4.2. Владно-підвладний зміст соціялізаційних впливів матері, батька та інших членів сім’ї

Визначальним чинником первісної соціялізації дитини є спілкування з дорослою людиною, яке руйнує простір її суб’єктивно-біологічного існування і наповнює його соціяльними змістами. Зрозуміло, що в найтиповішому варіянті такою дорослою людиною, яка своїм безпосереднім впливом залучає дитину до простору соціяльних стосунків, є мати [Кон, 1988б, с. 223–238; Минюрова, Тетерева, 2003]. Відповідно всі ті положення, які стосувалися владного впливу дорослих на дитину, впливу, який зумовлює весь її соціяльний та особистісний розвиток, стосуються й впливу материнського. Хоча звичайно йдеться не про владне підпорядкування дитини матері, а про дбайливу опіку над дитиною, проте в кожному акті такої опіки легко простежується саме владний вплив матері як дорослої особи і як суб’єкта соціялізації. Взаємини між матір’ю і дитиною, писав Е. Фромм, за самою своєю природою є стосунками нерівности, за яких одна потребує допомоги, а друга її надає [Фромм, 1992б, c. 136].

Початкова біологічна залежність дитини від матері є цілком очевидною і стає вихідною підставою для формування залежности психологічної. Зазвичай меншу увагу привертає інший аспект зв’язку “мати – дитина” – емоційна залежність матері від її стосунків із дитиною. Ця залежність є соціяльною нормою і загальновизнаною жіночою чеснотою, а наявність емоційного зв’язку виявляється щонайважливішою передумовою включення дитини в первісні соціялізаційні стосунки.

Утім, про такі стосунки нерівности варто говорити з позиції соціяльних об’єктивних оцінок. Якщо ж звернути увагу на суб’єктивне значення стосунків матері і дитини для кожної з них, то можна виявити істотну взаємну залежність обох суб’єктів. Добре відомо, що більшість матерів перебуває в емоційній залежності від спілкування з дитиною. Очевидно, ця залежність має первинну біологічну основу і виникає в поведінці матері як людський аналог інстинктивної прив’язаности тварини-самиці до її дитинчат на період вигодовування. Проте ступінь емоційної прив’язаности матері до дитини, як відомо, може варіюватися аж до мінімального і в нечисленних випадках не справляти значного впливу на психічне життя матері. Натомість для дитини її емоційний зв’язок із матір’ю, що є вирішальним для виживання, завжди має характер істотних взаємних узалежнень.

Щонайважливішим чинником психосоціяльного розвитку дитини є не тільки домінантно-кориґувальний вплив матері на неї, а й власні реакції дитини у відповідь на материнські впливи. Ці реакції часто-густо не помічаються і нехтуються дорослими, не сприймаються ними як важливі для процесу поставання особистости. Але саме завдяки таким реакціям у відповідь дитина набуває здатности долати первісно синкретичний світ власного буття і приступати до постійно зростаючої диференціяції середовища і самої себе. Взаємодіючи зі світом, дитина тим самим виявляє свою владну позицію в такій взаємодії, привласнює собі світ, робить його своїм, у певному розумінні стає його господарем. Світ, який до того існував ніби сам по собі, починає належати дитині, починає існувати суб’єктивно. Звертаючи свою увагу на середовище, дитина ніби робить йому ласку, оживляючи та одухотворяючи його.

Фактично навіть мови не може бути про так зване пасивне відображення дійсности, бо пасивне відображення не є відображенням узагалі. Дитина може на щось відреаґувати, дати свою відповідь впливам, які йдуть зі світу до неї, тільки виявивши щодо цих впливів більшу чи меншу активність. Можна сказати, що проникнення об’єктивної дійсности в суб’єктивний світ носія психічного, яким є мала дитина, залежить від бажання/небажання, уміння/невміння самої дитини відповідати на стимули середовища.

Залежна і водночас домінантна позиція дитини в спілкуванні з матір’ю означає формування її як соціяльного суб’єкта, носія суперечливих тенденцій домінування і підпорядкування. Суперечливе поєднання суб’єктних та інтерсуб’єктних залежностей супроводжує особу протягом усього її життя. Положення А. Адлера про те, що перші прагнення дитини до любови й ніжности пов’язані з її взаєминами з матір’ю [Адлер, 1997ж, c. 241], належить уточнити в тому розумінні, що вони не просто пов’язані із цими взаєминами, а зароджуються, виникають у них як емоційно напружена спрямованість на материнську особу, і лише згодом ця спрямованість набуває суб’єктивної форми почуттів любови й ніжности. Такому зв’язкові дещо більше відповідає інша формула Адлера: функція матері полягає в тому, щоб розвинути в дитини соціяльне почуття [там само, c. 242]. Очевидно, соціяльне почуття, яке Адлер розумів досить широко і не дуже конкретно, якраз і є сукупністю тих соціяльно-особистісних характеристик, які закладаються в дитині в процесі її первісної, а далі й первинної та вторинної соціялізацій.

