Вадим васютинський інтеракційна психологія влади

Київ – 2005

УДК 316.6:159.923.2

Васютинський В. Інтеракційна психологія влади. – К., 2005. – 492 с.

Монографію присвячено пошукові соціяльно-психологічних джерел влади. Аналізуються процеси поставання владно-підвладних стосунків у людському середовищі, обґрунтовується їхня інтерактивно-феноменологічна природа.

Для фахівців у галузі соціяльної психології та суміжних дисциплін.

Vadym Vasyutynskyy. Interactional Psychology of Power. – Kyiv, 2005. – 492 p.

The monograph is devoted to the search of social-psychological sources of power. The making of dominant-subordinate relations in the human environment is analyzed and their interactive-phenomenological nature is substantiated.

Intended to the specialists in the field of social psychology and allied sciences.

Наукові рецензенти:

Наталія ЧЕПЕЛЄВА, доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент АПН України

Надія КАЛІНА, доктор психологічних наук, професор

В’ячеслав КАЗМІРЕНКО, доктор психологічних наук, професор

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту соціяльної та політичної психології АПН України, протокол № 9/04 від 28 жовтня 2004 р.

ISPP

Видається в авторській редакції

© Васютинський В.О.

Подяка: У роботі над книгою мені сприяло чимало людей – колеґи з праці, аспіранти, студенти, клієнти, спілкування з якими давало інтелектуальну поживу, спонукало розумову активність, додавало снаги й натхнення. Їм усім висловлюю сердечну подяку. Окремі слова вдячности – Тетяні Титаренко, Віталієві Татенкові, Людмилі Смирновій, Людмилі Калачніковій.

З М І С Т

В С Т У П 7

1.1. Змістові характеристики влади в просторі функційних дихотомій 14

1.2. Символіка внутрішнього і зовнішнього в мотивації влади 25

1.3. Домінантна і підпорядкована позиції у владно-підвладній взаємодії 45

Резюме 66

2.1. Індивідуальна суб’єктність та інтерсуб’єктивність: цілісний дискурс існування 69

2.2. Сенсо-символічна природа інтерсуб’єктної взаємодії 89

2.3. Узалежнення і впорядкування як провідні дискурси інтерсуб’єктної взаємодії 119

Резюме 148

3.1. Внутрішньоіндивідні та особистісні передумови інтерсуб’єктної взаємодії 151

3.2. Зовнішньо-ситуаційні та міжособові чинники інтерсуб’єктної взаємодії 162

3.3. Інтерсуб’єктна взаємодія як джерело соцієтальної структури 183

Резюме 208

4.1. Владно-підвладні стосунки як чинник формування дитячої особистости 211

4.2. Владно-підвладний зміст соціялізаційних впливів 237

матері, батька та інших членів сім’ї 237

4.3. Реалізація кратологічного циклу 249

на окремих етапах особистісного онтогенезу 249

П е р і о д и ж и т т є в о г о ш л я х у о с о б и 271

4.4. Символізація батьківської влади 280

Резюме 286

РОЗДІЛ 5. ВЛАДНО-ПІДВЛАДНІ АСПЕКТИ СТАТЕВОРОЛЬОВОЇ І ҐЕНДЕРНОЇ ВЗАЄМОДІЇ 290

5.1. Співвідношення владно-підвладних і ґендерно-статеворольових характеристик статево значущої взаємодії 290

5.2. Владно-узалежнювальне значення статевої ідентичности 300

5.3. Владно-підвладні параметри жіночого і чоловічого 315

5.4. Інтеракційно-кратологічний зміст маскулінности і фемінінности 325

Резюме 338

РОЗДІЛ 6. ІНТЕРАКЦІЙНА ПРИРОДА ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНОГО БУТТЯ 342

6.1. Біопсихічні та психофізичні основи ідеологічного залучення 342

6.2. Авторитет особи як джерело ідеологічного відображення дійсности 361

6.3. Зародження спільних ідей у внутрішньогруповій взаємодії 375

6.4. Інтеракційне підґрунтя ідеологічного трансцендування 401

6.5. Самовизначення особи в просторі між владою ідеології та індивідуальною свободою 424

6.6. Соціяльно-психологічна природа політичної влади 442

Резюме 463

З А К І Н Ч Е Н Н Я 470

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 484

В С Т У П

Серед усіх чеснот і вад людської натури “найпомітнішими” є статевий потяг і прагнення влади, що іноді прямо й відверто, а частіше – опосередковано й завуальовано претендують на провідні позиції в мотивації поведінки. На те й існує наука психологія, аби збагнути зміст усіляких маскувань і розкрити людям очі на їхню справжню суть.

