5.2. Владно-узалежнювальне значення статевої ідентичности

Стереотипи чоловічої і жіночої поведінки досить добре відомі. Існують численні їхні варіяції в етнічних та соціяльних спільнотах, але при цьому доволі чітко окреслюється коло властивостей, що визнаються за ознаки переважно чоловічої або жіночої поведінки [Ильин, 2002, с. 54–77, 177–214, 253–374; Кікінежді, Кулик, Говорун, 2003; Кон, 1988а; Майерс, 1996, с. 225–267; Титаренко, 2003а, с. 113–138; Усанова, 2003; Argyle, 2001, s. 29–31]. Статеворольові, як і будь-які інші соціяльні стереотипи виконують важливу оптимізаційну роль: вони полегшують процес взаємного сприймання людей та вироблення належного стилю поведінки. Натомість їхня суб’єктивна значущість виявляється істотно перебільшеною.

Це має місце через ту специфічну роль, яку відіграє статеворольова чи сексуальна сфера в житті людини. З одного боку, вона є суб’єктивно дуже значущою, а з другого – істотно табуйованою. Тому все, що її стосується, суб’єктивно оцінюється як надто важливе, переоцінюється порівняно з об’єктивним значенням її змісту та функцій. І в біологічному, і в психологічному відношенні відмінності між чоловіками і жінками є набагато менш істотними, ніж вони відображаються суб’єктивно. Вони привертають до себе особливу увагу, порівняно легше виділяються й запам’ятовуються. Проте їхня відносність та умовність увиразнюються, якщо порівняти за всіма або більшістю можливих параметрів чоловіка і жінку між собою та їх обох – із якоюсь третьою живою істотою. У такому разі принципова подібність чоловіків і жінок стає цілком очевидною. Відрізняють їх лише “нюанси”, значення яких переоцінюється.

Уже сам поділ людей на дві статі та пов’язані з цим обставини людського спілкування великою мірою концентрують інтереси на відповідній сфері, роблять статеву належність суб’єктивно значущою. Це щось на зразок певної ідеології, яка може цілком поглинати одну людину і зовсім не цікавити іншої, а навпаки, видаватися їй безглуздою. У такому разі можемо сказати, що все людство є поглинуте ідеєю статевого поділу. Насправді ж, пишуть Ф. Зимбардо та М. Ляйппе, статеві відмінності набагато менш значущі, ніж тип особистости та інтереси, із яких складаються набуті ґендерні відмінності [Зимбардо, Ляйппе, 2000, с. 80]. Ще В. Розанов намагався знецінити образи “справжнього самця” і “справжньої самиці”, зазначаючи, що люди зовсім неслушно ускладнили статеві ознаки другорядними, додатковими рисами [Розанов, 1990, с. 31].

Можна робити багато припущень із приводу того, чому в історії людства статеві відмінності набули такого великого суб’єктивного значення. Ґ. Лебон, наприклад, уважав, що в нижчих народів, а також у нижчих верств вищих народів чоловік і жінка в розумовому відношенні вельми близькі одне до одного. Але в міру того, як народи цивілізовуються, статі дедалі більше відрізняються між собою [Лебон, 1995, c. 43]. Навіщо людству потрібен розвиток таких відмінностей? Можливо, для того, щоб дедалі більша з віком статева диференціяція забезпечувала наявність достатнього для репродукції взаємного сексуального інтересу. Оскільки для продовження роду потрібна сексуальна близькість двох особин протилежної статі, то наявність статевого потягу є неодмінною передумовою їхнього зближення. Якщо ж такий потяг ослабне, то неґативні наслідки стають очевидними.