Біологічна мати, як жодна інша особа, посідає здатність до емоційного резонансу у відповідь на стани дитини, а завдяки цьому – до спонукання в дитині певних станів у відповідь на материні впливи. Мати ніби захоплює, перебирає на себе перші вияви дитячої суб’єктности, відразу ж надаючи їм інтерсуб’єктного характеру. Завдяки такій базальній особливості материнського впливу оптимізовується основна психологічна функція матері – прилучення дитини до простору соціяльних стосунків. Проте й сам емоційний зв’язок матері і дитини є оптимальним на досить високому, але не максимально можливому рівні. Коли цей зв’язок близький до максимального, він надто сильно поглинає взаємодію матері і дитини, взаємно концентрує їх одне на одному і не сприяє переорієнтаціям дитини на інші складові середовища. Узалежненість від матері виявляється надто міцною і не дає дитині змоги самостійно опановувати світ. У ранньому віці дитина виявляється прив’язаною до матері у всіх розуміннях, що згодом обертається для неї вкрай складними проблемами емансипації і від матері, і від інших значущих осіб.

Тут належить уточнити поняття “функція матері”. Надто просто було б гадати, що ця функція є певним соціяльним зобов’язанням матері до соціяльної опіки над дитиною. Її психологічний зміст набагато глибший: її закладено не так у соціяльних нормах, що реґулюють початкову взаємодію матері з дитиною, як у власному досвіді спілкування матері ще з її батьками [Хорни, 1993а] та закономірностях початкового психічного розвитку дитячого індивіда, який є неможливим без формувально-соціялізаційного материнського впливу.

Преферування соціяльних оцінок ранньої материнсько-дитячої взаємодії дає підстави говорити про материнську любов. Насправді ж материнська любов є, очевидно, суб’єктивно-ціннісним відображенням глибшої безпосередньої емоційно-чуттєвої прив’язаности матері до дитини в єдності їхніх суб’єктивних просторів. О. Вайнінґер називав материнську любов аморальною, бо вона, на його думку, не виражає ставлення до чужого Я, а від самого початку являє собою стан певної зрощености. Як і будь-яка аморальність, вона є порушенням чужих меж [Вейнингер, 1992, c. 241].

Не сприяє адекватному особистісному розвиткові й протилежна ситуація: надмірна відстороненість матері від дитини. Це може мати наслідком або гальмування розвитку через брак достатніх розвивальних чинників, або наявність прогалин у формуванні особистісного стрижня, аморфність індивідуального суб’єктного єства. Формування дитини як істоти, початково залежної від матері, є суперечливим, зокрема, у тому, що дитина весь час занурюється в цю залежність і водночас виринає з неї. І навіть коли мати як значуща особа перестає з різних причин відігравати важливу узалежнювальну роль у житті індивіда, він мимоволі, підсвідомо шукає і, як правило, знаходить об’єкт, від якого намагається аналогічним чином узалежнитися.

Позбавляючи материнську любов соціяльного за походженням ореолу шляхетности та наділяючи її ознакою аморальности, Вайнінґер водночас упадав в іншу крайність. Тут має йтися про те, що материнська любов на рівні таких первісних чуттєвих узалежнень матері і дитини не може взагалі оцінюватися за моральними критеріями. Це стан існування, буття в чистому вигляді, у якому порушення чужих меж не є власне порушенням, бо воно – передумова і навіть механізм розвитку цього буття та переходу його на новий рівень. Якраз навпаки, надмірне наполягання матері на дотриманні чітких соціяльних норм, прийнятних для дорослих людей, у спілкуванні з малою дитиною призводить, урешті-решт, до формування патологічної особистости.

