підробляє та мітологізовує всі його емоційні ставлення [Юнг, 1998а, c. 119]. Таким чином, в основі “чоловічого”, раціонального впорядкування світу лежить потужний емоційно-ірраціональний чинник узалежнення. Така двоїстість взаємодії зі світом властива і чоловікам, і жінкам. Причина цієї перевернутости свідомого і несвідомого в чоловічій та жіночій психіці, на думку Юнґа, – недостатнє або зовсім відсутнє визнання внутрішнього світу, що автономно протистоїть зовнішньому та висуває такі самі серйозні вимоги щодо адаптації, як і зовнішній світ [Юнг, 1994б, c. 279].

Якщо погоджуватися з логікою Юнґа та акцентувати саме статеві співвідношення, то належить визнати вагомість дзеркальности свідомо-несвідомої структури чоловічої і жіночої психіки. Якщо ж усе-таки схилитися в бік їхньої істотної близькости, аналогічности, то слід шукати якусь спільну основу первинних владно-підвладних узалежнень. Очевидно, початкові материнські впливи діють майже однаково на суб’єкта чоловічої або жіночої статі. Для новонародженої дитини ці впливи символізують стосунки і владування, і підпорядкування. Реальні інтеракційні співвідношення набувають форми символічного підпорядкування новонародженого суб’єкта впливові материнської істоти, як і домінування цього суб’єкта над материнською істотою, зворотного впливу на неї.

Отже, можна вести мову про те, що первинна статева сутність особистости, яка безпосередньо породжується з її біологічної статі, зумовлюється типом і змістом первісних інтерсуб’єктних залежностей, що складаються між новонародженою дитиною і дорослою особою, яка вперше розкриває перед нею світ соціяльних значень. Оскільки первинна емоційна залежність дитини від матері виявляється в певних аспектах істотно однаковою для хлопчиків і дівчаток, то принципово різними мають бути вихідні психічні основи особистости. Сам зміст цих основ і їхні відмінності в індивідів різної статі визначаються особливостями владно-підвладних узалежнень, що виникають між індивідом і середовищем у процесі їхньої взаємодії.

Таким чином, початкові основи психічного в чоловіків і жінок мають бути дуже подібними, близькими, а вже пізніше формування в умовах впливу стереотипізованого соціяльного середовища зумовлює різний характер виявів цих первинних основ назовні, у навколишній світ. І відтак елементи домінування, які вважаються за більш чоловічі, легше й активніше виявляються в поведінці хлопчиків, тоді як елементи підлеглости тамуються ними, приховуються, не випускаються з несвідомого (а отже, залишаються в ньому, набуваючи статусу “аніми”). Обернену картину маємо в поведінці дівчаток, які легше узгоджують своє існування із засвоєними зразками підлеглости, натомість форми домінантної поведінки частіше ними відчужуються, витісняються в несвідоме (утворюючи “анімус”).

Позаяк найтиповішим варіянтом раннього особистісного розвитку є прийняття, асиміляція материнських (тобто жіночих) впливів, то й виходить, що жіноча психіка від самого початку формується як менш диференційована та особистісно цілісніша, виразніше зосереджена на власній суб’єктності. Навпаки, чоловіча психіка виявляється більш диференційованою, більш суперечливою, а її жіноче єство – аніма – суб’єктивно значущішим, ніж анімус у структурі жіночої психіки. За такою логікою чоловіча аніма – не природжений архетип жіночности в глибині чоловічої суб’єктности, а результат ранніх емоційно-чуттєвих узалежнень від жіночої істоти.

Було б, проте, легковажно обмежитися прямим зіставленням аніми та анімуса. Може йтися про більш універсальний спектр взаємодії, де аніма і анімус – це лише важливі складові взаємного впливу чоловіків і жінок. Проєкція чоловічої аніми на жінку часто призводить до того, що в поведінці чоловіка загострюються риси або дитинности, сентиментальности, залежности, слухняности, або запальности, деспотичности, образливости, зверхности [Юнг, 1994б, c. 264]. Таким чином, аніма як продукт первинних узалежнень, виявляючись назовні та натрапляючи на аналогічні узалежнення в жіночій психіці, ніби втрачає певну стійкість, усталеність і штовхає суб’єкта в бік або надмірного підпорядкування, або надмірного узалежнення. Виходить, що поєднання двох стихій провокує або ще більшу стихію, або, навпаки, прагнення її подолати.

* * *

У дослідженнях статевих відмінностей найчастіше доводиться, що чоловіки є незалежніші, активніші й напористіші, відвертіші в аґресії, краще орієнтуються в просторових та абстрактних відношеннях, натомість жінки більше зорієнтовані на взаємозалежність і спільні дії, удаються до прихованої аґресії, охочіше оцінюють конкретні ситуації та зміст безпосередніх людських взаємин.

У міру наближення до психологічної суті таких відмінностей у сучасній психології дедалі більше утверджуються дві, на перший погляд суперечливі, тези. З одного боку, дедалі очевиднішою стає відносність міжстатевої диференціяції, усвідомлюється першочергова вагомість не власне статевих, а індивідуальних особливостей. З другого боку, дедалі глибше пізнається якісна своєрідність кожної статі, в основі якої лежить її первинна біологічна функція, що розвивається й закріплюється під впливом соціяльних оцінок і яка водночас забезпечує представникам кожної статі специфічні якісні переваги в умовах конкретної інтерсуб’єктної взаємодії.

Найвиразнішого втілення статеві відмінності набувають у сфері власне сексуальних стосунків. Найзагальніше чоловіча сексуальність характеризується виразнішою спрямованістю на об’єкт і більшою автономністю сексуальних переживань у структурі особистости. Для жінок сексуальна сфера має більшу суб’єктивну значущість і тісніше пов’язана з іншими сферами особистісного існування.

Принципово нерозв’язаним залишається питання про первісно біологічну, природжену чи соціяльно набуту, сформовану природу статевої ідентичности. Є вагомі докази на користь як одного, так і другого розуміння. Поєднати дві групи фактів можна тезою про те, що безумовно наявні природжені біологічні структури, які первісно диференціюють осіб різної статі, розвиваються під впливом соціялізаційних чинників, підлягаючи оцінкам оточення і реалізовуючись настільки, наскільки ці оцінки спонукають індивіда виявляти та психологічно утривалювати свою статеву належність.

Таким чином, від самого початку статева ідентифікація виявляється підпорядковуваною владним впливам оточення, у ній відразу з’являється кратологічний дискурс особистісного поставання, так само, зрештою, як і в розвитку всіх інших особистісних властивостей. Вплив владно-підвладних закономірностей розвитку на статеву ідентифікацію виявляється визначальнішим, ніж вплив обернений.

У цьому контексті нового пояснення набуває зміст таких гіпотетичних, хоч і широко визнаних глибинних психічних структур, як аніма в чоловіків та анімус у жінок. Це вочевидь ті частини індивідуальної психіки, що симетрично притаманні індивідам однієї і другої статі від народження, але позаяк оцінюються оточенням як властиві протилежній статі, то в результаті постійних впливів цього оточення, а згодом і самореґулівних намагань самого індивіда витісняються, не реалізовують потенційних можливостей свого розвитку, не виходять значуще за межі несвідомого, а отже, залишаються глибинними нібито суперечливими інстанціями чоловічої або жіночої особистости.

Відтак потенційна двостатева природа людини під тиском соціялізаційно-нормативних впливів кориґується в бік одностатевости.