1.Розписка. Реквізити та кількість примірників

Розписка (рос. расписка) - письмове підтвердження про передавання чи отримання грошей, документів або матеріальних цінностей певною особою від установи, підприємства, іншої особи.

Реквізити розписки:

1. Назва виду документа.

2. Текст, у якому зазначаються:

o підстава передачі й отримання цінностей. o прізвище, ім'я, по батькові та посада особи, яка дає розписку й підтверджує отримання цінностей;

o прізвище, ім'я, по батькові особи, яка передала цінності;

o для чого дано розписку (точні найменування матеріальних цінностей, їхня кількість і вартість - словами та цифрами);

o відомості про документ (паспорт, посвідчення), що засвідчує особу, яка отримує цінності;

3. Дата укладення документа.

4. Підпис особи, яка отримала цінності.

5. Засвідчення підпису (у приватній розписці).

У розписці на отримання грошей пишуть суму (цифрами й у дужках - словами); крім прізвища, імені, по батькові одержувача, вказують номер і серію його паспорта й місце проживання. Будь-які виправлення й перекреслення не допускаються.

Документ пишуть від руки в одному примірнику. Розписка подається адресатові (установі, організації, матеріально відповідальній особі). Іноді в розписці зазначають свідків (осіб, які були присутні під час отримання цінностей). У цьому разі вони повинні засвідчити документ своїми підписами.

Зразки розписок

РОЗПИСКА

Я, студент факультету економіки І менеджменту Національного університету харчових технологій Максим'юк О.П., отримав від завідувача бібліотеки P.O. Надточій для тимчасового користування на час зимових канікул 1 (один) підручник з фізики, 1 (один) підручник з англійської мови, 1 (один) підручник з культурології.

21.01.2004 (підпис)

Підпис студента О.П. Максим'юка засвідчую. Декан факультету

економіки і менеджменту (підпис) М.А. Староверова

2.Використання різних видів візитних карток.

Візитна картка - це картка для вручення під час знайомства чи візиту.

Візитна картка здебільшого містить такі реквізити:

1. Назву установи, організації.

2. Ім'я та прізвище (у нашій практиці - прізвище, ім'я, по батькові) власника картки.

3. Посаду.

4. Адресу установи, організації.

5. Номери телефонів, факсу.

На візитній картці офіційної особи, дипломатичного працівника друкуються лише ім'я, прізвище та посада її власника.

Світова практика має досвід використання різних видів візитних карток, що різняться функціональним призначенням. Найбільш поширені такі з них:

1. Візитна картка фірми, установи чи організації. Містить повну назву організації, адресу, телефон, факс. Використовується із представницькою метою і для привітання від імені фірми.

Зразок:

ДЕРЖАВНА ТЕЛЕРАДІОМОВНА КОМПАНІЯ

вул. Хрещатик, 26, Київ, 01010

тел./факс (044) 228-33-33_

2. Стандартна картка. Зазвичай використовується під час знайомства, шо передбачає подальші стосунки. Вона містить назву установи, прізвище, ім'я, по батькові (друкуються великими літерами), посаду, службову адресу, телефон (інколи й домашній).

3. Картка, що використовується із спеціальною та представницькою метою. Картка містить прізвище, ім'я, по батькові; посаду, назву організації, але не має адреси й телефону. Таку візитну картку вручають тоді, коли хочуть уникнути майбутніх контактів. її можна використовувати й під час надсилання сувеніру добре знайомій людині, яка знає ваші координати.

Якщо вам вручають таку картку, пам'ятайте: треба дотримуватися правил ґречності й не просити написати номер телефону. Зразок:

Державне спеціалізоване видавництво "ВИЩА ШКОЛА"

КОНДРАТЮК Галина Павлівна _Завідувач редакції літератури з філології_

4. Картка для неофіційних намірів містить лише прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання. Таку картку зазвичай вручають дамам.

Зразок:

ГОРОДЕНКО Валерій Никифорович

м. Київ

5. Сімейна (спільна) візитна картка, що містить прізвище, ім'я, по батькові кожного з членів подружжя. Ці картки можуть містити номер телефону, а також бути без нього.

Візитними картками обмінюються зразу після того, як особи були представлені одна одній. Вручається візитна картка так, щоб новий знайомий міг прочитати текст.

Використання візитних карток

Візитними картками не тільки обмінюються, а й надсилають їх після ділового візиту або як супровід до подарунків, книг тощо. Розрізняють такі способи їх використання:

І.Для привітання

4. Для запрошення на прийом. З цією метою вгорі на візитній картці пишеться ім'я і прізвище того, кого запрошують, а внизу вказується вид прийому (сніданок, вечеря тощо), місце, дата і час його проведення. Можна скористатися також запрошенням, до якого прикріпити свою візитну картку.

5. Для повідомлення про від'їзд із країни на візитній картці робиться напис:

P.P. С. (pour prendre conde - щоб попрощатися).

6. Для повідомлення про зміну адреси. Разом із старою візитною карткою надсилається нова, що містить нові реквізити.

Візитні картки ніколи не підписуються, і на них не ставиться дата.

Якщо візитна картка надсилається поштою або з кур'єром, то її вкладають у конверт, на якому друкують або пишуть ім'я, прізвище та посаду адресата.

3.Фразеологічні звороти. Їх значення, вживання в документах різних видів.

Фразеологія ділової мови – це сукупність стійких, цілісних за складом і лексичним значенням словосполучень, наприклад: вузьке місце, питома вага, нагальна потреба, на повну потужність, наводити приклад, з огляду на сказане, класти в основу, громадська думка, у багато разів. Ці вирази, серед яких багато лексикалізованих, називають фразеологізмами, або фразеологічними зворотами. В офіційно-діловому мовленні вживають переважно книжні фразеологізми. Насамперед це безобразні фразеологізовані сполучення – звороти, що містять слова з обмеженою сполучуваністю: завдавати шкоди (образи, удару, поразки), потребувати допомоги (підтримки, уваги), привертати увагу (на свій бік), зводити нанівець (до мінімуму), втілювати в життя, впроваджувати в практику тощо. Іноді в діловому спілкуванні трапляються фразеологічні єдності – образні словосполучення, зміст яких певною мірою мотивований лексичним значенням слів або компонентами звороту, наприклад: зелена вулиця (вільно), дати зелену вулицю (дозволити, зняти будь-які перешкоди), відкривати Америку (давно відоме подавати як нове). У діловому мовленні майже не вживають фразеологічні зрощення (ідіоми) – стійкі образні словосполучення, значення яких не можна встановити із лексем, що є компонентами звороту: байдики бити (ледарювати), пекти раків (червоніти від сорому), глека розбити (посваритися), давати перцю (дуже лаяти, сварити).

До типових фразеологізмів, які вживають в офіційно-діловому стилі мови, належать: власне книжні фразеологічні одиниці (вводити в оману, дамоклів меч, відволікати увагу, віддавати належне, для більшої переконливості, дошкульне місце); термінологічні назви предметів, явищ, понять (атмосферний тиск, доменна піч, запам'ятовувальний пристрій, кишені пам'яті, автоматична телефонна станція, автогенне зварювання, ланцюгова реакція, утома металу, політика цін, радіус дії, зона зв'язку, земна вісь, роза вітрів); номенклатурні найменування (білий гриб, антонівські яблука, арабський кінь, вітряна віспа, азотна кислота, грудний еліксир, очні краплі, борна мазь, Міністерство закордонних справ, токар третього розряду, старший науковий співробітник, перший секретар посольства, військовий аташе); складені термінологізовані назви (суспільно-політична термінологія: країни, що розвиваються, Високі Договірні Сторони, країни третього світу, Соціалістична партія України, Європейське Економічне Співтовариство); лексикалізовані сполуки: до певної міри, певною (якоюсь) мірою, кінець кінцем, з року в рік, за інших рівних умов, з одного боку, з другого (іншого) боку, мати справу, мати місце, містити в собі).

4. Державна мова, її головні ознаки.

Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо.

ОЗНАКИ

Правильність – це унормування мови на орфоепічному, лексичному, фразеологічному, словотворчому та стилістичному рівнях.

Точність – добір слів і речень з метою якнайточнішої передачі змісту висловлювання.

Змістовність – повне розкриття думки без зайвих слів.

Багатство мовлення (різноманітність) – використання різноманітних мовних засобів, уникнення повторень слів, однотипних конструкцій.

Логічність – це правильність смислових зв’язків між словами і реченнями у тексті.

Послідовність – виправданий планом висловлювання виклад теми.

Доречність – урахування адресності висловлювання, його сприйняття слухачем, читачем.

Виразність – добір слів і речень з метою якнайточнішої передачі думки.

Образність – оригінальність висловлювання, добір синонімічних відповідників, уникнення однотипності вираження думок.

5.Документ, його основні елементи.

Документ – складний об’єкт, що являє собою цілісність інформації і матеріального носія. З’ясувати його суть – це задача, яку можна вирішити за допомогою системного підходу – методологічного напрямку в науці, що має за мету розроблення засобів, методів дослідження складно організованих об’єктів – систем.

Структура документа

Функціональність документа, тобто застосування його для зберігання і передачі тієї чи іншої інформації, визначається його структурою, яка зазвичай розуміється, як ціле, що задає характер елементів, які до нього входять, їх взаєморозміщення і зв’язок.

Визначену структуру мають як окремі елементи документа, так і документ в цілому. Обкладинка книги – це складне художнє ціле; типографічне оформлення книги теж ціле, його складають спеціально підібраний шрифт, титульний листок, рядки заголовку, що гармонують із вмістом, гарно надруковані ілюстрації, - єдиним цілим є і текст книги. Це означає, що документ в цілому - це сукупність усіх елементів і компонентів, що його складають.

Структура – відносно стійкий спосіб організації елементів документа, як системи. Якщо поняття системи охоплює найрізноманітніші сторони того чи іншого об’єкту: його будову, зміст, спосіб існування, форму розвитку, то поняття структури виділяє, насамперед, стійкість, стабільність, цього об’єкту, завдяки чому він зберігає свої властивості при зміні зовнішніх і внутрішніх умов. Доки зберігається структура, зберігається і система вцілому, а порушення чи перетворення структури веде до зміни чи знищення системи взагалі.

По своїй структурі документ може бути простим або складним. Під простим документом розуміють окреме завершене повідомлення, цілісність якого виражається загальним змістом і логічним викладом, зафіксованим на одному матеріальному носії. Іншими словами, простий документ – це одне повідомлення, розміщене на одному матеріальному носії (автореферат, десертація, відкритка).

Внутрішня структура документа

Оформлення документа – це надання йому закінченої зовнішньої і внутрішньої форм, що включає встановлення формату, вибір шрифту, підготовку ілюстрацій. Оформлення документа – це його зовнішня і внутрішня структура.

Внутрішня структура документа – це його внутрішня будова, набір взаємопов’язаних елементів і частин, що дозволяють більш ефективно шукати, сприймати і використовувати вміщену в ньому інформацію. Вона об’єднує документ Складний документ складається із двох чи більше повідомлень, пов’язаних однією темою чи проблемою, метою, автором, зафіксованих на декількох матеріальних носіях. Складний документ – це декілька повідомлень, поміщених в декількох томах, випусках (збірка віршів, журнал і ін.).