Стан первинного симбіотичного співіснування матері і дитини вимагає насамперед природного, живого, емоційно, а не морально насиченого спілкування. Саме таке спілкування й забезпечує дитині той доконечний для її розвитку модус буття, який ми назвали узалежненням материнського типу. З усіх можливих варіянтів людських стосунків взаємини матері і дитини найменше підлягають загальновизнаним соціяльним нормам у їхньому артикульованому, близькому до юридичного розумінні. Мати досить довго, на відміну від інших людей, залишається особою, спілкування з якою підпорядковується не ззовні нав’язуваним нормам, а радше конкретним, дуже індивідуальним механізмам, які склалися у взаємодії з нею дитини. Ці механізми мають майже або зовсім не усвідомлюваний характер і стають для індивіда його глибинним психологічним єством, яке пізніше проєкується на дедалі ширше соціяльне оточення. Як зазначав Е. Фромм, у материнській любові двоє, які були одне, відокремлюються одне від одного [Фромм, 1992б, c. 137].

Цей процес відокремлення досить докладно проаналізовано у віковій психології, і в цьому контексті важливими видаються два висновки. По-перше, цей процес ніколи не закінчується. Протягом усього свого життя особистість, розвиваючись, віддаляється від первинного материнського узалежнення. По-друге, віддаляючись від такого первісного стану, вона ніколи не може цілковито від нього відірватися, бо цей стан, його зв’язки й механізми становлять першу небіологічну основу суб’єктности. Мало того, поступово віддаляючись від емоційного узалежнення від матері, особистість нескінченно наближається до нього ж. У певному розумінні весь процес особистісного розвитку полягає в постійному намаганні індивіда відірватися від первинної материнської основи та постійному повертанні до неї.

Приблизно в такий спосіб узалежнення материнського типу виявляє глибоко закорінену владу стосунків дитини з матір’ю, владу материнських впливів на дитину, владу над особою протягом усього життя. Якщо ж мати намагається виявити щодо дитини владу іншого, більш соціялізованого рівня, то позитивна з погляду особистісного розвитку природа материнських впливів трансформується в чинник неґативний. Прямі вияви влади над дитиною руйнують доконечну симбіотичну єдність і переводять материнську постать із розряду найважливішої формувальної істоти в розряд інших осіб, які перебувають у найближчому соціяльному оточенні. Стосунки з матір’ю втрачають чуттєво-онтичну напруженість і якщо стають напруженими, то вже в більш відстороненому соціяльному варіянті. Мати починає відігравати приблизно таку саму роль, як і інші учасники взаємодії з дитиною, натомість перестає бути для дитини головним елементом її первинного буття.

У зв’язку із цим потребує пояснення положення Фромма про те, що самозакохана владна жінка з успіхом може бути люблячою матір’ю, лише поки дитина мала [там само, c. 137]. Тут упадає у вічі багатозначність у цьому контексті терміна “владна жінка”. Ця її владність, з одного боку, може бути виявом інтенсивности, насичености спілкування з дитиною і в такому вигляді відігравати позитивну роль для психічного розвитку дитини, а з другого – може поставати саме як вияв владної відчужености від дитини, емоційної відсторонености, коли мати взаємодіє з дитиною не як із частиною симбіотичної єдности, а як із незалежним від неї соціяльним суб’єктом, водночас намагаючись бути таким самим суб’єктом для дитини.

Згідно з психоаналітичними концепціями, якщо мати адекватно виконує свою первісну соціялізаційну функцію, то це означає, що вона створює умови для нормального розвитку едипового комплексу і майбутньої гармонійної ідентифікації дитини з батьком, що особливо важливо для розвитку хлопчиків. Якщо ж, як писав В. Райх, мати має сувору, чоловічу особистість, то хлопчик ототожнюватиме себе головно з нею і, залежно від стадії психосексуального розвитку, ця ідентифікація призводитиме до формування того чи того варіянту збоченої особистости [Райх, 1999, c. 109].

Таким чином, опікунсько-дбайливі материнські впливи на дитину виконують щонайістотнішу владну функцію, яка набуває форми активації та орієнтування власних дій дитини, спрямовування її уваги на об’єкти середовища, зумовлювання та корекції змісту й стилю взаємодії з іншими суб’єктами, визначення характеристик задоволености-незадоволености дитини зі свого перебування в соціюмі.