Статеві контакти з метою продовження роду у тваринному світі реґулюються інстинктивно, і там у позашлюбний період статеві відмінності фактично не мають значення для взаємодії (умовно кажучи, для спілкування) індивідів. Самці і самиці реаґують специфічною статевою поведінкою на конкретні біологічні сиґнали. Поза такими сиґналами їхня поведінка не має чіткої статевої визначености. Інакше в людини. Її статева функція, як відомо, дуже далеко відійшла від завдань продовження роду і набула набагато більшого значення як функція здобуття задоволення та рекреації. У такий спосіб опосередкована статеворольова поведінка чоловіків і жінок майже цілковито реґулюється, контролюється, формується соціяльним змістом їхніх стосунків. Не виділення специфічних речовин з організму, а суто психологічні знаки й сиґнали, що виявляються в поведінці, спонукають взаємний статевий інтерес. Тому статева сфера людей є незрівнянно різноманітнішою й багатшою, ніж сфера тварин, а з другого боку, їй властиво набагато більше відхилень у поведінці та специфічних інтересах суб’єктів.

Завдяки цьому статева тематика може виходити далеко за межі вузько сексуальних стосунків і поширюватися на інші сфери соціяльного життя. Майже вся культура виявляється пронизана еротичним змістом, усілякого роду культурні очікування мають статеворольову спрямованість, у суспільстві виробляються й утривалюються ґендерні схеми поведінки. Відтак кожний новий індивід, що з’являється в соціюмі, потрапляє під вплив спрямованих на нього вимог та очікувань, у яких імпліцитно закладено статеворольовий зміст. Відгукуючись на такі впливи, індивід несвідомо актуалізовує в собі ті структури, які відповідним чином і мали б актуалізуватися, і ця відповідь оцінюється оточенням як відповідна або невідповідна до вчиненого впливу, зокрема і як відповідна або невідповідна до його статеворольових інтенцій.

Останніми десятиліттями більшої популярности набули психологічні теорії, які трактують ґендерні відмінності як продукти відмінних соціяльних ролей чоловіків і жінок [Берн, 2001; Бовуар, 1994; Бовуар, 1995; Бондаревська, 2003; Жеребкина, 1996; Лебединська, 2003]. Різні культурні очікування щодо чоловіків і жінок, які вже сформувалися в суспільстві, спричиняють істотні, на наш суб’єктивний погляд, відмінності в їхній поведінці. Коли формується чоловіча або жіноча особистість, то їй мимоволі стає зручніше, вигідніше, приємніше засвоювати ознаки поведінки, “властиві” її статі, і не засвоювати ознак статі протилежної. Зрозуміло, що ця формула є надто загальною і коли йдеться про реальний процес особистісного поставання, то отримуємо безліч індивідуальних варіяцій. Але загалом в оцінці статево визначеної поведінки ми орієнтуємося на закріплені в суспільстві соціяльні стереотипи.

Принципово важливим, зокрема, є традиційне розрізнення чоловічої і жіночої поведінки як, відповідно, владної і підвладної [Тарасенко, 1998]. Насправді, заявляє Ш. Берн, жінки не є підпорядковуваними та поступливими від природи, але поводитися таким чином їх зобов’язує їхній низький статус. Вона розглядає ґендерні стереотипи як схеми, що керують процесом обробки інформації: ми починаємо сприймати, запам’ятовувати та інтерпретувати її відповідно до наших уявлень про ґендери [Берн, 2001, c. 114–115, 203]. Індивід, засвоюючи схему власної статі, убирає в себе, поглинає, інтеріоризовує ті поведінкові зразки, схеми, сценарії, що є найбільш поширеними в його середовищі, що, свідомо чи несвідомо, виявляються у взаємодії з ним іншими індивідами і поступово стають частинкою, характеристиками його власного психічного єства. Відтак індивід і набуває властивости, яку називають “психологічною статтю” [Говорун, Кікінежді, 1999; Титаренко, 1989а; Титаренко, 1989б].

Схематично бережена інформація, пише Берн, керує процесом обробки даних, які надходять, таким чином, що індивід налаштовується наслідувати ту модель поведінки, яка відповідає його статі [Берн, 2001, c. 209]. У такий спосіб ґендерні стереотипи, що містяться в типових зразках індивідуальної поведінки, у процесі інтерсуб’єктної взаємодії засвоюються індивідом, передаються йому, відображаються ним як ознаки “правильної” статевої поведінки – правильної на його суб’єктивну думку. Переймаючи ці зовнішні для нього зразки, індивід мимоволі структурує внутрішній психологічний світ згідно з ними, а це поступово ґрунтує його психологічну сутність, його особистість, і ця особистість, таким чином, стає особистістю чоловічою або жіночою з усіма притаманними їй рисами та особливостями.