Колись за статевий потяг узявся З. Фройд, який звільнив його від тисячолітніх заборон і “дозволив” людям бути сексуальними істотами. Двадцяте століття великою мірою минуло під знаком сексуального розкріпачення людської цивілізації. Сексуальна революція (як і кожна революція) змінила спосіб життя мільйонів людей, породивши водночас силу-силенну нових проблем.

Сьогодні більшість із нас не боїться й не соромиться зізнаватися, що має сексуальну потребу, відчуває сексуальні переживання, може і хоче отримувати сексуальне задоволення. А дехто навіть хизується своїми сексуальними уподобаннями. Невідомо лише достеменно, чи стало людство від цього щасливішим.

Інакше склалося з владою. Вона й досі успішно маскується під брендами любови і ненависти, шляхетности і ницости, еґоїзму та альтруїзму тощо. Прагнення влади теж мало свого провісника в психології – А. Адлера, який намагався переконати людство в тому, що найбільшу проблему становлять не сексуальні потреби, а почуття нижчости, зумовлене переживанням своєї справжньої чи позірної гіршости від інших людей, у тому числі й у сексі. Й острах перед таким порівнянням не на свою користь спонукає домагатися компенсації через здобуття влади над іншими – дитиною чи батьком-матір’ю, чоловіком чи дружиною, коханцем чи коханкою, сусідом чи колеґою з праці, вечірковим товариством чи цілим народом.

Звернімо увагу: люди більш чи менш охоче прийняли вчення Фройда і визнали, що хочуть сексу, але як же неохоче погоджуються з Адлером у тому, що хочуть також або й насамперед влади.

У багатьох психологічних і соціологічних концепціях поняття влади розглядається як центральне, базове, таке, із якого виводяться інші категорії, що перебувають у залежній від категорії влади позиції [Кравченко, 1989а; Мшвениерадзе, 1989; Wiatr, 1977]. Особливо характерним це було для наукових розробок ХХ ст. Б. Рассел пропонував розглядати владу як фундаментальне пояснювальне поняття, що об’єднує всі соціяльні науки, аналогічне поняттю енергії у фізиці (див. [Хекхаузен, 1986, c. 307]). Г. Яворська зазначає, що наприкінці ХХ ст. поняття влада, авторитет разом із ціннісними орієнтаціями та наставленнями визначають маґістральні напрями розвитку соціяльної теорії [Яворська, 2000, с. 97].

Основною підставою для таких міркувань є те, що владно-підвладні співвідношення пронизують усі людські стосунки, постають як їхня істотна й невід’ємна характеристика. У кожному випадку міжлюдської взаємодії більш чи менш виразно простежується намагання її учасників певним чином зумовити фізичну, психічну, соціяльну активність партнерів. Водночас слід застерегти, що не в усіх варіянтах взаємодії владно-підвладні співвідношення становлять її сутність, є визначальними й провідними. Проте в одних випадках це справді так, а в інших – владні характеристики взаємодії бодай якоюсь мірою нюансують її психологічний зміст.

На рівні категоріяльних узагальнень влада насамперед співвідноситься з категорією залежности в її широкому значенні, близькому до категорій “зв’язок”, “відношення”. Якщо владний, або “кратичний” (грец. κράτος – влада), зміст взаємодії перебуває на периферії її психологічного аналізу, то категорії влади і залежности можуть уживатися як синоніми. З логічного погляду, проте, більш виправданим є таке розуміння їх, коли залежність розглядається як родова щодо влади категорія. Влада натомість (або владно-підвладні відношення) має місце тоді, коли учасники процесу взаємодії хоч би щонайменше стають її суб’єктами, коли більш чи менш істотним для взаємодії є вияв і залучення суб’єктностей її учасників. Саме в такому разі влада набуває статусу змістової характеристики взаємодії, яка водночас виявляється взаємодією інтерсуб’єктною.

Чи не найбільшого патосу категорія влади набула в концепції Ф. Ніцше, який майже ототожнював самé існування з волею до влади. Цю волю він розумів як ненаситнé прагнення до вияву або застосування влади, користування з неї як творчий інстинкт [Ницше, 2000, c. 794–799, 865, 883]. Такий панкратизм мав і має дотепер чимало послідовників: владу називають фундаментальним аспектом процесужиття [Мэй, 2001, с. 1–18]], розуміють максимально широко, ототожнюючи з поняттям залежности [Холл, 2001, c. 188], трактують як ”розчинену” в суспільстві, де вона належить усім разом і нікому зокрема [Ильин, Мельвиль, 1997], розглядають як справжнє й неминуче джерело стосунків між людьми [Московичи, 1998, c. 282], визнають за загальний інтеґратор безлічі доконечних людських тенденцій [Каверин, 1991, с. 19–20].