Батько звичайно розглядається як наступна після матері особа, у взаємодії з якою дитина розвивається і в психологічну залежність від якої потрапляє [Кон, 1988б, с. 223–238]. У типовому варіянті сімейних стосунків батько займає щодо дитини більш віддалену позицію – і в просторово-часовому, і в психологічному відношенні. Навіть більше: людське батьківство, писала М. Мід, це соціяльний винахід [Мид, 1988, с. 308–321], а отже, батько – особа “необов’язкова”, а проте виконує специфічні функції, що мають власний істотний для дитини зміст. Завдяки такій психосоціяльній віддаленості батькова постать набуває для дитини специфічної привабливости – інакшої, ніж постать матері. Притягуючи дитину до себе, вона спонукає її спрямовувати активність у більш віддалені, уже не безпосередні сфери. Взаємодія з такою постаттю вимушено стає більш опосередкованою, ніж взаємодія з матір’ю. Тому завдяки батьковому впливу дитина постає перед потребою вирватися з емоційного полону стосунків із матір’ю, звернути свою увагу на середовище більш віддалене, навчитися взаємодіяти з ним і встановлювати певні стосунки.

Істотною стороною таких стосунків також є залежність, але залежність іншого типу, більш опосередкована, залежність від того, що не є поруч, що часто-густо є лише образом чогось, образом, який дитина значною мірою сама собі витворює. Таке узалежнення батьківського типу теж може бути як оптимальним, так і відхиленим від оптимального в той чи той бік. Надмірний просторово-часовий та психологічний контакт батька з дитиною виявляється повторенням материнської функції, а відтак не сприяє переходові дитини на наступні етапи розвитку. Надмірна віддаленість батька або його відсутність, подібно до материнської відсторонености, спричиняють два варіянти можливих порушень. По-перше, дитина затримується в узалежненні від матері з відповідними інфантилізаційними наслідками, а по-друге – розвивається хаотично, стихійно, не маючи у відносно віддаленому просторі належного зразка для ідентифікації.

Поступове зростання питомої ваги батька у виховному впливі на дитину набуло характеру незаперечної психолого-педагогічної істини. Дитина, яка раніше зробила прорив із біологічного буття в безпосередньо даний їй соціюм, тепер робить наступний прорив – у соціюм широкий, віддалений, позбавлений ознак просторової безпосередности. Зв’язок дитини з матір’ю, писав Е. Фромм, до певної міри втрачає життєву значущість, зате дедалі більшої важливости набувають стосунки з батьком [Фромм, 1992б, c. 131].

Ідентифікація з батьком здійснюється на основі ідентифікації з матір’ю [Московичи, 1996, c. 32]. Виконання матір’ю початкової функції введення дитини в соціяльний простір, у простір соціяльно забарвлених символів забезпечує перехід до нового рівня ідентифікації – з об’єктом, типовим утіленням якого є батько. Цей об’єкт, як правило, ставиться до дитини більш відчужено, а стосунки з ним опосередковуються великою кількістю різноманітних обставин – предметами, діями, рухами, позиціями тощо. Тут навіть прямий тілесний контакт відходить на другий плян: ідентифікація з батьком або подібним до нього об’єктом не передбачає обов’язкового тілесного зближення у вигляді доторків, поцілунків, обіймів, цей контакт відбувається на певній відстані – як просторовій, так і психологічній. І таке становище примушує дитину дедалі більше орієнтуватися на символи, які виникають та існують у просторі між суб’єктами, а не в тій попередній суб’єктній єдності, якою характеризувалися стосунки з матір’ю.

Впливаючи на дитину з просторової та психологічної відстані, батько тим самим стимулює її орієнтуватися в дедалі ширшому просторі існування. Батькові впливи спонукають дитину проєкувати свої потенційні здатності в середовище, яке не дає прямих, безпосередніх реакцій у відповідь. Активність дитини не стикається з негайним відгуком із боку середовища, і тому перед нею постає потреба долати певні просторово-часові величини для того, щоб взаємодія із середовищем відбулася. Уже сама ця просторово-часова віддаленість середовища набуває значення базового символу, принципової ознаки процесу і простору взаємодії. Відстороненість контактів, що з віком дедалі більше посилюється, спонукає дитину підпорядковувати свою поведінку більш віддаленим, таким, що безпосередньо ніби не існують, перебувають десь поза простором безпосередніх контактів, цілям і стимулам. Зрозуміло, що ця опосередкованість міжсуб’єктної взаємодії повинна перебувати на певному оптимальному рівні, різному для різних вікових етапів і потреб дитини.