Існує також поділ документів на монодокументи і полідокументи.

Таким чином, структура документа – скоординована більшість документів, взаємозв'язки яких дають можливість функціонувати деякому цілому (системі), дозволяє відрізнити книгу від журналу, грампластинку від дискети, мікрофільм від кінофільму, перфокаркту від географічної картки і т. д.

в єдине ціле, підпорядковує його внутрішні документи один одному.

Вміст внутрішніх структурних елементів і частин багато в чому визначається видом документа. Найбільш чітко внутрішню структуру документа можна побачити на прикладі видань – книг, журналів, газет і т. д.

6. Заява, реквізити та призначення

Заява — документ, який містить прохання особи або установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів. Офіційне повідомлення в усній формі, в якому викладається певне прохання, теж називається заявою. За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні і зовнішні, які бувають від організацій, установ (службові) та особисті.

Заяви бувають:

зовнішні:

особисті, у яких обов'язково зазначається повна домашня адреса чи дані документа (паспорта, військового білета, посвідчення та ін.). Подаючи їх, слід уникати абревіатур та скорочень (окрім загальноприйнятих);

службові, у яких подається повна поштова та юридична адреса установи, підприємства з усіма належними реквізитами.

внутрішні, де не є обов'язковими викладені вище вимоги.

Реквізити: У заяві реквізити рекомендується розташовувати в такій послідовності:

адресат(назва установи або посада, прізвище та ініціали керівника у давальному відмінку, на ім'я яких подається заява);

Праворуч вказується назва організації чи установи, куди подається заява (назва установи або посада, прізвище та ініціали керівника у давальному відмінку, на ім'я яких подається заява).

адресант(назва установи або посада, прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку (іноді адреса і паспортні дані) особи, яка звертається із заявою);

Нижче у стовпчик - назва професії, місце роботи, прізвище, ім'я, по-батькові, адреса того, хто подає заяву. Якщо заява адресується до тієї організації, де працює адресант, домашню адресу не зазначається. (назва установи або посада, прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку (іноді адреса і паспортні дані) особи, яка звертається із заявою);

назва виду документа;

Нижче реквізиту адресат посередині рядка слово "Заява" пишеться з великої літери й крапка не ставиться.

текст; З великої літери й з абзацу починається текст заяви, де чітко викладається прохання з коротким його обгрунтуванням.

підстава (додаток): перелік документів доданих до заяви на підтвердження її правомірності. Цей реквізит застосовується у написанні складної заяви.

Після тексту заяви ліворуч вміщується дата, а праворуч - підпис особи, яка писала заяву.

дата;

підпис.

Заява пишеться власноручно в одному примірнику. Різновидами заяви є заява-зобов’язання (прохання про надання позики), заява про відкриття рахунка, про притягнення до відповідальності тощо.

7.Сутність поняття „літературна мова”.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності: державні й громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут. Вона характеризується уніфі ковані стю, стандартизованістю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, зумовлені специфікою функціонування літературної мови в кожній з форм.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка', "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови"1. Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається та збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

8.Документи. Класифікація документів.

Документ — основний вид ділового мовлення, що фіксує та передає інформацію, підтверджує її достовірність, об’єктивність.

Документ — це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони — писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру.

Відтворюють документи на папері, фотоплівці тощо.

Види документів:

за найменуванням — заяви, листи, телеграми, довідки, службові записки, інструкції, тощо;

за походженням — службові (офіційні) та особисті;

за місцем виникнення — внутрішні і зовнішні;

за призначенням — організаційні, розпорядчі, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, щодо особового складу;

за напрямком — вхідні й вихідні;

за формою — стандартні (типові) й індивідуальні;

за строками виконання — звичайні (31 день), термінові (7 днів), дуже термінові — з позначенням «дуже терміново» (визначений строк виконання);

Кожний документ складається з окремих елементів, які заниваються реквізитами

Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром. Формуляр-зразок — це модель побудови однотипних документів.

Бланк — друкована стандартна форма документа з реквізитами, що містять постійну інформацію (довідка).

9.Документація щодо особового складу, її види.

До цієї групи документів належать: заяви, скарги, пропозиції, накази щодо особового складу, автобіографія, характеристика, резюме, контракти з найму працівників, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів, особова справа.

Заява

Заява — це офіційне повідомлення в усній або письмовій формі, в якому викладається певне прохання.

За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні й зовнішні, які бувають від організацій, установ (службові) та особисті. У зовнішній особистій заяві обов'язково зазначається повна домашня адреса, а в службовій — повна поштова та юридична адреса установи, підприємства. У внутрішній заяві не є обов'язковими викладені вище вимоги.

У заяві реквізити рекомендується розташовувати в такій послідовності:

Праворуч вказується назва організації чи установи, куди подається заява.

Нижче у стовпчик — назва професії, місце роботи, прізвище, ім'я, по батькові, адреса того, хто подає заяву (якщо заява адресується до тієї організації, де працює автор, не треба зазначати домашню адресу, а достатньо назвати посаду й місце роботи чи структурний підрозділ).

Ще нижче посередині рядка пишеться слово "заява" з великої літери й не ставиться крапка.

З великої літери й з абзацу починається текст заяви, де чітко викладається прохання з коротким його обґрунтуванням.

Після тексту заяви ліворуч вміщується дата, а праворуч — підпис особи, яка писала заяву.

У складній заяві також подаються відомості про те, які саме документи додані до заяви на підтвердження правомірності виставленого в ній прохання (документи перелічуються після основного тексту перед підписом).

Заява пишеться від руки в одному примірнику.

Характеристика

Характеристика — це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника за підписами представників адміністрації. Це офіційний документ, який видає адміністрація на прохання працівника.

Характеристику пишуть або друкують у двох примірниках, один з яких видають особі, а другий (копію) підшивають до особової справи. Текст викладають від третьої особи.

Основні реквізити характеристики:

Назва документа й прізвище, ім'я, по батькові того, кому видається характеристика.

Рік народження, освіта.

Текст, де зазначено, з якого часу працює чи вчиться особа, як ставиться до виконання своїх службових обов'язків, який має рівень професійної майстерності, авторитет у колективі.

Дата складання.

Підпис відповідальної службової особи й гербова печатка організації, яка видала характеристику.

Автобіографія

Автобіографія — це опис свого життя.

Цей документ характеризується незначним рівнем стандартизації. Головні вимоги під час його написання — вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу. В автобіографіях обов'язково зазначаються:

Назва документа.

Прізвище, ім'я, по батькові.

Дата народження.

Місце народження (місто, село, селище, район, область, країна).

Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися).

Відомості про трудову діяльність (стисло, в хронологічній послідовності назви місць роботи й посад).

Відомості про громадську роботу (всі її види).

Стислі відомості про склад сім'ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти).

Дата написання й підпис автора.

Заголовок ("Автобіографія") пишеться посередині рядка, трохи нижче за верхнє поле. Кожне нове повідомлення слід починати з абзацу. Дата написання ставиться ліворуч під текстом, підпис автора—праворуч. Автобіографія має дві форми: автобіографія — розповідь з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей і автобіографія — документ з точним поданням фактів.

Автобіографія — обов'язковий документ особової справи.

Особовий листок з обліку кадрів

Особовий листок з обліку кадрів — це обов'язковий документ особової справи працівників установ, організацій, в якому фіксуються автобіографічні відомості.

Його заповнюють під час оформлення на роботу, для участі в певному конкурсі.

Реквізити особового листка такі:

Назва виду документа.

Прізвище, ім'я, по батькові.

Дата й місце народження.

Відомості про освіту.

Відомості про наукові ступені, вчені звання.

Якими мовами володіє.

Трудова діяльність.

Державні нагороди.

Зарубіжні та міжнародні наукові відзнаки.

Відомості про родину.

Паспортні дані.

Домашня адреса.

Особистий підпис.

Дата заповнення документа.

Той, хто заповнює особовий листок, обов'язково мусить наклеїти свою фотокартку (місце для фотокартки визначено на бланку документа).

Нині в особовий листок з обліку кадрів не вносять відомостей про партійну, національну належність та про походження.

Особовий листок з обліку кадрів заповнюється особисто працівником чорнилом або кульковою ручкою, розбірливо, без виправлень.

Правильність заповнення особового листка з обліку кадрів (дати, найменування підприємств, установ, організацій, посад, робіт, кваліфікації, населених пунктів) обов'язково звіряється із записом у паспорті, трудовій книжці, документі про освіту військовому квитку та ін.

Послідовність заповнення особового листка з обліку кадрів:

Рядок 1 — зазначається прізвище, ім'я, по батькові (в називному відмінку):

Голубченко Іван Петрович

Рядок 2 — заповнюється: "чол." чи "жін."

Рядок 3 — вказується рік, число (арабськими), місяць (прописом) народження:

1949 28 червня

Рядок 4 — вказується повне найменування населеного пункту (в називному відмінку), району, області (в родовому) відповідно до записів у свідоцтві про народження:

селище Попори Талалаївського району Чернігівської області

Рядок 5 — вказується освіта:

вища (для осіб, які закінчили вищі навчальні заклади або Вищі інженерні курси);

незакінчена вища (для осіб, які закінчили три повні курси вищого навчального закладу);

середня спеціальна (для осіб, які закінчили технікуми, педагогічні, медичні, музичні, культурно-освітні та прирівняні до них навчальні заклади);

середня (для осіб, які отримали атестат зрілості);

незакінчена середня (для осіб, які закінчили 9 класів загальноосвітньої школи).

Найменування навчального закладу та його місце знаходження, найменування факультету чи відділення, спеціальності записується відповідно до запису у документі про освіту:

Київський університет імені Тараса Шевченка; філологічний факультет; 1992/1997; філолог, викладач української мови та літератури; диплом АКІ №97008170

Рядок 6 — указується мова (в орудному відмінку) та рівень володіння нею:

українською, російською — вільно, німецькою — читаю із словником

Рядок 7 — указується вчений ступінь (кандидат наук, доктор наук) з розшифруванням галузі науки та вчене звання (професор, доцент) або робиться запис "немає":

доктор технічних наук, професор; кандидат економічних наук, доцент

Рядок 8 — перелічуються назви опублікованих праць, зареєстрованих в установленому порядку винаходів із зазначенням року їх видання та реєстрації. Якщо таких немає, то робиться запис "не маю".

Рядок 9 — заносяться такі відомості (за записами у трудовій книжці): місяць і рік (арабськими цифрами), посада (в називному відмінку), повне найменування підприємства, установи, організації (в родовому відмінку):

01.1982103. 1993 спеціаліст І категорії відділу перепідготовки кадрів Сумського обласного центру соціальних служб для молоді;

09.1993 / 07.1998 студент Криворізького інженерно-будівельного інституту.

У графі "Місцезнаходження підприємства, установи, організації" вказується повне найменування населеного пункту (в називному відмінку), району, області (у родовому відмінку):

м. Харків, село Киселівка Ковпаківського району Сумської області.