Оскільки справді із соціяльного погляду чоловіча поведінка визначається сильнішими виявами владности і впливовости, тоді як жіноча, відповідно, підлеглістю та впокоренням, то в масовій свідомості, а відтак і в культурі закріпилися відповідні стереотипи. Ці стереотипи надто міцні, надто задавнені, аби можна було серйозно ставити питання про істотне подолання їх. Мало того, таке подолання з багатьох поглядів може навіть видаватися недоцільним, оскільки дотримання статеворольових стереотипів зазвичай полегшує та уприємнює людське існування. А те, що робить життя приємним, як свідчить людська історія, дуже нелегко викорінюється і неминуче повертається назад у якихось інших замаскованих або спотворених формах.

Від моменту народження і навіть раніше чоловічі і жіночі індивіди розвиваються не як абстрактні людські істоти, а як особи певної статі. Проте цей розвиток опосередковується надто великою кількістю сильніших і слабших чинників, які так складно зумовлюють процес поставання дитячої особистости, реалізації суб’єктности дитини, що досить тривалий час статева належність, за суттю, не відіграє провідної ролі. А пізніше, коли маємо дозріваючу або вже дозрілу особистість, раптом виявляється, що її статево визначена поведінка, її чоловічий або жіночий характер – це продукти попередніх обставин.

Впливи, які справляються на дитину на найбільш ранніх стадіях індивідуального розвитку, вибудовуються дещо по-різному залежно від її статі, але цей факт майже не помічається дорослими, які цей вплив і справляють. Сама ж дитина, реаґуючи у відповідь, тим паче не підозрює про свою статеву належність, а реаґує так, як вона тільки й може це робити, будучи представником своєї статі. Отже, виходить, що статева специфіка розвитку особистости початково ніяк не акцентується, але через певний час ті чи ті базальні статеві особливості виявляються вже сформованими і дитина “несподівано” постає як особа, яка посідає власну статеву ідентичність.

Отже, якщо за провідну істину визнавати суб’єктивне бачення світу людиною, то належить визнати й особливе значення статевих відмінностей. Вони активно функціюють у символічному просторі суспільства. (Так, П. Бодріяр описує символічну взаємозамінність статі і смерти в суспільно-історичному контексті: смерть сексуалізовується, а стать наділяється смертоносністю [Бодрийяр, 2000, с. 320–321]). Статеві, статеворольові та ґендерні характеристики часто-густо перебувають у центрі суспільного інтересу. Фізіологічні і психологічні відмінності між чоловіками і жінками дістають символічне відображення в процесі інтерсуб’єктної взаємодії. На відміну від тварин, для людини взаємодія з іншими особами може набувати статеворольового чи сексуального змісту під впливом дуже різноманітних символів, зовсім не конче безпосередньо пов’язаних із конкретними статевими ознаками.

Статева ідентичність як інтрапсихічне утворення зароджується на основі базальних характеристик людини, які зумовлюються її біологічною статтю. Ця біологічна стать специфічним чином забарвлює психіку індивіда від самого початку її формування, виявляючись у цьому не побічним чинником, а атрибутивною властивістю. Проте самі лише характеристики індивідуального буття, зумовлені статевою належністю, не можуть безпосередньо розкритися індивідові і стати елементами його статевої ідентичности. Процес статевої ідентифікації і розпочинається, і відбувається завдяки впливу зовнішніх чинників, основний зміст яких становлять оцінно-сенсові ставлення інших осіб [Абраменкова, 2003; Бондаревська, 2002; Главник, 2003; Говорун, Кікінежді, 1999; Горностай, 2003; Гурлева, 1997; Ильин, 2002, с. 78–99; Каширская, 2003; Кон, 1988а; Кон, 1988б, с. 166–167, 193–210; Лопухова, 2001; Москаленко, 2002; Савченко, 1998; Семенова, 2002; Титаренко, 1989а; Титаренко, 1989б; Чекалина, 2002; Lazarus, 1979, p. 85–90; Wajcman, Martin, 2002].