Недостатня відстороненість взаємодії замало спонукає дитину до виходу в інтерсуб’єктивний простір і зумовлює переважання орієнтацій на ендогенні стани. У результаті цього дитина не отримує досить чітких соціяльних орієнтирів розвитку і залишається в межах власних емоційно напружених, але логічно не розчленованих переживань. Подібним може бути й наслідок надмірної віддалености об’єкта ідентифікації у взаємодії. Спочатку ця віддаленість спонукає дитину шукати контакт поза простором безпосередньої даности, але якщо вона такого контакту не знаходить, то це примушує її повернутися до перетравлювання власних ендогенних стимулів. І, таким чином, узалежнення материнського типу, через яке дитина, можливо, успішно пройшла, залишається домінантним, тоді як не менш доконечне узалежнення батьківського типу не відбувається.

За Е. Фроммом, функція матері полягає в забезпеченні дитині безпеки в житті. Функція батька – учити її, спрямовувати в розв’язанні завдань. Батько становить для дитини світ думки, речей, закону й порядку, дисципліни, подорожей і пригод. Після шести років (насправді, звичайно ж, раніше. – В. В.) дитина починає відчувати потребу в батьковій любові, його авторитеті й керівництві. Батькова любов повинна забезпечити дедалі сильніше почуття впевнености у своїх силах і дати змогу самій розпоряджатися собою [Фромм, 1992б, c. 132–133]. У результаті такого впливу батько й опиняється в глибинних шарах психіки як інстанція, яка його репрезентує, ідеал Я або Над-Я [Московичи, 1996, c. 323].

Порівняльна характеристика узалежнень материнського і батьківського типу якраз і дає підстави припустити, що результатом першого більшою мірою є формування Я дитини, а другого – Над-Я. В обох випадках і материнський, і батьківський впливи мають характер стороннього, у певному розумінні насильницького втручання в індивідуальне буття дитини.

Досить популярною у віковій психології є тема відмінностей у процесах ідентифікації дитини з матір’ю та батьком залежно від її статі. Назагал психологи тут вельми далекі від спільної думки. Здебільшого підкреслюється значення ідентифікації дитини з родителем однієї з нею статі, але причини такої переваги в ідентифікації пояснюються дуже по-різному. Наприклад, В. Райх уважав, що звичайно батько має сильнішу прихильність до дочки і менше схильний до її обмеження та суворого виховання, тоді як мати відчуває те саме щодо сина. Таким чином, родитель однакової з дитиною статі стає більш відповідальним за її виховання [Райх, 1999, c. 108–109]. Натомість Г. Салліван, який теж гадав, що на дитину справляє вплив наявність у родителя однієї з нею статі відчуття близького контакту з нею, пояснював це тим, що родитель протилежної статі відчуває до дитини стійке природне почуття відчужености й нерішучости [Салливан, 1999, c. 207].

Із цього приводу належить зазначити, що немає і не може бути цілком симетричних співвідношень в ідентифікації хлопчиків і дівчаток із родителями своєї та протилежної статі. Адже спочатку й хлопчики, і дівчатка цілком природно зазнають переважно материнського впливу. Згодом має відбутися їхня переорієнтація на батька, яка з погляду соціяльних норм, можливо, важливіша для хлопчиків, ніж для дівчаток. Через це процеси ідентифікації хлопчиків або дівчаток із родителями не можуть розглядатися як віддзеркалення ідентифікації дітей протилежної статі, залежності тут набагато складніші та своєрідніші. З одного боку, батьки, залежно від їхніх особистісних наставлень, можуть преферувати дитину як своєї, так і протилежної статі. Вони, поза сумнівом, свідомо і несвідомо по-різному ставляться до дітей залежно від статі, по-різному їх виховують і на них впливають. З другого боку, родительські впливи відображаються дитиною також по-різному залежно від її статі.

Традиційна послідовність узалежнень спочатку від матері, а потім від батька робить соціялізацію хлопчиків і дівчаток принципово неоднаковою, асиметричною, і соціялізацію не тільки статеву чи статеворольову. Виходить, що дівчатка спочатку узалежнюються від особи своєї статі, а потім – від протилежної, хлопчики – навпаки. Якщо припустити, що існують природжені механізми, які сприяють кращому емпатичному порозумінню осіб однієї статі, то в такому разі дівчатка опиняються в ситуації відносно більшого емоційно-чуттєвого комфорту, ніж хлопчики, у яких незбіг між їхніми потребами й станами і змістом материнського впливу виявляється відчутнішим.

Таке становище може бути однією з основних причин, що зумовлює досить добре відомі відмінності між чоловіками і жінками в їхніх відношеннях зі світом. Чоловіки більше цікавляться і краще розуміються на віддалених у просторі й часі сторонах дійсности, натомість жінки виразніше прихильні до подій і явищ, які відбуваються безпосередньо навколо них і мають психологічний характер.