Військова служба записується із зазначенням посади та номера військової частини:

рядовий військової частини №1375; командир роти військової частини №1617.

У графі "Місцезнаходження підприємства, установи, організації" вказується населений пункт, район, область або військовий округ (флот):

м. Кіровоград, Одеський військовий округ.

Рядок 10 — країни вказуються відповідно до назви, яку вони мали під час перебування в них працівника.

У графі "Мета перебування" слід робити запис: туристична поїздка, службове відрядження тощо:

10.1999 /12.1999 — Куба — службове відрядження.

Рядок 11 — записується дата нагородження, назва державної нагороди:

16.05. 1998 р. - Почесна відзнака Президента України.

Рядок 12 — запис повинен відповідати запису у військовому квитку:

військовозобов'язаний, молодший лейтенант, технічні війська ППО.

Рядок 13 — вказується: одружений (неодружений), заміжня (незаміжня), а також прізвища, імена, по батькові, рік народження членів сім'ї, які проживають разом з працівником:

Дружина — Свириденко Оксана Петрівна, 1954 р. Дочка — Свириденко Ольга Іванівна, 1978 р.

Рядок 14 — вказується поштовий індекс, найменування населеного пункту (в називному відмінку), району, області (в родовому), вулиці, № будинку, № квартири, № домашнього телефону:

04020 м. Київ-20, вул. Прорізна, 15, кв. 12, тел. 229-16-03;

селище Самгородок Сквирського району Київської області.

Потім записується серія та № паспорта, дата видачі, найменування органу, який його видав:

МА 5681527 27.11. 1986 р. Шевченківським РУГУМВС України в м. Києві.

Особовий листок підписує працівник, вказуючи дату його заповнення.

Резюме

Резюме – це документ, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.

10.Розписка, її реквізити.

Розписка (рос. расписка) - письмове підтвердження про передавання чи отримання грошей, документів або матеріальних цінностей певною особою від установи, підприємства, іншої особи.

Реквізити розписки:

1. Назва виду документа.

2. Текст, у якому зазначаються:

o підстава передачі й отримання цінностей. o прізвище, ім'я, по батькові та посада особи, яка дає розписку й підтверджує отримання цінностей;

o прізвище, ім'я, по батькові особи, яка передала цінності;

o для чого дано розписку (точні найменування матеріальних цінностей, їхня кількість і вартість - словами та цифрами);

o відомості про документ (паспорт, посвідчення), що засвідчує особу, яка отримує цінності;

3. Дата укладення документа.

4. Підпис особи, яка отримала цінності.

5. Засвідчення підпису (у приватній розписці).

У розписці на отримання грошей пишуть суму (цифрами й у дужках - словами); крім прізвища, імені, по батькові одержувача, вказують номер і серію його паспорта й місце проживання. Будь-які виправлення й перекреслення не допускаються.

Документ пишуть від руки в одному примірнику. Розписка подається адресатові (установі, організації, матеріально відповідальній особі). Іноді в розписці зазначають свідків (осіб, які були присутні під час отримання цінностей). У цьому разі вони повинні засвідчити документ своїми підписами.

Зразки розписок

Я, студент факультету економіки І менеджменту Національного університету харчових технологій Максим'юк О.П., отримав від завідувача бібліотеки P.O. Надточій для тимчасового користування на час зимових канікул 1 (один) підручник з фізики, 1 (один) підручник з англійської мови, 1 (один) підручник з культурології.

21.01.2004 (підпис)

Підпис студента О.П. Максим'юка засвідчую. Декан факультету

економіки і менеджменту (підпис) М.А. Староверова

11.Правила телефонної розмови

Телефонна розмова - один із різновидів усного мовлення, що характеризується специфічними ознаками, зумовленими екстрамовними причинами:

o співрозмовники не бачать одне одного й не можуть скористатися невербальними засобами спілкування, тобто передати інформацію за допомоги міміки, жестів, відповідного виразу обличчя, сигналів очима тощо (відсутність візуального контакту між співрозмовниками);

o обмеженість у часі (телефонна бесіда не може бути надто тривалою);

o наявність технічних перешкод (втручання сторонніх абонентів, кепська чутність).

Отже, якщо ви людина ділова й цілеспрямована, передбачлива, якщо ви турбуєтеся про власний авторитет, а також престиж своєї фірми і звикли враховувати все до найменших дрібниць, то вироблення певних принципів поведінки у телефонному спілкуванні є просто необхідним і незамінним.

Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися таких правил ведення телефонної розмови.

Якщо телефонуєте ви:

o насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також свої прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються нечітко, а тому називайте свої прізвище та ім'я останнім - принаймні це буде почуто;

o якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити;

o якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спершу, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;

o попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди;

o завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, пам'ятаючи, що нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;

o у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.

Якщо телефонують вам:

o спробуйте якомога швидше зняти слухавку й назвіть організацію, яку ви представляєте;

o у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;

o розмовляйте тактовно, ввічливо демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;

o не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас;

o якщо ви даєте обіцянку, намагайтесь дотримати слова й виконати ЇЇ якомога швидше. У разі виникнення складних питань запропонуйте співрозмовникові зустріч для детального обговорення суті проблеми;

o завжди стисло підсумовуйте бесіду, перелічіть іще раз домовленості, що їх ви досягай.

Незалежно від того, хто телефонує:

o будьте доброзичливим, у жодному разі не виказуйте свого невдоволення чимось;

o ставте запитання та уважно вислуховуйте відповіді на них;

o намагайтесь залишатися тактовним і стриманим, навіть якщо розмова стає вельми неприємною для вас;

o симпатія до вас зросте, якщо ви кілька разів упродовж бесіди назвете співрозмовника на ім'я та по батькові;

o особливо наголошуйте на найсуттєвішому. Якщо під час бесіди ви називаєте якісь числа, їх варто повторити кілька разів, аби уникнути прикрих непорозумінь;

o пам'ятайте, що по телефону звучання голосу значною мірою спотворюється, тому ваша артикуляція неодмінно повинна бути чіткою, а темп мовлення - рівним, тон - спокійним, витриманим;

o намагайтесь якомога ширше використовувати лексичні можливості літературної мови (насамперед багату синоніміку), але при цьому завжди висловлюйтеся стисло й точно, правильно побудованими реченнями. Стежте за логікою викладу своїх думок, послідовністю.

o розмовляйте середнім за силою голосом.

Службова розмова складається з таких етанів:

1) момент налагодження контакту;

2) викладення сутності справи (повідомлення мети дзвінка, підхід до питання, обговорення повідомленої інформації);

3) закінчення розмови.

Будь-яку телефонну розмову починаємо коротким виявленням ввічливості: Добрий день (ранок вечір)! Доброго (ранку, вечора)! Якщо телефонуєте у справі, то потрібно назвати не лише прізвище, ім'я та по батькові, а й посаду, що її ви обіймаєте. Якщо той, хто телефонує, забув назвати себе, співрозмовник має право запитати: Вибачте, з ким я розмовляю? У відповідь ви не повинні обурюватися чи одразу класти слухавку - згідно з правилами етикету вам слід відрекомендуватися; на анонімний дзвінок можна не відповідати й одразу покласти слухавку. Якщо до телефону підійшов не той, хто вам потрібен, ви повинні перепросити і звернутися з проханням покликати потрібну вам людину: Добрий день. Перепрошую за турботу, чи не могли б ви запросити до телефону Івана Петровича (пана Петренка); Дуже прошу, попросіть до телефону Ольгу Власівну (пані Ольгу, пані Романчук); Будь ласка, покличте до телефону... Зазвичай відповідають так: Добрий день. Зачекайте, будь ласка, хвилиночку, я зараз передам їй слухавку; ...Прошу зачекати; ...Будь ласка, зачекайте. ...На жаль (шкода, вибачте), Іван Петрович вийшов, повернеться о 14 годині. Можливо, ви хотіли б йому щось передати. Є його заступник, можливо, він зміг би допомогти вам. Коли до телефону підійде потрібна вам людина, неодмінно слід знову привітатись і назвати себе.

Нетактовно давати абонентові неправильну інформацію, розмовляти грубо, якщо він помилився номером телефона. Буде люб'язно з вашого боку, коли допоможете абонентові з'ясувати причину невдачі. Своєю чергою, якщо ви зателефонували не за потрібним вам номером, маєте обов'язково перепросити за завдані турботи. Намагайтеся завжди бути ввічливим, адже ваша тактовність - це насамперед повага до самого себе. Ввічливість має стати духовною потребою кожної людини.

Після встановлення зв'язку намагайтеся викладати інформацію чітко, стисло та по суті. Саме така розмова характеризуватиме вас як досвідчену, ділову людину, що не зловживає чужим часом і увагою, як людину, котра досконало володіє етикетом телефонної бесіди. Ще однією надзвичайно важливою умовою ведення розмови є логічність і послідовність висловлення думок. Неприпустимо, щоб ваша розмова була хаотичною, адже так мета вашого дзвінка може залишитися незрозумілою для співрозмовника. Не забувайте про дотримання пауз-у такий спосіб ви надасте співрозмовникові можливість висловити своє ставлення до проблеми. У розмові уникайте категоричності, докладайте зусиль, аби тон вашої розмови був якомога доброзичливішим. Якщо ви поважаєте себе і свого співрозмовника, намагайтеся уникати категорично-наказових висловлювань.

Ініціатива закінчення розмови належить зазвичай тому, хто телефонував, іноді викликаний до телефону може ввічливо сказати, що з тієї чи іншої причини поспішає, хоче закінчити розмову. Завершуючи розмову, обов'язково треба попрощатися.

Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв'язати). У разі, якщо вам телефонують на роботу в особистих справах, відповідайте, що ви неодмінно зателефонуєте після роботи.

І на сам кінець, не зловживайте займенником я, адже ваша розмова - діалог, а не монолог.

12.Складні випадки написання та вживання іменників, прикметників, дієслів, прислівників, займенників, числівників, прийменників, сполучників, часток у ділових паперах.

13.Договір, реквізити та умови укладання договорів.

Договір — це документ, який засвідчує угоду двох або більше юридичних чи фізичних осіб про встановлення, зміну або припинення їх спільних дій згідно із зафік­сованими в ньому цивільними правами та обов’язками.

Договір може укладатися між фізичними особами (ок­ремими громадянами), юридичними особами (організа­ціями), фізичними і юридичними особами відповідно до вимог чинного законодавства.

Незважаючи на значні відмінності, які мають місце в текстах договорів, при їх укладанні розкриваються, як правило, такі питання:

1. Назва документа (договір).

2. Місце й дата укладання договору.

3. Вступна частина (назви сторін, що укладають договір, посади, прізвища, імена й по батькові осіб, що підписують договір, із зазначенням їх повноважень).

4. Предмет договору.

5. Обов’язки сторін.

6. Взаєморозрахунки сторін.

7. Відповідальність сторін.

8. Термін дії договору.

9. Умови припинення дії договору.

10. Додаткові умови.

11. Юридичні адреси сторін.

14.Використання різних видів візитних карток.

Візитна картка - це картка для вручення під час знайомства чи візиту.