Коли постає питання про механізми формування психологічної статі, найчастіше говорять про дві групи чинників: внутрішні, ендогенні і зовнішні, соціяльно-інтеракційні. Увага до внутрішніх чинників означає підкреслювання значення власне індивідних, біологічно зумовлених потреб людини, у якій ніби апріорі закладено прагнення бути особою певної статі. Відтак індивід розглядається як статево визначений від самого початку не тільки в біологічному розумінні, а й у психологічному. Тобто внутрішній психічний статус новонароджених хлопчика і дівчинки вже містить у собі якісно значущі відмінності, статеву специфіку. Далі ця специфіка під впливом зовнішнього середовища розгортається, дається взнаки і зумовлює формування вже більш повноцінної статево визначеної особи.

Коли ж ідеться про вплив зовнішніх, соціяльних чинників, то найчастіше підкреслюється значення заохочення і покарання, яке йде з боку значущих інших. Дорослі мимоволі, іноді свідомо, але частіше несвідомо у спілкуванні з дитиною певної статі заохочують ті вияви, які відповідають загальновизнаним стереотипам поведінки відповідної статі, і більш чи менш рішуче заперечують вияви, притаманні представникам статі протилежної. На користь теорій цього типу свідчить багато фактів про те, що одні й ті самі патерни поведінки можуть у різних культурах розглядатися як більше властиві чи то чоловічій, чи то жіночій статі і, відповідно, індивіди, які формуються в цих різних культурах, уже з раннього віку засвоюють певні патерни як притаманні саме їм – представникам своєї статі.

Сьогодні доволі очевидною є обмеженість теорій як одного, так і другого напряму. Зрозуміло, що ані внутрішні чинники самі по собі, ані зовнішні обставини розвитку не можуть цілком самостійно й повноцінно визначати формування психологічної статі. Внутрішні спонукання можуть ставати частинкою суб’єктивного світу особи, тільки більшою чи меншою мірою виражаючись назовні, наражаючись на певну реакцію з боку середовища. Без такого вираження і реакції-відповіді ці внутрішні мотиви й вияви не можуть увійти в психічний статус особистости. З’являючись і не натрапляючи на жодну відповідь іззовні, вони просто зникають, вислизають, утрачають свою особистісну реальність.

У цьому контексті різноманітні варіянти заохочення і покарання з приводу індивідуальної поведінки у зв’язку з її відповідністю чи невідповідністю до статеворольових стереотипів – це яскраво виражені варіянти соціяльних оцінок, які, проте, не вичерпують усього їхнього обсягу. Очевидно, заохочення і покарання несуть із собою особливо насичений і значущий комплекс символів, які відображаються індивідом і надають його поведінці відповідного статеворольового спрямування. Існує, проте, набагато ширше поле ознак, лише частину якого становлять ознаки заохочення статево відповідної та покарання статево невідповідної поведінки.

Проте навряд чи можна всю гаму інтерактивних контактів звести тільки до заохочень і покарань із боку оточення. Мабуть, доречніше було б говорити про ширшу категорію підкріплення, яке сиґналізує індивідові про успішність або неуспішність його активности. А заохочення та покарання є тільки окремими випадками такого більш широкого контексту взаємодії із середовищем. У них до певної міри іґнорується активний статус самого суб’єкта, який виражає себе в інтерсуб’єктивний простір і ніби очікує на реакцію з боку партнерів. Ці реакції не повинні зводитися лише до заохочення й покарання, вони мають глибший підтекст і постають як структурні елементи загальної картини світу індивіда. Так, Г. Салліван зазначав, що проґрес у розвитку персоніфікації самости відбувається під дією двох чинників, першим із яких є факт, що дитина уявляє себе значущою фіґурою своєї статі, другий чинник – це метод заохочення і покарання. Під дією цих чинників у дитини розвивається сприйнятливість до очікувань, які ставляться суспільством до представників її статі, а також відбувається засвоєння багатьох соціяльних приписів [Салливан, 1999, с. 207–208].