Хоча загалом психологічна стать є дериватом інтерсуб’єктних узалежнень, проте всі формувальні впливи падають на первісно біологічний статево визначений ґрунт. Ця первісна статева природа дитини не входить безпосередньо до її особистости, але опосередковується соціяльними впливами і так непрямо зумовлює специфіку почування себе представником певної статі. Спочатку зовсім незначні, дрібні нюанси, відтінки в самопочуванні згодом дедалі більше розростаються, більш чи менш відчутно пронизують усю особистість і, з огляду на надмірну суб’єктивну значущість проблеми статі (див. розд. 5.4), займають одне з провідних місць у суб’єктивному світі людини як її статева ідентичність.

Подібно до того як особливу увагу психологів, які вивчали період раннього дитинства, привертала специфіка взаємин у парі “мати – син”, так само і в стосунках із батьком психологічно напруженішими й цікавішими виявляються взаємини “батько – син”, а не “батько – дочка”. Найзагальніше це пояснюється, очевидно, тим, що ідентифікація з батьком виразніше, ніж ідентифікація з матір’ю накидає дитині потребу певного впокорення, підпорядкування. Відповідно засвоєння дівчинкою традиційної жіночої ролі не суперечить такому впокоренню, а навпаки, підлягання батьковій владі оцінюється як чинник гармонійного статеворольового розвитку дівчинки. Натомість хлопчик, ідентифікація якого з батьком також має йти шляхом упокорення, для засвоєння традиційної чоловічої ролі повинен згодом від цього впокорення відійти, подолати свою залежність від батька.

Описана різниця в материнських узалежненнях зумовлює істотні відмінності в узалежненні батьківському. Переорієнтовуючись на батька, дівчатка виявляють сильнішу, ніж хлопчики, прихильність до вже сформованих зв’язків із матір’ю і тому з більшою готовністю переносять аналогічні очікування на батька. Вихід у більш опосередкований простір взаємодії та існування набуває для них привабливости через такий зв’язок із батьком, де йому відводиться провідна роль. Батько стає особою, яка веде за собою у світ дівчинку, якій порівняно більше імпонує власна психологічно пасивна роль.

Натомість хлопчики, переорієнтовуючись на батька, ніби знаходять те, чого їм більше, ніж дівчаткам, бракувало в первісному зв’язку з матір’ю. Вони також потребують від батька виведення їх у більш широкий світ взаємодії, але при цьому намагаються відігравати активнішу, ніж дівчатка, роль. До того ж, психологічний дискомфорт, якого вони відчутніше зазнавали в первісному психологічному зв’язку з матір’ю, спонукає їх до відносно більшої самостійности в діях, завдяки чому у взаємодії з батьком вони намагаються посідати більш рівноправну, ніж дівчатка, позицію. (Докладніше проблему зумовлення статево-психологічних відмінностей владно-підвладними чинниками розглянуто в розд. 5.1).

Особливо охоче цей процес аналізувався представниками психоаналізу. На думку З. Фройда, в уявленні сина батькові завжди приписується всемогутність [Фрейд, 1991г, c. 244], і пізніше ця всемогутність переноситься на інші важливі об’єкти ідентифікації. За А. Адлером, хлопчик прагне перевершити самого себе і досягти вищости над батьком. Таку ситуацію, у якій дитина бажає бути вищою за батька і в дійсності або у фантазії перепробовує способи протиборства з ним, Адлер називав патогенною [Адлер, 1995, c. 219; Адлер, 1997в, c. 258]. Згодом прагнення вищости над батьком переноситься на інших осіб. У синів, зазначав В. Райх, формується глибока ідентифікація з батьком, яка править за основу емоційної ідентифікації з будь-якою формою авторитету [Райх, 1997а, c. 77].

Очевидним для розвитку дитячої особистости є значення наявности інших, крім батьків, членів сім’ї, зокрема братів і сестер. Також і владно-підвладні стосунки в сім’ї не зводяться лише до взаємин батьків і дітей: більшу чи меншу роль у цьому відіграють і стосунки між іншими членами сім’ї, стосунки дітей з іншими, крім батька й матері, членами сім’ї, стосунки між самими дітьми. Якщо взаємини батьків і дітей апріорі передбачають певну істотну перевагу батьків, то стосунки між дітьми більшою мірою мають характер рівноправної взаємодії. Зрозуміло, що цілком рівноправними ці стосунки бути не можуть, бо діти різняться між собою віком (тобто й порядком народження), статтю, а головне, завжди неоднаковою позицією в сімейній структурі.