Візитна картка здебільшого містить такі реквізити:

1. Назву установи, організації.

2. Ім'я та прізвище (у нашій практиці - прізвище, ім'я, по батькові) власника картки.

3. Посаду.

4. Адресу установи, організації.

5. Номери телефонів, факсу.

На візитній картці офіційної особи, дипломатичного працівника друкуються лише ім'я, прізвище та посада її власника.

Світова практика має досвід використання різних видів візитних карток, що різняться функціональним призначенням. Найбільш поширені такі з них:

1. Візитна картка фірми, установи чи організації. Містить повну назву організації, адресу, телефон, факс. Використовується із представницькою метою і для привітання від імені фірми.

Зразок:

ГОРОДЕНКО Валерій Никифорович

м. Київ

5. Сімейна (спільна) візитна картка, що містить прізвище, ім'я, по батькові кожного з членів подружжя. Ці картки можуть містити номер телефону, а також бути без нього.

Зразок:

ЛИТВИНЕНКО

Володимир Лариса

Іванович Борисівна

Тел. 244-18-24

Візитними картками обмінюються зразу після того, як особи були представлені одна одній. Вручається візитна картка так, щоб новий знайомий міг прочитати текст.

Використання візитних карток

Візитними картками не тільки обмінюються, а й надсилають їх після ділового візиту або як супровід до подарунків, книг тощо. Розрізняють такі способи їх використання:

І.Для привітання

4. Для запрошення на прийом. З цією метою вгорі на візитній картці пишеться ім'я і прізвище того, кого запрошують, а внизу вказується вид прийому (сніданок, вечеря тощо), місце, дата і час його проведення. Можна скористатися також запрошенням, до якого прикріпити свою візитну картку.

5. Для повідомлення про від'їзд із країни на візитній картці робиться напис:

P.P. С. (pour prendre conde - щоб попрощатися).

6. Для повідомлення про зміну адреси. Разом із старою візитною карткою надсилається нова, що містить нові реквізити.

Візитні картки ніколи не підписуються, і на них не ставиться дата.

Якщо візитна картка надсилається поштою або з кур'єром, то її вкладають у конверт, на якому друкують або пишуть ім'я, прізвище та посаду адресата.

15.Фразеологічні звороти. Їх класифікація та сфери вживання.

Фразеологізми — (фразеологічні звороти) стійкі словосполучення, які сприймаються як єдине ціле і вживаються носіями мови в усталеному оформленні.

Розрізняють три типи фразеологізмів:

Фразеологічні зрощення.

Фразеологічні єдності.

Фразеологічні сполучення.

Фразеологізми мають чітко виражене стильове призначення. Кожен стиль мов­ лення послуговується значним запасом фразеологізмів. Стильове використання фразеологізму залежить насамперед від наявності чи відсутності емоційного за­ барвлення. Нейтральні (міжстильові) фразеологічні звороти вживаються у всіх стилях мов­ лення. Наприклад: вогнище культури, посіяти іскру. Емоційно забарвлені фразеологізми використовуються в художньому, розмов­ ному та публіцистичному стилях. Наприклад: мокра курка — зневажливе ставлення; важка артилерія — іронічний відтінок. Стилістичні функції фразеологізмів залежать і від джерел походження. На цій підставі вони поділяються на розмовно-побутові, народнопоетичні і книжні. _ Фразеологія

25) типові мовні звороти написання листів – нагадувань, претензій

ТИПОВІ МОВНІ ЗВОРОТИ

Перше нагадування

1. Дозвольте Вам нагадати про ...

2. Користуючись нагодою, дозвольте нагадати, що Ви маєте заборгованість ...

3. Просимо Вас звернути особливу увагу на те, що у Вас є заборгованість на суму ...

4. Хотіли б нагадати Вам про ...

5. Нагадуємо Вам, що термін подання звітів минув ... (дата).

6. Вважаємо за потрібне нагадати Вам, що відповідно до контракту комісійна винагорода має сплачуватися до ... (дата).

7. Змушені нагадати Вам, що термін оплати рахунків за друк замовленої Вами поліграфічної продукції минає... (дата).

8. До речі, нагадуємо Вам, що відвантаження Вами товарів зі складу мало закінчитися ще ... (дата).

9. Доречно буде нагадати, що ...

10. Гадаємо, що ця несплата є лише недоглядом, і сподіваємося, що Ви ліквідуєте її протягом ...

11. Щоб Ви змогли швидше зорієнтуватися в ситуації, надсилаємо Вам копії рахунків, термін оплати яких уже минув.

12. Наша бухгалтерія повідомила, що Ви вчасно не оплатили кілька рахунків...

13. Сподіваємося, що ця несплата - лише прикра помилка, яку буде виправлено найближчим часом.

14. Просимо вибачення (нам прикро), що змушені потурбувати Вас з цього приводу.

Повторні нагадування

1. Нам дуже незручно, що змушені знову нагадати Вам про ...

2. На жаль, змушені знову нагадати Вам, що й досі не отримали від Вас оплачених рахунків.

3. Нам дуже прикро, що змушені знову нагадувати про наявність кількох і досі не оплачених рахунків.

4. Затримка Вами оплати суперечить нашим попереднім домовленостям про умови торгівлі. Ми зберігаємо за собою право подальших дій.

5. Ваше небажання чітко дотримуватися термінів оплати є порушенням умов контракту.

6. Шкода, але змушені повідомити Вас про зміни в системі оплати замовлень, які спричинені тим, що Ви вчасно не оплатили попередніх.

7. Ми ніколи не турбували б Вас такими нагадуваннями, якби Ви вчасно виконували свої платіжні зобов'язання.

8. Нагадуємо Вам, що Ви погодилися на оплату у визначений нами термін. Затримка оплати змушує нас щомісяця знімати з Вашого рахунка ...% несплаченої суми.

9. Вибачте, але ми вже вкотре змушені нагадувати Вам, що заборгованість є дуже великою (значною).

10. Вважаємо своїм обов'язком (вважаємо за потрібне) ще раз нагадати Вам про борг, термін сплати якого закінчився ще ... (дата).

11. Упродовж останніх ... тижнів Вам було надіслано три офіційні нагадування про значну заборгованість нашій компанії. На жаль, ми не отримали від Вас жодної відповіді...

12. Нам неприємно знову звертатися до Вас Із цього приводу, однак усі наші нагадування про необхідність відвантажити нашій компанії товар і досі залишилися без відповіді.

13. Ми востаннє продовжуємо Вам термін для оплати рахунка-фактури.

14. Просимо сплатити заборгованість протягом ... днів.

15. Ми чекаємо оплати наших рахунків уже впродовж ... місяців. Просимо переказати належну суму на наш рахунок у банку до кінця цього тижня.

16. Наша співпраця була доволі плідною, та її продовження буде можливим лише за умови погашення боргу до ... (дата).

17. Ми вже кілька разів (неодноразово) письмово зверталися до Вас із проханням пояснити, чому Ви не оппачуєте рахунків, але, на жаль, так і не отримали відповіді.

18. Ви вже на ... місяців затримуєте подання річного звіту, тому ми змушені...

19. Ваше зневажливе ставлення до наших прохань завдає шкоди нашому співробітництву, яке колись було плідним.

Останнє нагадування і попередження про наступні юридичні дії

У разі, якщо делікатні нагадування і вимоги не дали бажаних наслідків, ви змушені будете звернутися до суду або розірвати контракт. Слід повідомити про це адресата, але зробіть усе можливе, щоб тон і стиль листа остаточно переконали його в тому, що для вас це вкрай неприємний, однак єдино можливий вихід із ситуації³⁴:

1. Ваша затримка з оплатою рахунків є серйозним порушенням умов контракту, тому ми змушені передати цю справу до нашого юридичного відділу.

2. Оскільки Ви не відреагували на наші неодноразові нагадування, ми передали справу нашому адвокатові.

3. Нам дуже прикро повідомляти, що у зв'язку з великою заборгованістю Ваш кредит тимчасово закрито.

4. На жаль, тривала несплата Вами рахунків змусила нас передати цю справу адвокатові.

5. У зв'язку з тим, що Ви, незважаючи на наше настійне прохання погасити борг, і досі не надіслали чек, що засвідчив би сплату, ми змушені зупинити виконання всіх Ваших замовлень.

6.3 огляду на ситуацію змушені вжити рішучих заходів ...

7. Ваша заборгованість перевищила всі попередні й становить а термін сплати закінчився ще ... (дата). Ми не можемо більше нехтувати інтересами фірми і змушені подати позов до суду.

8. Враховуючи ситуацію, що склалася на цей момент, змушені повідомити про свій намір розірвати з Вами контракт.

9. Затримка Вами оплати рахунків змусила нас звернутися до суду. Ми прикро вражені Вашим недбалим ставленням до наших прохань.

10. Ми не маємо можливості більше чекати оплати Вами рахунків. Наприкінці тижня змушені попросити наш юридичний відділ організувати погашення боргу.

11. Через систематичні і тривалі затримки з постачанням товарів ми змушені розірвати з Вами контракт.

12. Попереджаємо Вас про свій намір розірвати контракт.

13. Усі наші прохання про погашення Вами заборгованостей були марними, а тому ми змушені подати позов до суду. Повірте, нам дуже прикро, але зараз ми не бачимо іншого виходу з цієї ситуації.

14. Дуже прикро, що наше співробітництво виявилося невдалим.

26) Специфічні ознаки телефонної розмови

У наш час телефон — не лише один із найефективніших засобів зв'язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами, спосіб підтримання приватних стосунків між людьми

По телефону здійснюються переговори, домовляються про важливі ділові зустрічі, вирішують численні оперативні питання, що виникають у ході управлінської діяльності, надають консультації, звертаються із проханнями, запрошеннями, висловлюють подяки, вибачення.

Телефонна розмова — один із різновидів усного мовлення, що характеризується специфічними ознаками, зумовленими екстрамовними причинами:

• співрозмовники не бачать один одного й не можуть скористатися невербальними засобами спілкування, тобто передати інформацію за допомогою міміки, жестів, відповідного виразу обличчя, сигналів очима тощо (відсутність візуального контакту між співрозмовниками);

• обмеженість у часі (телефонна бесіда не може бути надто тривалою);

• наявність технічних перешкод (втручання сторонніх абонентів, погана чутність).

Отже, якщо ви людина ділова й цілеспрямована, передбачлива, якщо ви турбуєтеся про власний авторитет, а також престиж своєї фірми і звикли враховувати все до найменших дрібниць, то вироблення певних принципів поведінки у телефонному спілкуванні є просто необхідним і незамінним.

Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися таких правил ведення телефонної розмови.

Якщо телефонуєте ви:

• насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також своє прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім'я останнім — принаймні це буде почуто;

• якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити;

• якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;

• попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди:

• не закінчуйте розмову першим: завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;

• у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.

Якщо телефонують вам:

• спробуйте якомога швидше зняти трубку й назвіть організацію, яку ви представляєте;

• у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;

• розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;

• не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас.

Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв'язати). У разі, якщо вам телефонують на роботу в особистих справах, відповідайте, що ви неодмінно зателефонуєте після роботи.