Належить піти трохи далі. І внутрішні імпульси, що мають статеві ознаки, і зовнішні стимули на статево забарвлену поведінку суб’єкта зливаються для нього в цілісне поле ознак, у якому він бачить себе, фокусує, знаходить як áктора в специфічному середовищі. Навряд чи здатен індивідуальний суб’єкт чітко розрізняти свої внутрішні і “не свої” зовнішні впливи. У його взаємодії із середовищем ці впливи зливаються в єдину тканину притаманних йому суб’єктивних переживань у зв’язку з актуальним перебуванням у полі взаємодій. Якби відповідних статеворольових стереотипів у середовищі не було, то жодний суб’єкт не зміг би зорієнтуватися щодо своєї статевої належности. Відчуття і знання своєї статі беруться як результат взаємодії з іншими, які діють у відповідь на нашу поведінку. А позаяк у середовищі, до якого потрапляє індивід, статеворольові ознаки мають підвищену суб’єктивну значущість, то й, відповідно, уже від народження дитина засвоює їх як важливі для неї. (А. Адлер писав, що символізація через “чоловіче” і “жіноче” рано спадає на думку дитині [Адлер, 1995, с. 46]).

Реальність, яка передається дитині дорослими в процесі взаємодії, неминуче постає перед нею або в чоловічій, або в жіночій версії. Зрозуміло, що й у багатьох інших версіях також, але завжди та зокрема – у версії статево означеній, чи то більш однозначній, чи то мішаній. Якщо погодитися з тим, що на початкових стадіях розвитку статева належність дитини зумовлює полегшено-оптимальний контакт з особою однієї з нею статі, то слід виснувати, що хлопчики і дівчатка первісно по-різному засвоюють чоловічу і жіночу версії реальности. Коли згодом оточення починає вимагати від дитини дедалі визначенішої статеворольової поведінки і відповідним чином структурує її життя, засвоєння статево забарвлених версій стає ще більш чітким і значущим. (Утім, первісно засвоєні співвідношення навряд чи робляться від цього другорядними. Їхній базальний характер назавжди залишає за ними вирішальну міць у структуруванні особистісних підвалин).

Чоловіча і жіноча версії реальности, зазначають П. Берґер і Т. Лукман, є соціяльно визнаними: для хлопчика наперед визначеним є панування чоловічої версії, а для дівчинки – жіночої. Дитина дізнається про версію, яка належить іншій статі, настільки, наскільки її було опосередковано для неї значущими іншими протилежної статі, але вона не ототожнює її зі своєю версією [Бергер, Лукман, 1995, с. 271].

Зрозуміло, що оскільки чоловіча і жіноча версії реальности певним чином різняться між собою, то в їхньому впливі на дитину вони заходять у більш чи менш виражену конкуренцію. Це не єдиний можливий варіянт конкуренції різних версій реальности: порівняно більшого значення може набувати конкуренція версій, які просто належать різним індивідам або індивідам із різних середовищ тощо. Проте й чоловічо-жіночі відмінності в поглядах на світ уже завдяки самій своїй наявності неминуче зіставляються й конкурують.

Ця конкуренція переважно не усвідомлюється ні носіями цих версій, ні, тим паче, самою дитиною. Доросла особа, яка переважно або виключно справляє на немовля початковий соціялізаційний вплив, транслює йому свою власну картину світу, і цю картину немовля відображає як єдино можливу. Відповідно статево зумовлені нюанси бачення світу дорослою особою також засвоюються як найбільш слушні. Якщо такою особою для дитини є (як здебільшого й буває) мати, то її жіноче світобачення виявляється первинним у житті кожної дитини – і хлопчика, і дівчинки. Водночас психологічно більш узасадненим є положення про те, що дитина для якомога повноціннішого розвитку повинна мати інтенсивні впливи з боку представників обох статей і взаємодія цих впливів має характер не так конкуренції, як взаємодоповнення та взаємоспонукання. Конкуренція – це вже вторинна, навіть третинна характеристика стосунків, які складаються в конкретному середовищі: батьківські і материнські впливи конкурують, якщо конкурують між собою батько і мати.