Наївні уявлення про те, що можна однаково виховувати різних дітей в одній і тій самій сім’ї, легко спростовуються нагадуванням про їхню принципово неоднакову вікову позицію. Не може бути однаковим ставлення батьків до дитини першої і наступної, старшої і молодшої за віком. Принципово різняться і їхні взаємні ставлення – старшої дитини до молодшої і молодшої до старшої. І в усіх цих варіянтах стосунків завжди йдеться про владно-підвладні співвідношення. З одного боку, ці співвідношення постають як наслідок об’єктивно різних позицій дітей у сім’ї, а з другого – можна припустити, що їм, як і будь-яким іншим соціяльним стосункам, кратологічні характеристики є внутрішньо притаманні. Адже невипадково навіть у парі близнюків, статус яких мав би бути зовсім однаковим, один частіше виконує роль ведучого, а другий – веденого.

Особливо важливою, на думку В. Райха, є конкуренція дітей у їхніх взаєминах із батьками [Райх, 1997а, c. 77]. Саме боротьба за батьківську прихильність зумовлює емоційно насичену боротьбу між дітьми. Ця боротьба, що може вестися в найрізноманітніших формах, загалом відіграє величезну позитивну роль у соціялізації дитячої особи. Завдяки стосункам із братами й сестрами дитина навчається взаємодіяти з рівними собі. Якщо дитина позбавлена такої взаємодії, то вона як єдина дитина в сім’ї стає, на думку Адлера, надзвичайно залежною [Адлер, 1997ж, c. 135].

Різні владно-підвладні позиції дітей відповідним чином зумовлюють перебіг внутрішньосімейної взаємодії і самі цією взаємодією зумовлюються, а все це набуває символічного відображення в суб’єктивному просторі кожної дитини. І, таким чином, суб’єктивний простір дитини формується як відображення, інтроєкція інтерсуб’єктних взаємодій, що є іманентно кратичними. Відтак дитяча особистість постає, зокрема, як результат впливу владно-підвладних чинників у її стосунках не тільки з батьками, а й з братами та сестрами, у її конкуренції з ними у взаєминах із батьками.

Адлер зазначав, що для старшої дитини влада є чимось самим собою зрозумілим, чимось важливим [Адлер, 1997ж, c. 134–135]. Старша дитина, маючи початково вищу позицію, легко пристосовується до неї і, свідомо чи несвідомо, намагається за її рахунок здобути й зберегти певні переваги. Через це, пише Адлер, у старших дітей часто зауважується переважання консервативного наставлення: вони вважають, що при владі має залишатися той, хто її посідає [Адлер, 1997е, c. 137].

Важливу проблему вікової психології становить поведінка й самопочуття старшої дитини з моменту народження дитини наступної. Після народження другої дитини первісток виявляє себе скинутим із п’єдесталу: він мав владу, якої тепер позбувся [там само, c. 40]. А далі виходить, що, з одного боку, старша дитина має певні переваги вікові, фізичні, інтелектуальні та інші, а з другого – вона раптом опиняється в ситуації, коли повинна боротися за збереження своєї влади. Натомість наступна дитина від народження потрапляє в таку ситуацію, коли їй треба вести боротьбу за досягнення влади. Тому, на думку Адлера, складається ситуація, коли старша дитина починає боятися змагань і не досягає в них особливого успіху. Друга дитина від самого початку спонукається до змагання. Через це молодші діти завжди перебувають під гнітом і борються за вищість [там само, c. 40; Адлер, 1997ж, c. 135].

Неважко, отже, помітити, що позиція як старшої, так і молодшої дитини може сприяти виробленню в кожної з них прагнення і до владної, і до підвладної позиції. Старша дитина має наперед визначену перевагу і повинна надалі дбати про її збереження, але ця сама старша дитина, будучи незагартованою в боротьбі за владу протягом попередніх років життя, може виявитися неготовою до такої боротьби і поступово втратити домінантне становище. Молодша дитина ніби апріорі приречена на те, щоб бути підлеглою, підвладною особою, підкорятися вимогам старшого брата або сестри, а з другого боку, поставлена в ситуацію, коли від неї вимагається пряма боротьба за свої владні права. І ця боротьба може її досить сильно психологічно гартувати з таким результатом, що в майбутньому її прагнення влади задовольнятиметься ефективніше, ніж аналогічне прагнення влади старшої дитини.