І насамкінець, не зловживайте займенником я, адже ваша розмова — діалог, а не монолог.

27) Функції мови і мовна культура

ФУНКЦІЇ МОВИ (від лат. functio — виконання, здійснення) — призначення, роль, завдання, що їх виконує мовав сусп. вжитку. Основна, визначальна Ф. м. — комунікативна. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам. Комунікат. функція є важливим чинником розвитку мови. Напр., фонет. процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова(асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача — учасників комунікації. Спілкування — це не тільки діалог реальних осіб — певний текст може бути адресований і уявному співбесідникові, й самому собі (мовлення внутрішнє), і більшому чи меншому загалу, всьому народові (напр., послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» Т. Шевченка).

Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент комунікативної. Проте такий погляд суперечить тому фактові, що акти формування і формулювання думки можуть або збігатись, або не збігатись у часі. Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна Ф. м. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Не назване — не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна Ф. м. активно діє як у філогенезі — розвитку народу — всіх носіїв даної мови, так і в онтогенезі — розвитку окр. людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови. Пізнавальну Ф. м. ще називають пізнавально-відображальною, гносеологічною, а також акумулятивною. Ост. термін означає нагромадження в мові досвіду поколінь. Все, що будь-коли пізнане людиною, закріплюється і зберігається у слові. За назвою, внутр. формою слова, походженням (власне утворення чи запозичення) можна встановити, як було пізнане явище, як з’явилося певне поняття. Напр., в індоєвроп. добу корінь *ghel означав і «зелений», і «жовтий» і був, можна гадати, початково орієнтований на рослинність, де присутні обидва ці кольори. У праслов’ян. мові від згаданого кореня утворилась назва зело ‘рослина’, а вже від неї — прикметник на означення кольору зелений. Інше фонет. і словотвірне продовження того ж кореня, уже без рослин. асоціацій, засвідчує укр.жовтий. Люди закріплювали пізнане в слові, розщеплюючи семантику єдиного кореня (зелений — жовтий), ідучи від конкретного до абстрактного (зело — зелений).

Ф. м. виявляють себе в специфіці, особливостях окр. компонентів акту спілкування. Таких компонентів три: мовець (адресант), слухач (адресат) та інформ. потік (канал зв’язку), що йде від першого до другого. Відповідно виділяють і три Ф. м., що, таким чином, підпорядковуються комунікат. функції, але не ототожнюються з нею. Це експресивна, імпресивна та інформаційна Ф. м.

У літературознавстві та стилістиці існує термін «образ автора». Мається на увазі вираження, відображення особистості у тексті, що створений цією особистістю. Адже психіч. процес формування думки відбувається в мозку суб’єкта, і відбиток суб’єкта, прикмети суб’єктивності притаманні вже сформульованій, висловленій думці. І це — властивість не тільки худож. твору, а будь-якого тексту, будьякого висловлювання, писемного чи усного. Йдеться, власне, не про мету, а про умову використання мови — умову, що проявляється навіть незалежно від волі мовця. Це і є експресивна (від франц. expressif — виразний) Ф. м. Наявна вона завжди: говорячи про будь-що, людина мимохіть говорить і про себе. Імпресивна ж функція (від франц. impressif — такий, що справляє враження) полягає у дії мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає. Яскравий вияв такої функції — військові команди. Для виконання цієї функції мова має спец. засоби: звертання, наказовий спосіб дієслова тощо, які вживаються переважно для того, щоб домогтися від слухача бажаного для мовця результату. Імпресивну Ф. м. називають ще апелятивною (К. Бюлер), конативною (Р. Якобсон), прагматичною. Інформаційна Ф. м. (ін. назви — репрезентативна, референтна, денотативна, номінативна, когнітивна) полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні об’єктивної реальності. В цьому осн. сенс спілкування. Однак спілкування (комунікативна Ф. м.) не зводиться лише до передавання інформації. Це добре видно у зіставленні інформаційної Ф. м. з емоційною (інакше — емотивною чи виразовою). Якщо для точної передачі інформації потрібна регулярність, однотипність мовних засобів, то для емоц. мовлення, навпаки, нерегулярність, різнотипність, розмаїтість їх. В інформаційній Ф. м. йдеться про те, що передається від мовця до слухача, а в емоційній — як воно передається. І те, й друге входять у комунікацію, в акт спілкування. Емоційну Ф. м. не слід плутати з експресивною. Вираження мовця («образу автора») і вираження почуттів та оцінок, тенденція до урізноманітненого мовлення — це різні речі, хоч і пов’язані між собою. До них примикає й той аспект використання мови, який називається естетичною (інакше — поетичною) Ф. м. Йдеться про красу мови, про задоволення естет. смаків сусп-ва. Рядок «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки» (з вірша «Швачка» П. Грабовського) наснажений емоцією (вираженою пестливими суфіксами іменників), і саме вона передусім створює естет. довершеність наведеного рядка. У цій же емоційності прозирає й образ автора та, відповідно, експресивна Ф. м. Але грунтом для усіх трьох функцій зовсім не обов’язково має бути емоція. Напр., у вірш. рядку «Дзвенять у відрах крижані кружальця» Л. Костенко ним є естетика, краса, що спирається передусім на звукопис (др-кр, крижкруж, симетрія наголошених голосних а-і-і-а), який створює і відповідну емоц. атмосферу, і навіть, якоюсь мірою, образ автора. Експресивна Ф. м., таким чином, цілком виразно відмежовується від емоційної та естетичної. Усі описані Ф. м. — облігаторні, тобто обов’язкові (звичайно, з різним ступенем своєї експлікації) у будь-якому акті мовлення. Наявні також Ф. м. факультативні, необов’язкові, які можуть виявлятися в актах спілкування, але не є умовами реалізації названих актів. Це, зокрема: контактовстановна (фатична) функція, коли розмова ведеться заради самої розмови («пуста розмова»), не відбиваючи ніяких ознак, що передбачаються іншими Ф. м. (сюди ж відносять слова чи запитання для перевірки справності каналів зв’язку тощо); метамовна (металінгвістична) Ф. м., коли одні слова чи вирази використовуються для пояснення ін. або їх коментування. Напр.: «Калокір... знав, що нормани називали Русь „Гардариком", себто країною городів» (Б. Лепкий), «Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині» (Т. Шевченко). Для типових випадків коментування є усталені метамовні звороти: так би мовити, як кажуть, м’яко кажучи тощо; магічна функція (заклинання, замовляння), напр.: «Цур тобі, пек!». Контактовстановна Ф. м. є різновидом, однією з форм комунікативної Ф. м., метамовна — варіант інформаційної, а магічна — специф. форма імпресивної. Виділяють і деякі ін. факультативні Ф. м. функцію міжнаціонального спілкування, функцію міжнародного спілкування, що є виявами заг. комунікативної Ф. м. Деякі мовознавці розглядають окремо Ф. м. і функції мовлення. Проте таке трактування позбавлене підстав. Адже Ф. м. — це вияв сутності мови, її призначення, тобто її характеристики, без яких мова не може бути мовою, а реалізуються вони в мовленні. Отже, Ф. м. і функції мовлення — ті самі.

28) Резюме і його реквізити

Резюме - це документ, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.

Його ще називають CV ("сі-ві", curriculum vital, що на латині означає "шлях життя"). Головне призначення резюме - привернути увагу до себе у той момент, коли його читають уперше.

Пам'ятайте! Вдало написане резюме допоможе вам отримати інтерв'ю, тобто особисту зустріч з роботодавцем чи його представником, але не роботу.

Отже, ваша основна мета - домогтися того, щоб у роботодавця з'явилося бажання зустрітися з вами особисто. Резюме в цій ситуації визначить стиль і форму майбутньої співбесіди, оскільки інтерв'юер, готуючись до бесіди, орієнтуватиметься на запропоновану вами інформацію.

Резюме має бути лаконічним, правдивим і вичерпним. Якщо ви звертаєтеся з приводу конкретної посади, то в резюме повинно все бути орієнтовано на цю посаду.

Складаючи резюме, ви маєте виокремлювати не те, що ви хочете отримати і що вас цікавить особисто, а те, що ви можете запропонувати роботодавцю, яку користь матиме фірма від вас, чому саме ви є найкращою кандидатурою на заміщення вакантної посади.

Взагалі не встановлено якихось суворих вимог щодо розміщення реквізитів резюме, але є різні корисні поради і рекомендації.

Розрізняють два стилі викладу інформації в резюме:

o європейський (британський);

o американський.

Особливістю європейського стилю викладу є те, що подаються відомості про дату і місце народження, родинний стан та використовується хронологічний порядок викладу інформації про освіту та досвід роботи.

Американський "стандарт" вимагає зворотного порядку: спочатку називається посада, яку ви обіймаєте зараз, а потім інші посади, які ви обіймали до цього.

У світовій практиці застосовується ще один тип структурування інформації в резюме - функціональний - групування інформації про досвід роботи за основними напрямками, зосереджуючи головну увагу на професійних досягненнях. Функціональним резюме послуговуються рідше, але воно може викликати неабиякий інтерес у роботодавця.

6.4.1. Структура резюме

Ми рекомендуємо таку структуру резюме, яку можна вважати найбільш універсальною:

o назва документа;

o прізвище, ім'я, по батькові особи, яка складає резюме;

o мета складання резюме;

o дата і місце народження (якщо цього вимагає роботодавець);

o родинний стан;

o досвід роботи;

o освіта (випускникам і студентам доцільніше цей пункт подавати перед досвідом роботи);

o додаткова інформація (знання мов, уміння працювати на персональному комп'ютері, наявність водійських прав);

o контактний телефон;

o дата заповнення (не обов'язково, треба врахувати, що факсимільний апарат чи комп'ютер (під час отримання резюме електронною поштою) фіксують дату його отримання).

Резюме може також містити:

o короткий опис кваліфікації;

o відомості про громадську діяльність;

o відомості про членство в професійних об'єднаннях;

o інформацію про відбування військової служби;

o зазначення можливості відрядження, ненормованого робочого дня;

o відомості про рекомендації (від кого можна отримати характеристику).

У цілому варто дотримуватися міри, подаючи додаткову інформацію в резюме.

Аби досягти успіху, під час складання резюме рекомендують дотримуватися таких правил:

^ формулюйте свою мету зрозуміло, чітко, дохідливо;

^ намагайтеся вжити якомога більше фахових слів, що відповідають посаді, яку ви хочете обійняти. Уникайте надмірності деталізації, подаючи відомості про досвід роботи;

^ для кожного конкретного конкурсу складайте окреме резюме;

^ намагайтеся не вживати такі слова, як я, ми. Замість них вживайте на початку речення активні дієслова: організував, був учасником, створив, керував, вивчав, допоміг, обізнаний;

^ не подавайте в резюме неправдивої інформації;

S не надсилайте своєї світлини (фотокартки), якщо цього спеціально не передбачено;

S не вказуйте розмір заробітної платні;

J для передруку резюме використовуйте якісний папір стандартного розміру. Зовнішнє оформлювання резюме має забезпечити максимально комфортне його прочитання. Обов'язково виділіть необхідні заголовки;

у якщо ви обіймаєте не надто високу посаду, то під час складання резюме краще зосередитися на великому досвіді роботи й набутих навичках.