Як залежність влада існує всюди. Вона об’єднує між собою всі об’єкти й явища і є невід’ємним атрибутом їхньої взаємодії. Те саме можна сказати й про владу в людському середовищі. Вона й трактується найчастіше як категорія зв’язку між людьми [Грошев, 2000; Кейзеров, 1973, с. 14; Пістрий, 1998; Пролеєв, 1999]. І в такому розумінні владу не слід розглядати як суто політичну, бо політична влада – лише окремий варіянт вияву владно-підвладної взаємодії.

У контексті окресленої проблемности категорії влади увиразнюється така її атрибутивна характеристика, як актуалізація і залучення суб’єктности учасників взаємодії. Відношення влади, у яких жодним чином не присутні, не виявляються суб’єктності, перестають бути власне кратичними. Коли ж ідеться про наявність несформованої або неповноцінної суб’єктности, то можна говорити про прото- або квазікратичні відносини. Брак суб’єктного залучення робить владно-підвладні відносини простими відношеннями залежности в широкому розумінні, позбавляє їх психологічного змісту.

Суб’єктне залучення стає можливим тільки в умовах спільно-взаємної занурености суб’єктів у специфічні дискурси інтерсуб’єктної взаємодії – взаємодії, у межах якої і завдяки якій найістотніше породжуються, виявляються та утверджуються владно-підвладні ставлення, взаємини, стосунки, відносини. З’ясуванню таких процесів і було присвячено проведене теоретичне дослідження, об’єктом якого стала інтерсуб’єктна взаємодія, а предметом – індивідуально- і соціяльно-психологічні закономірності виникнення, поставання та утривалення владно-підвладних співвідношень між суб’єктами – учасниками інтерсуб’єктної взаємодії.

Дослідження мало на меті з’ясувати й пояснити соціяльно-психологічну, інтерактивну природу зародження, розгортання й утвердження в людській спільноті різноманітних владно-підвладних відношень, зміст і ступінь їхнього впливу на структурування людських стосунків, взаємин і ставлень у найзначущіших сферах соціяльного співжиття.

У ході вивчення визначеної проблеми ставилися й розв’язувалися такі основні завдання:

• аналіз психологічної структури влади, виявлення змістових характеристик і мотиваційних джерел владно-підвладної взаємодії;

• вивчення дискурсивної природи інтерсуб’єктної взаємодії, розгляд співвідношень індивідуально-суб’єктних та інтерсуб’єктивних властивостей психологічного простору особи;

• дослідження внутрішніх і зовнішніх передумов та чинників інтерсуб’єктної взаємодії, з’ясування інтеракційних особливостей породження соцієтальної структури;

• окреслення владно-підвладних параметрів особистісного поставання;

• з’ясування психологічного змісту владно-підвладних залежностей у сфері міжстатевої взаємодії;

• визначення соціяльно-психологічних характеристик ідеологічного відображення дійсности, розкриття інтеракційної природи політичної влади.

Виняткова внутрішня і зовнішня складність досліджуваного предмету спонукає відмовитися від виразного преферування тільки однієї методологічної позиції. Продуктивним, натомість, виявляється поєднання основних положень окремих психологічних теорій у межах інтеракційної парадигми. Опора на неї забезпечує більш чи менш еклектичному підходові серйозне наукове підґрунтя, у певний спосіб виправдовує методологічну всеїдність, надаючи їй характеру теоретичної всебічности.

Аналіз провідних науково-психологічних концепцій дав підстави виділити основні групи положень, зміст яких є істотним для розгляду кола досліджуваних проблем.

Насамперед ідеться про соціяльно-психологічну природу влади. Тут головну увагу звернуто на психологічний зміст прагнення влади в структурі особистісної мотивації (А. Адлер), біопсихічні передумови соціяльного контролю (М. Фуко), психологічну суть механізмів соціяльного впливу (Ф. Зимбардо, М. Ляйппе), місце влади в системі соціяльно-політичних відносин (Є. Вятр).

На розуміння джерел індивідуальної суб’єктности визначальний вплив справляють інтраіндивідні, інтерперсональні та дискурсивні підходи. До першої групи належать ідеї Ф. Ніцше про ірраціонально-волюнтаристську природу буття, З. Фройда про несвідомі джерела мотивації та захисні механізми поведінки, К. Юнґа про зміст колективного несвідомого, К. Абульханової-Славської про статус людини як суб’єкта психічної активности, В. Татенка про субстанційні інтуїції в онтогенетичній структурі суб’єкта.

Інтерперсональні парадигми найвиразніше втілено в положеннях соціяльно зорієнтованого психоаналізу К. Горні (соціяльно-культурні чинники невротизації), В. Райха (сексуально-енергетична природа поведінки), Г. Саллівана (особистість як інтерперсональна структура), Е. Фромма (прагнення залежности і страх перед індивідуальною свободою), Е. Ериксона (психосоціяльний розвиток індивіда), Р. Столороу, Б. Брандшафта і Дж. Атвуда (інтерсуб’єктивний зміст психоаналізу).