Уже такі досить поверхові співвідношення в стосунках старших і молодших дітей показують, що владно-підвладні узалежнення між сиблінґами дуже важко звести до прямих, логічно визначених закономірностей. Коли ж до цього додати ще й безумовно наявні і винятково важливі впливи батьків, їхні ставлення до молодшої і старшої дитини, статеворольові співвідношення між батьками і дітьми, то стає зрозумілим, що владно-підвладні характеристики співжиття сиблінґів у сім’ї – це величезна проблема, яка потребує спеціяльної уваги та окремого розгляду.

Відповідну специфіку має й формування особистости єдиної дитини в сім’ї, що виявляється позбавленою потреби будувати стосунки, а відтак і формувати відношення домінування-підпорядкування з приблизно рівними собі членами сім’ї. А загалом будь-який із можливих варіянтів сімейних стосунків містить підстави для вироблення владно-підвладних співвідношень і щодо батьків, і щодо батька чи матері зокрема, і щодо матері за відсутности батька або батька за відсутности матері, і щодо старших братів і сестер, і щодо молодших, і тоді, коли старших або молодших немає, і коли немає ні старших, ні молодших.

* * *

Емоційний зв’язок дитини з матір’ю як найважливішою істотою з погляду задоволення основних потреб у ранньому віці має глибоко закорінені біопсихічні та психологічні основи. Між матір’ю і дитиною встановлюються стосунки психологічної близькости та взаємної залежности. Спілкування з матір’ю править для дитини за основний спосіб перебування у світі. Від матері до дитини йдуть основні соціялізаційні впливи із середовища, і саме на материнські впливи припадає переважна частина власних реакцій-відповідей дитини.

Материнські любов і турбота несуть із собою істотний соціялізаційний зміст. Результатом симбіотичного співіснування матері і дитини стає первинне узалежнення дитини від навколишнього світу, від інших осіб, від власних чуттєво-емоційних станів.

Типовою закономірністю особистісного розвитку дитини є поступова автономізація від материнської постаті. Проте раніше сформована глибинна психологічна залежність лягає в основу особистости і зберігається в психічному статусі особи назавжди.

На зміну материному впливу приходить вплив бáтьків, що має, проте, більш опосередкований, психологічно віддаленіший зміст. Взаємодія з батьком активніше виводить дитину в широкий простір існування, спрямовує її увагу та інтерес у більш віддалені й абстрактні сфери життя.

Послідовне перенесення процесу ідентифікації з матері на батька створює принципово різні умови для формування дитячої особистости залежно від статі: дівчатка ідентифікуються спочатку з родительською особою своєї статі, а потім переключаються на особу статі протилежної; хлопчики ж спочатку мають ідентифікуватися з родителем протилежної статі і тільки згодом – із родителем своєї статі. Таким чином, на початкових етапах розвитку дівчатка мають більше шансів на досягнення психологічного комфорту в спілкуванні з дорослою особою з огляду на вищу ймовірність переживання певного психічного резонансу. Натомість формування хлопчиків уже від найраніших етапів стає більш суперечливим. Такі співвідношення можуть трактуватися як один із визначальних чинників порівняно складнішого формування чоловічої особистости.

Внутрішньосімейні стосунки істотно пронизано владно-підвладними співвідношеннями, що складаються між усіма членами сім’ї. На структуру сімейних стосунків величезний вплив можуть справляти дідусі й бабусі, інші дорослі особи.

Психологічно змістовною є й взаємодія братів і сестер. Позиції дітей у структурі сімейних стосунків практично ніколи не бувають аналогічними. Нібито однакове виховання старшої і молодшої дитини – це лише поширена батьківська ілюзія. Насправді позиція дитини дуже істотно визначається її віком і статтю. Принципово неоднаково укладаються в сім’ї владно-підвладні стосунки сина і дочки, старшої і молодшої дитини.

Є вагомі психологічні чинники формування владних або підвладних диспозицій як у старших, так і в молодших дітей, як у хлопчиків, так і в дівчаток. Завжди наявною, хоч і в різних формах, є конкуренція між дітьми за батьківську прихильність, за психологічні привілеї. Позбавлена потреби конкурувати єдина дитина в сім’ї також намагається реалізовувати свої владно-підвладні прагнення. Ще один істотний аспект – це конкуренція батьків між собою у впливі на дітей.