Пам'ятайте!

Із тексту резюме має вималюватися образ автора - досвідченого фахівця, надійного, чесного працівника.

Зразки резюме:

РЕЗЮМЕ Рибальченко Тетяни Платонівни Мета: Заміщення вакантної посади начальника фінансового відділу. Досвід роботи:

Міністерство транспорту України. З 1999 рокузаступ-1995-2003 ник начальника планово-фінансового відділу, до цього -головний спеціаліст.

Основні обов'язки:

Планування, фінансування, контроль за виконанням замов-лены

Підготовка та підписання договорів з виробниками автомобілів.

1985-1995 Пенсійний фонд України - спеціаліст планово-фінансового відділу.

Освіта:

1979-1985 Київський інститут народного господарства, 1975-1979 Київський транспортно-економічний технікум, спеціальність - фінанси.

Знання мов: Вільно володію англійською, німецькою мовами. Додаткова Інформація:

Працюю на персональному комп'ютері (Woed, Excel). Маю водійські права категорії В.

Контактний телефон: 458-45-28

РЕЗЮМЕ Симоненка Петра Васильовича Мета: Заміщення вакантної посади юриста (бажано в галузі трудового права) у міжнародній компанії.

Дата і місце народження: 28 квітня 1969, Київ Адреса: вул. Фізкультури, 5, кв. 20, м. Київ, 03680 Родинний стан: Одружений, маю доньку 16 років Освіта:

Університет м. Торонто, Канада. Аспірантура.

1996-1999 Захист дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук.

1 9б6_ 7 99 ^ Юридичний факультет Київського національного університету імені Т. Шевченка. Одержано диплом юриста.

Досвід роботи:

з 2000 й донині Академія адвокатури України, доцент кафедри трудового, земельного та екологічного права. Викладання курсів "Трудове право" "Управління персоналом". Виконання науково-дослідних робіт. Маю досвід консультування з підписання договорів з великими комерційними компаніями.

1991-1996 Міністерство праці України, провідний спеціаліст у з липня 1994 Департаменті міжнародного співробітництва.

Головний спеціаліст. Підготовка міжнародних угод і нормативних документів з питань регулювання трудових відносин.

Додаткова інформація:

Вільно володію англійською й французькою мовами. Працюю на персональному комп'ютері. Маю водійські права. Комунікабельний, енергійний, наполегливий у досягненні потрібних результатів. Телефон: 228-60-30. Е~таіі: PeterSimonenKO@mail.ru

29) Невербальні засоби інформування

Жести й манери повинні бути як мимовільні наслідки сердечних рухів, а не навпаки

Ф. Вейсс.

Процес спілкування не обмежується усним і письмовим повідомленням. Важливим елементом мовця є невербальні форми інформування: жести, міміка, рухи, погляд, вираз очей - всього, як стверджують дослідники, понад мільйон сигналів.

Особливо дійовими є жести. Вони являють собою вияв думок, емоцій. Звичайно, жести виникають мимовільно, але вони піддаються контролю й керуванню. "...Рука тільки тоді повинна діяти, коли слід доповнювати поняття" (М. Сперанський).

He варто надмірно жестикулювати. Адже це - негарно. До того ж складається враження, що мовцю бракує слів, інтелекту. Також може виникнути непорозуміння внаслідок неправильного витлума-чення жестів (особливо, коли йдеться під час ділової розмови 3 іноземними партнерами). Отож, щоб оволодіти тонкощами жести-кулювання - треба, перш за все, навчитися керувати власними жес-тами. Досвідчений мовець добре розуміє їх доцільність за будь-яких обставин.

Наприклад, в студентській аудиторії, на громадських зборах, в офіційній розмові чи приватній, - тобто "уловлює з першого погля-ду Горацієве: "те, що личить обставинам".

Корисними будуть рекомендації американського дослідника Поля Сопера щодо жестів під час спілкування.

Жести мають бути мимовільними. Застосовуйте жест при по-чутті потреби в ньому. He стримуйте імпульсу на половину.

Жестикуляція не повинна бути безперервною. He жестикулюйте руками протягом усієї розмови. He кожна фраза потребує підкреслення жестом.

Керуйте жестами. He намагайтесь уподібнитись вітрякові, зберігайте сили про запас; пам'ятайте, що жестикуляція - елемент рівноваги всієї пози. Жест не повинен відставати від слова.

Урізноманітнюйте жестиуляцію. He користуйтесь одним і тим самим жестом у всіх випадках, коли треба надати словам вираз-ності.

 

Жести мають відповідати своєму призначенню. Кількість та інтенсивність їх повинні узгоджуватися з характером повідомлення і співрозмовників.

Також цікавими є групи жестів, що їх зафіксували амери-канські дослідники Д. Ньєренберг і Г. Калеро. Зокрема, жести відкритості й щирості (це розкриті руки долонями вгору). Викори-стовують цей жест для вияву емоцій, відкритості, щирості. Жести домінативності (підлеглості). Вони спостерігаються при взаємодії начальника з підлеглим. Тут перевага може виражатися у вітальному потиску. Скажімо, коли людина потискує руку і повер-тає так, що її долоня зверху вашої - безперечно, її перевага. А як-що людина подає руку долонею вгору - означає готовність її прий-няти роль підлеглого. "... Рука доповнює думки, які не можна ви-ловити" (М. Сперанський).

Але часто буває,що вираз обличчя говорить значно більше, ніж жести. ".. .Мова обличчя завжди була визнана найтоншим тлумачем позувань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови го-ворить більше, ніж усі слова оратора, а тому він повинен вважати найістотнішою частиною свого мистецтва вміння настроювати об-личчя відповідно до мовлення; а особливо око - орган душі настільки сильний, настільки й виразний, як і мова, - повинно слідувати за усіма його рухами і передавати слухачам почування його серця" (М. Сперанський).

Для чого мовцю міміка? Міміка мовця - чудовий стимулятор аудиторії. Вона здатна передавати радість, рішучість, іронію. Зна-менитий оратор А. Коні писав, що "у доброго ритора обличчя гово-рить разом із язиком".

He менш важливими для мовця є рухи. Отже, чи повинен він переміщатися під час виступу? Виступаючий може переміщатися як у залі, так і в аудиторії, залежно від обставин та приводу, з якого відбувається форум. Тут треба бути особливо обережним, і, пере-дусім, думати чи "походжання" не заважатиме слухачам сприймати інформацію, чи не дратуватиме їх, і чи доречно це робити взагалі? Але ж не варто, вчепившись за трибуну, стояти нерухомо. Заклякле обличчя мовця створює атмосферу напруженості й дискомфорту.

Невербальна комунікація є комплексним процесом. Отож, щоб не виникало непорозумінь під час спілкування, треба узгоджувати несловесні засоби із словесними. Бо не добре, коли співрозмовник каже одне, а його міміка чи жестикуляція свідчить про інше.

Частина і елементи обличчя гнів презирство страждання Положення рота Рот відкритий Рот закритий Губи Кутики губ опущені Форма очей Очі відкриті або звужені Очі звужені Яскравість очей Очі блищать Очі тьмяні Положення брів Брови зсунуті до перенісся Кутики брів Зовнішні кутики брів підняті вверх Чоло Вертикальні складки на чолі і переніссі Рухомість обличчя і його частин Обличчя динамічне

30) Регулювальна функція культури мовлення

Регулювальна функція К. м. полягає, зокрема, в досягненні діал. рівноваги між нормат. та істор. граматикою, між практ. і теор. курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови. Культура усної мови — це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. К. м. — категорія оцінна, але індивід. смаки, уподобання мають грунтуватися на сусп. мовній практиці. Основи К. м. закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культур. спілкування носіїв мови. Індивід. робота над К. м. триває протягом усього свідомого життя мовця.

Культура усної мови — це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати мі­ру вживання іншомовних слів, неологізмів, взага­лі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильо­вана, навіть штучна, далека від живомовної прак­тики. Тому культуро мовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб'єктив­них, заборонних правил. Увага громадськості до культури мови визначається загальним рівнем розвитку національної культури.

31) Реквізити характерні для листів

Головна мета листа - поінформувати, пояснити, упевнити, довести і спонукати до потрібної дії адресата (одержувача). Службовий лист є документом, тому він повинен бути чітким, лаконічним, зрозумілим, не містити нічого зайвого, що б заважа­ло сприйманню основної інформації. Але добирати потрібні сло­ва і тон ви повинні самі залежно від мети листування, ступеня знайомства, віку, статі та необхідності дотримання субординації. Безперечна умова - дотримання міри, доречності й такту.

Проте лишається досить умовностей, додержувати яких конче потрібно. Це передусім стосується структури службового листа: логічних елементів змісту та правил його оформлення.

Реквізити:

1. Назва міністерства (для державних структур).

2. Назва й адреса адресанта (ліворуч або посередині).

3. Номер і дата листа.

4. Назва й адреса установи (закладу) адресата, його посада, прізвище та ініціали (праворуч).

5. Заголовок листа («про...»).

6. Текст (зміст).

7. Перелік додатків (якщо надсилаються) із зазначенням кількості сторінок.

8. Посада; звання; ранґ; статус адресанта (ліворуч).

9. Підпис, ініціали та прізвище адресанта (праворуч).

10. Печатка (якщо необхідно).

11. Віза виконавця, підпис на копію (якщо необхідно).

Будьте лаконічні. Намагайтеся викладати інформацію чітко й по суті, не зловживаючи чужим часом і увагою.

Слідкуйте за логічністю та послідовністю викладу. Розбивши текст на смислові абзаци, ви полегшите його сприймання адресатом.

Уникайте багатозначності та не переобтяжуйте лист іншо­мовними словами. Суть справи слід викладати чітко, зро­зуміло, без двозиачностей, які можуть викликати сумні­ви чи запитання.

Будьте ввічливі. Стежте за стилем вашої кореспонденції. Уникайте категоричності. Не забувайте про вступний і завершальний компліменти.

Завершальні речення можуть виражати: повторну подяку, висловлення сподівання чи надії, запевнення у співробітництві чи надійності, прохання дати відповідь, зателефонувати тощо, вибачення за турботу чи затримку з відповіддю.

Прощальні фрази добираються залежно від рівня стосунків (партнерства) на зразок:

Завжди щиро Ваш ...

Із найліпшими побажаннями ...

Щиро відданий Вам ...

Бажаємо успіхів ...

Із повагою ...

Із вдячністю й повагою ... і т. ін.

Оскільки метою офіційного листування є засвідчення адре­сатові поваги з безумовним урахуванням рангів, воно повинно ґрунтуватися на принципах поваги та обопільної коректності.

32) Основні етапи подолання страху перед аудиторією

Публічна промова — одна з форм ділової взаємодії у формі монологу доповідача перед аудиторією. Публічна промова як компонент ділового спілкування повинна бути не тіль­ки переконливою, але й красномовною, доказовою, логіч­ною, продуманою.