Дискурсивно-постструктуралістські погляди на суб’єкта відстежено в концепціях Ж. Лакана (семіотичний суб’єкт у дискурсивному просторі), М. Фуко (дискурс влади над тілом), Н. Каліної (лінґвістичний психоаналіз).

У розгляді закономірностей розвитку і саморозвитку індивідуального суб’єкта, особи, особистости використано думки про визначальний вплив вражень і переживань раннього дитинства (З. Фройд, А. Адлер, К. Горні, Г. Салліван), про психологічний зміст вікових етапів і криз (Л. Виготський, Е. Ериксон, Ж. Піяже), особистісного онтогенезу (О. Ткаченко) та саморозвитку індивідуального суб’єкта (В. Татенко), про людину як активного суб’єкта самотворення (С. Рубінштейн) і нададаптивної активности (В. Петровський), про екзистенційне переживання сенсу буття (М. Гайдеґґер), про прагнення самоактуалізації (А. Маслоу), про вчинок як моральне діяння (М. Бахтін, В. Роменець).

Аналіз психологічного змісту індивідуальної інтерпретації дійсности спирався на механізми герменевтичної інтерпретації (Г. Ґадамер, П. Рикер, Н. Чепелєва), інтерпретативне розуміння взаємно скерованих індивідуальних дій (М. Вебер), діяльнісне тлумачення значення і сенсу (О. Леонтьєв, Д. Леонтьєв), психосемантичне бачення структури свідомости (В. Петренко).

Найвагоміші ідеї вивчення індивідуально-феноменологічного контексту людського існування ґрунтуються на вченнях Е. Гуссерля про феноменологічну редукцію, М. Мерло-Понті про феноменологію сприймання, З. Фройда про символічне задоволення потреб, К. Левіна про життєвий простір і психологічне середовище особи, С. Рубінштейна про єдність свідомости і діяльности, Т. Титаренко про життєвий світ особистости, А. Тхостова про межі суб’єктности.

Джерела, структура й механізми людської взаємодії аналізувалися в руслі концепцій колективної рефлексології (В. Бехтерєв), індивідуально усвідомлених (М. Вебер) і соціяльно структурованих (Т. Парсонс) дій, символічної взаємодії (Дж. Мід, Г. Блумер, Т. Шибутані) та обміну (Ж. Бодріяр), діялогічної природи особистісного і міжособового буття (М. Бахтін, М. Бубер), транзакції Еґо-станів (Е. Берн), соціяльної перцепції (О. Бодальов).

Проблема колективної суб’єктности розглядалася крізь призму положень про особливості масової поведінки (Ґ. Лебон, Ґ. Тард) та свідомости (З. Фройд, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Б. Грушин), зміст колективних (Е. Дюркгайм) і соціяльних (С. Московічі) уявлень, дискурсивний характер соціяльних явищ (М. Фуко), про природу колективного суб’єкта (А. Брушлинський), суб’єкта спільної діяльности (Д. Леонтьєв) та соцієтальної психіки (О. Донченко).

У з’ясуванні колективно-феноменологічних аспектів проблеми влади використовувалися ідеї З. Фройда (психоаналітичне трактування культури), Е. Гуссерля (інтерсуб’єктивність людського світу), С. Франка (осягання позамежного), Л. Виготського (знаково-символічна природа людського мислення), Р. Барта (культура як система знаків), П. Берґера і Т. Лукмана (соціяльне конструювання реальности), О. Леонтьєва (діяльність як колективний дискурс), В. Казміренка (організаційні аспекти взаємодії).

В опорі на таку широку методологічну основу вбачаються щонайменше два позитивні моменти. По-перше, ідеться про забезпечення вже згаданої всебічности завдяки висвітленню численних зв’язків між психічними явищами різних рівнів, що виявляються та актуалізовуються в дискурсі інтерсуб’єктної взаємодії.

По-друге, залучення широкого кола методологічних положень убезпечує від надмірного проблемо(крато)центризму (хоча помірний проблемоцентризм завжди є неминучим, бо без нього дослідження втрачає предметну цілеспрямованість).

Слід, утім, зробити й третє зауваження стосовно того, що на статус центральної проблеми в цьому дослідженні мала б претендувати влада у всій широті й повноті її змісту, проте “центральнішою” виявилася інтерсуб’єктна взаємодія. Аналіз владно-підвладних стосунків крізь її призму, належить сподіватися, допоміг запобігти зайвому захопленню владною проблематикою, а водночас сприяв адекватному розкриттю істотних і вагомих характеристик влади – щонайцікавішого психологічного явища.