Вимога до публічної промови:

/ промова повинна бути від початку і до кінця захоп­лююче цікавою і корисною. Уважні слухачі Дуже тон­ко відчувають, коли оратор вичерпав своє красно­мовство і втрачають ^o цього інтерес;

S промова повинна бути складена правильно в ком­позиційному відношенні: містити вступ, основну частину і висновок.

Підготовка до публічної промови. Публічна промова ви­магає навіть від досвідчених ораторів ретельної підготовки, а для початківців це обов'язкова вимога. Підготовка промо­ви є творчою роботою, що приносить її авторові радість й імпровізаційний азарт. До такої підготовки належить на­самперед обміркована послідовність всіх етапів роботи.

Античний риторичний канон виділяв 5 етапів підготовки і проголошення промови:

S Інвенція (лат. знаходження, винахід). На цьому етапі збирають і систематизують необхідний для майбут­ньої промови матеріал.

S Диспозиція (лат. розташування). Автор майбутньої про­мови обмірковує матеріал, структурує його, пов'я­зує деталі, готує коментарі до матеріалу.

S Елокуція (словесне оформлення думки). У цій час­тині здійснюється перша редакція ключових слів, стилістичне оформлення головної частини, форму­лювання виступу і висновки, остаточна редакція тексту. ,

У Меморіо (лат. запам 'ятовування). На цьому етапі не­обхідно подумки освоїти написаний текст, навіть вив­чити його напам'ять і спробувати освоїти риторич­но, тобто виділити місця, де необхідно зробити па­узу, змінити модуляцію голосу, скористатися жес­тами — надати промові індивідуального ораторсь- . кого стилю.

Для ефективного виступу з промовою діловій людині недостатньо тільки обрати її тему, необхідно подумати і про призначення промови.

Поради для ораторів-початківців

:

У Обирайте тему, що відповідає вашим пізнанням й інтересам. Обирайте таке коло питань, підготовка до яких може дати вам більше знань, ніж мають ваші потенційні слухачі, або тему з такої області, у якій у вас принаймні не менший досвід, ніж у слухачів. Доповідач повинен володіти широким кругозором і мати суспільні інтереси.

У Підбирайте доречну тему. Вибір теми залежить від місця, часу і настрою публіки, від актуальності кон­кретного моменту. Офіційний привід варто іноді ви­користовувати як вихідний пункт для розвитку об­раної вами теми, яка, у свою чергу, може стати ці­кавішою і важливішою.

У Обирайте тему, що відповідає аудиторії. Тема має бути цікавою, важливою і зрозумілоіо для слухача. Це залежить насамперед від таких факторів:

У                 основних інтересів аудиторії;

У                 групових інтересів;

У                 актуальних сучасних інтересів;

V                 конкретних інтересів;

S новизни теми;

• S закладених у темі полярних думок.

Обираючи тему необхідно:

1.               Перевірити, чи викликає тема достатній інтерес у слухача. Найважчою для промовця є індиферентна (байдужа) аудиторія. Тому дуже важливим є обрати ак­туальну для слухачів тему, яка торкається їхніх інтере­сів і провокує потребу підтримати оратора. Це зале­жить, у свою чергу, від того, чи здатен доповідач дати відчути слухачеві, що йдеться про термінові, корисні і бажані дії.

2.             З'ясувати, чи здатні слухачі до дії. Для відповіді на це питання необхідно порівняти не тільки інтереси аудито­рії, але також її особливості: наприклад, який сенс про­понувати слухачам Придбати що-небудь, якщо в них не­має засобів або вони вже зробили те, про що їх просять?

3.             Користуватися логічно бездоганною аргументацією, враховуючи при цьому емоційну культуру слухачів та їхні переконання.

Під час промови оратор може відчувати страх перед аудиторією, зумовлений різними чинниками: невпевне­ність у собі, страх, що його не зрозуміють і промова не сподобається слухачеві. Наслідки цього страху вельми при­крі — доповідач хвилюється і перестає володіти собою і голосом, губиться в інформації, яку хотів повідомити, квапиться, затинається. У таких випадках засобом подо­лання цього страху є наполегливе тренування перед про­мовою і постійна ораторська практика. Позбутися страху допомагає погляд, звернений до аудиторії — вона скла­дається з таких самих людей, і хтось жестом обов'язково викаже свою підтримку.

Культура усного ділового спілкування є запорукою поваги клієнтів і партнерів, створює атмосферу розумін­ня і взаємоповаги між начальником і підлеглими, працює на імідж фірми, її керівника, сприяє якнайуспішнішому діловому співробітництву.

33) Аспекти культури мови вихователя ДНЗ

Культура мовлення є обов’язковим елементом загальної культури людини. Не випадково вважається, що мовлення людини – її візитна картка, оскільки від того, наскільки грамотно людина висловлює свої думки, залежить її успіх не лише у повсякденному спілкуванні, але й у професійній діяльності. Особливо актуальне це твердження щодо мовлення педагога, який працює з дітьми дошкільного віку.

Дошкільний вік є сенситивним періодом мовленнєвого розвитку дитини, тому один з провідних напрямів діяльності вихователя дитячого садка – формування усного мовлення та навичок мовленнєвого спілкування, що спирається на володіння рідною літературною мовою.

Одним з основних механізмів оволодіння дітьми рідною мовою є наслідування. У дослідженнях основоположників методики розвитку мовлення дітей дошкільного віку Єлизавети Михеєвої та Фелікса Шохіна наголошується, що діти вчаться говорити завдяки слуху та здатності наслідувати. Дошкільники говорять те, що чують, оскільки внутрішні механізми мовлення у дитини утворюються лише під впливом систематично організованого мовлення дорослих. Автор однієї з методик розвитку мовлення дошкільників Муза Алексєєва відзначає, що, наслідуючи дорослих, дитина переймає не лише всі тонкощі вимови, слововживання, побудови фраз, але й ту недосконалість і помилки, які зустрічаються в їхньому мовленні.

Саме тому до мовлення педагога дошкільного закладу сьогодні ставляться високі вимоги, і проблема підвищення культури мовлення вихователя розглядається у контексті підвищення якості дошкільної освіти.

Якість мовленнєвого розвитку дошкільників залежить від якості мовлення педагогів і від мовленнєвого середовища, яке останні створюють у дошкільному навчальному закладі. Видатні педагоги Єлизавета Михеєва та Євгенія Фльоріна особливу увагу приділяли створенню у дитячому садку розвивального мовленнєвого середовища як чинника розвитку мовлення дітей. На їхню думку, дошкільним працівникам необхідно ставити в обов’язок створювати таке середовище, в якому «мовлення дітей могло б розвиватися правильно і безперешкодно».

У сучасних дослідженнях проблем підвищення культури мовлення педагога виділяють компоненти його професійного мовлення і вимоги до нього.

До компонентів професійного мовлення педагога відносяться:

·      якість мовного оформлення мовлення;

·      ціннісно-особистісні установки педагога;

·      комунікативна компетентність;

·      чіткий вибір інформації для створення вислову;

·      орієнтація на процес безпосередньої комунікації.

Серед вимог до мовлення педагога дошкільного закладу виділяють:

·      правильність – відповідність мовлення мовним нормам. Педагогу необхідно знати і виконувати у спілкуванні з дітьми основні норми рідної мови: орфоепічні норми (правила літературної вимови), а також норми утворення і зміни слів;

·      точність – відповідність змісту мовлення та інформації, яка лежить у його основі. Педагогу слід звернути особливу увагу на семантичний (смисловий) аспект мовлення, що сприяє формуванню у дітей навичок точності слововживання;

·      логічність – вираження у смислових зв’язках компонентів мовлення і відносин між частинами та компонентами думки. Педагогу слід враховувати, що саме у дошкільному віці закладаються уявлення про структурні компоненти зв’язного вислову, формуються навички використання різних способів внутрішньо текстових зв’язків;

·      чистота – відсутність у мовленні елементів, невластивих літературній мові. Усунення із активного мовлення не літературної лексики – одне із завдань мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку. Тому, зважаючи на те, що у цьому віці провідним механізмом мовленнєвого розвитку є наслідування, педагогу необхідно піклуватися про чистоту власного мовлення: неприпустимо використовувати слова-паразити, діалектні, жаргонні слова;

·      виразність – особливість мовлення, що допомагає захоплювати увагу і створювати атмосферу емоційного співпереживання. Виразність мовлення педагога є потужним засобом впливу на дитину. Володіння педагогом різними засобами виразності мовлення (інтонація, темп мовлення, сила, висота голосу тощо) сприяє не лише формуванню довільності виразності мовлення дитини, але й повнішому усвідомленню дитиною змісту мовлення дорослого, формуванню вміння виражати своє ставлення до предмета розмови;

·      багатство – уміння використовувати всі мовні одиниці з метою оптимального вираження інформації. Педагогу слід враховувати, що в дошкільному віці формуються основи лексичного запасу дитини, тому багатий лексикон самого педагога сприяє не лише розширенню словарного запасу дитини, але й допомагає сформувати у неї навички точності слововживання, виразності й образності мовлення;

·      доцільність – вживання у мовленні одиниць, відповідних ситуації та умовам спілкування. Доцільність мовлення педагога передбачає, насамперед, володіння відчуттям стилю. Урахування специфіки дошкільного віку націлює педагога на формування у дітей культури мовленнєвої поведінки (навичок спілкування, уміння користуватися різними формулами мовленнєвого етикету, орієнтуватися на ситуацію спілкування співбесідника і т.ін.).

 

До цього переліку необхідно додати і правильне використання педагогом невербальних засобів спілкування, його уміння не лише говорити з дитиною, але й чути її.

 

Безумовно, знання педагогом дошкільного закладу зазначених вимог, їх дотримання і постійне вдосконалення свого мовлення – це запорука успішності роботи з мовленнєвого розвитку дітей у дошкільному закладі.

 34) Найпоширеніші типи службових листів

Інформаційні листи- це службові листи, в яких адресант інформує адресата про якісь факти чи заходи. Як правило, адресат пропонує свої вироби чи послуги. Інформація, наведена в такому листі, повинна бути якомога ширшою.

Рекламні листи- це різновид інформаційних листів. Вони містять детальний опис товарів чи послуг і надсилаються конкретним адресатам, щоб спонукати їх скористатися запропонованим. Незважаючи на те, що рекламні листи оформляють на фірмових бланках, поштову адресу, номери телефонів, розрахункових рахунків зазначають також у тексті.

Листи-запрошення- це такі службові листи, в яких адресатові пропонують взяти участь у якихось заходах. Листи-запрошення адресують конкретним особам, підприємствам, установам, організаціям. Починати ці слова можна з таких зворотів: “Просимо взяти участь у...”, Запрошуємо...” та ін. Далі розкривають характер заходів, умови участі в них, зазначають строки їх проведення.

Супровідні листи- це такі службові листи, в яких адресата інформують про направлення йому документів, що додаються до листа. Супровідні листи складають, коли потрібно доповнити чи роз'яснити основні документи. Супровідні листи слід починати словами: “Надсилаємо...”, “Направляємо...”. У текстах повинні зазначатися заголовки, індекси і дати документів, що направляються.

Листи-повідомлення- це такі службові листи, в яких повідомляється про щось чи стверджується якийсь факт. Їх направляють конкретному адресатові.

Листи-підтвердження- це службові листи, в яких підтверджується той або інший факт, наприклад одержання переказів, вантажів, цінних паперів тощо. Текст таких листів починається словами, утвореними від дієслова “підтверджувати”.

Листи-нагадування- це службові листи, в яких нагадується про наближення чи закінчення терміну якихось завдань, проведення заходів і необхідність внаслідок цього вжити відповідних заходів. Тексти таких листів можуть складатися з одного-двох речень і починаються словами, утвореними від дієслова “нагадувати”.

Гарантійні листи- це такі службові листи, в яких гарантується виконання чогось, наприклад оплати за послуги чи товари тощо. Якщо гарантійний лист містить відомості фінансового чи матеріального характеру, то, незважаючи на те, що банківські реквізити адресанта є на фірмовому бланкові, необхідно продублювати їх у тексті. Гарантійні листи підписують керівник і головний бухгалтер підприємства.

Ініціативні листи- це такі службові листи, що спонукають адресата дати відповідь адресантові. Залежно від викладеного в листі відповідь може бути позитивна чи негативна. У разі негативної відповіді дається обґрунтування.

Листи-відповіді- це такі службові листи, в яких дають відповідь на ініціативні листи. Якщо в ініціативному листі викладено кілька питань, то в листах-відповідях відповідають на кожне з них.

Службовий лист оформляють на бланку для службового листа (перевагу віддають кутовому розташуванню основних реквізитів) або на чистому аркуші паперу (в такому разі залишають місце для відбитка кутового чи поздовжнього штампа адресанта). Залежно від обсягу тексту використовують бланки чи аркуші формату A4 або А5.

35) Доповідь і іі складові частини

Розрізняють усну та письмову доповідь (за змістом близька до реферату).  Доповідь - вид самостійної науково - дослідної роботи, де автор розкриває суть досліджуваної проблеми; наводить різні точки зору, а також власні погляди на неї.  Етапи роботи над доповіддю.  • Підбір і вивчення основних джерел по темі (як і при написанні реферату рекомендується використовувати не менше 8 - 10 джерел).  • Складання бібліографії.  • Обробка та систематизація матеріалу. Підготовка висновків і узагальнень.  • Розробка плану доповіді.  • Написання.  • Публічний виступ з результатами дослідження.  У доповіді з'єднуються три якості дослідника: вміння провести дослідження, вміння подати результати слухачам і кваліфіковано відповісти на питання.  Відмінною рисою доповіді є науковий, академічний стиль.  Академічний стиль - це абсолютно особливий спосіб подачі текстового матеріалу, найбільш підходящий для написання навчальних і наукових робіт. Даний стиль визначає наступні норми:  • пропозиції можуть бути довгими і складними;  • часто вживаються слова іноземного походження, різні терміни;  • вживаються вступні конструкції типу "напевно", "на наш погляд";  • авторська позиція повинна бути якомога менш виражена, тобто мають бути відсутні займенники "я", "моя (точка зору)";  • у тексті можуть зустрічатися штампи і загальні слова.  Як підготувати доповідь з гуманітарних наук - дивись пам'ятку "Як написати реферат".  Доповідь з фізики, хімії, біології та інших природничих дисциплін має деякі відмінні риси.  Загальна структура такого доповіді може бути наступною:  1. Формулювання теми дослідження (причому вона повинна бути не тільки актуальною, але й оригінальною, цікавою за змістом).  2. Актуальність дослідження (чим цікаво напрямок досліджень, у чому полягає його важливість, які вчені працювали в цій галузі, яких питань у цій темі приділялася недостатня увага, чому учням обрана саме ця тема).  3. Мета роботи (у загальних рисах відповідає формулюванню теми дослідження і може уточнювати її).  4. Завдання дослідження (конкретизують мету роботи, "розкладаючи" її на складові).  5. Гіпотеза (науково обгрунтоване припущення про можливі результати дослідницької роботи. Формулюються в тому випадку, якщо робота носить експериментальний характер).  6. Методика проведення дослідження (докладний опис всіх дій, пов'язаних з отриманням результатів).  7. Результати дослідження. Короткий виклад нової інформації, яку отримав дослідник у процесі спостереження або експерименту. При викладі результатів бажано давати чітке і небагатослівне тлумачення новим фактам. Корисно привести основні кількісні показники і продемонструвати їх на використовуваних у процесі доповіді графіках та діаграмах.  8. Висновки дослідження. Умовиводи, сформульовані в узагальненій, конспективній формі. Вони коротко характеризують основні отримані результати та виявлені тенденції. Висновки бажано пронумерувати: зазвичай їх не більше 4 або 5.  Вимоги до оформлення письмової доповіді такі ж, як і при написанні реферату.  • Титульний лист  • Зміст (в ньому послідовно вказуються назви пунктів доповіді, вказуються сторінки, з яких починається кожен пункт).  • Введення (формулюється суть досліджуваної проблеми, обгрунтовується вибір теми, визначаються її значимість і актуальність, вказуються мета і завдання доповіді, дається характеристика використовуваної літератури)  • Основна частина (кожен розділ її доказово розкриває досліджуваний питання)  • Укладання (підводяться підсумки або робиться узагальнений висновок по темі доповіді)  • Список літератури. Правила складання списку використаної літератури дивися в пам'ятці "Як написати реферат".  Кілька порад про те, як блискуче виступити перед аудиторією.  • Тривалість виступу зазвичай не перевищує 10-15 хвилин. Тому при підготовці доповіді з тексту роботи відбирається найголовніше.  • У доповіді повинно бути коротко відображено основний зміст всіх глав і розділів дослідної роботи.  • Завчити значення всіх термінів, які вживаються в доповіді.  • Не бійтеся аудиторії - ваші слухачі дружньо налаштовані.  • Виступайте у повній готовності - володійте темою настільки добре, наскільки це можливо.  • Зберігайте впевнений вигляд - це діє на аудиторію і викладачів.  • Робіть паузи так часто, як вважаєте за потрібне.  • Не поспішайте і не розтягуйте слова. Швидкість вашої мови повинна бути приблизно 120 слів на хвилину.  • Подумайте, які питання вам можуть задати слухачі, і заздалегідь сформулюйте відповіді.  • Якщо вам потрібен час, щоб зібратися з думками, то, наявність заздалегідь підготовлених карт, схем, діаграми, фотографії тощо допоможе вам виграти дорогоцінний часу для формулювання відповіді, а іноді і дасть готову відповідь.  При дотриманні цих правил у вас має вийти цікавий доповідь, який поза сумнівом буде високо оцінений викладачем.

36) Норми культури мови

Культура мови – дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування[

За словами С.Єрмоленко, культура мови передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Головне завдання – подолання недбалості й бідності думки, виховання навичок літературного спілкування, засвоєння норм правильного слововжитку, граматики, вимови та наголошення, неприйняття спотвореної мови або суржику.

Суржик – (букв. – суміш жита з пшеницею, ячменю з вівсом і т. ін., а також борошно з такого зерна) – мовлення, в якому об’єднані без дотримання норм елементів різних мов. Це збіднена просторічна мова, позбавлена національного колориту, краси й виразності [2].

Основні ознаки зразкового мовлення

-        правильність, тобто відповідність літературним нормам;

-        змістовність – різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

-        послідовність - логічність та лаконічність думок;

-        багатство – використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

-        точність – залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу;

-        виразність – слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

-        доречність та доцільність – залежить від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, настрій адресата.

 Завдання 1. Прочитайте і прокоментуйте наведений текст. 

Луцький медик Олександр Харченко зробив відкриття: суржик, нешанобливе ставлення до рідної мови потрохи ... убиває людину. Звісно, нашою першою реакцією був подив і, м’яко кажучи, недовіра. Але міркуйте самі...

Харченко практикує і навчає лікарів су-джок медицині. Але його останнє відкриття дотичне ще й до фізики та філології.

– Земля – рідинний субстрат, на поверхні якого є тоненький шар земної кори. Планета крутиться в холодному космосі й створює сильну вібрацію (це можна порівняти з вібрацією колеса автомобіля). Тим часом медицина досі не може з’ясувати, для чого у людини біля горла є маленька вигнута кісточка – під’язикова. Древні китайці стверджували, що до неї інформаційно під’єднані всі м’язові системи організму. Під’язикова кістка своєрідно зав’язує на собі рефлекторні процеси, бо відчуває вібрацію Землі та м’язів. Ця кістка вібрує відповідно до території проживання людини. Через такі специфічні особливості диво-орган бере участь у мовному процесі.

“Ви чуєте мою полтавську говірку? – запитує пан Харченко. – Я не можу інакше говорити – народився на Полтавщині, і мій язик вимовляє специфічне полтавське “ел”. Француз говорить прононсом, а італієць (там ще є додаткова вібрація моря) – дуже швидко. Британець мусить не закінчувати слова, ковтати їх – це туман змушує їх закривати рота, бо недарма Англію називають Туманним Альбіоном. Тож терени вібрують по-своєму, створюючи мову”.

Отже, за теорією Харченка, наша мова залежить не тільки від роботи так званих мовних м’язів та язика, але й від під’язикової кістки, що поєднана з оститими відростками черепа. Якщо порушити природний процес передачі інформації від цієї кісточки до м’язів, людина підхоплює болячку. Медик порівняв збільшення кількості російськомовних в Україні зі збільшенням смертності українців: “Чому українці живуть чи не найменше в Європі? Можливо, причина у суржику, яким вони спілкуються?”. Його логіка така: людина ламає рідну мову, а відтак ламає тіло. Часто Харченко випробовує своє відкриття на практиці ... читанням: „Приходить до мене, приміром, у Польщі пацієнтка з проблемами постави. Прошу її почитати вірш Міцкевича ідеальною польською. Коли людина говорить рідною мовою, буквально на очах починається процес зцілення. Змінюється насамперед постава – усі м’язи починають зразково працювати. Чому? Бо під’язикова кісточка інформує (погано або добре) вестибулярний апарат”.

Про те, що язик – це друге серце, казали ще давньокитайські цілителі. Медицина тибетська, індійська довели, що діабет – це проблема кривомовності. Діабетикам Харченко радить послухати свою вимову через диктофон і виміряти рівень цукру в крові. Потім вголос почитати Лесю Українку, Котляревського чи Франка і ще раз виміряти рівень цукру в крові. Шок, за переконанням ученого, вам забезпечено.

Якщо повірити Харченкові, то збільшення кількості російськомовних в Україні, або ж людей, які буквально ґвалтують співпрацю під’язикової кістки з м‘язами, і є основною причиною неймовірного зростання захворюваності на цукровий діабет у світі. Причина цьому – суцільна комп‘ютеризація, яка спричиняє недорікуватість. Мова комп’ютера та інтернету – англійська, а вона ковтає слова. От і потрапляє користувач у ситуацію, коли під’язикова кістка і м‘язи не в злагоді між собою.

Тож рецепт луцького вченого простий: щоб запобігти найстрашнішим хворобам, говоріть щирою українською і співвібруйте з рідною землею [3].