Натомість для самої дитини ці впливи початково не мають характеру таких, що можуть протистояти одні одним. Для неї це її малий універсум, цілісна картина її життя, і в цій картині одні впливи стають більш, інші – менш значущими, одні сильніше спонукають її до наслідування, інші слабше, одні викликають неусвідомлюване бажання ідентифікуватися, інші відштовхують від себе. Але ще більше для впливів одного і другого типу характерним є те, що вони зумовлюють сам психічний розвиток дитини. (Адже й впливи, які ми можемо назвати “неґативними”, також спричиняють розгортання індивідуальної суб’єктности).

Досить поширеними є культурно зумовлені уявлення про специфіку батьківської і материнської ролі у формуванні психологічної статі дитини. У найзагальнішому вигляді ця специфіка зводиться до того, що, як писав К. Юнґ, батько постає як захист від небезпек зовнішнього світу, а мати – як захист від небезпек, що загрожують “із мороку душі” [Юнг, 1994б, с. 264]. При цьому батькова позиція в сім’ї найчастіше асоціюється з позицією владною, бо в сім’ї носієм влади є здебільшого батько. Таким чином, уже з найранішого віку влада розглядається як атрибут чоловічої статі, чоловічої поведінки. Відтак постає дилема: дитина повинна вирішувати, чому надавати перевагу – чи ознакам своєї власної статі, чи ознакам тієї поведінки, якій приписується більша влада.

В очах дитини безумовно привабливішою є та поведінка, яка забезпечує індивідові більшу кількість переваг у спілкуванні. Позаяк у більшості сімей такими перевагами диспонує батько або інший чоловік, то й дитяча увага привертається насамперед до засвоєння чоловічих зразків. Отже, уже дуже рано особи чоловічої статі отримують певну психологічну перевагу. Для того щоб засвоювати патерни поведінки, які забезпечують владну, домінантну позицію, їм потрібно ставати “самими собою” – представниками їхньої ж чоловічої статі. Натомість для дівчаток існує проблема: чи йти шляхом найменшого опору і засвоювати жіночу психологічну сутність, чи спокуситися на досягнення домінантних ознак взаємодії з іншими.

З розширенням кола осіб, із якими дитина взаємодіє, у неї з’являється можливість і потреба порівнювати різні версії реальности і в разі розходжень між ними віддавати перевагу одному з варіянтів. Немовля ще не має здатности до такого вибору, але дитині ясельного, а ще більше дошкільного віку доводиться робити його доволі часто. За рівности інших умов перевага, очевидно, віддається світобаченню особи, яка в очах дитини посідає престижнішу позицію, виконує важливіші функції.

Загалом властивості своєї статі сприймаються і засвоюються легше й ефективніше, ніж властивості статі протилежної. (Це щось на зразок право- і ліворукости: діти, народжені ліворукими, потрапивши в культуру, зорієнтовану на праворуких, переймають більшість стандартних реакцій поведінки, при цьому в глибині душі залишаючись ліворукими, тоді як праворукі діти мають менше проблем у такому специфічному пристосуванні до середовища).

У найпоширенішому варіянті формування особистости на ранніх етапах розвитку має місце психологічний відхід від матері і приєднання до батька. Принципове значення цього процесу в контексті статевої ідентифікації випливає з того, що нібито однаковий розвиток хлопчиків і дівчаток виявляється первісно неоднаковим. Початково дівчатка ідентифікуються з особою своєї статі, що забезпечує їм додатковий психологічний комфорт і водночас фіксує психічний розвиток у жіночому статусі. Згодом вони виходять у більш широкий простір взаємодії, де набувають досвіду спілкування з батьком – особою протилежної статі, але вже маючи засвоєну базальну жіночу психіку.

Натомість хлопчики, ідентифікуючись із матір’ю, виявляються позбавленими якихось мало відчутних, але важливих нюансів у впливах на біологічно чоловічу суб’єктність. Тому їхня особистість від самого початку формується як більш незадоволена в потребах, а відтак і більш суперечлива. Виходить, що вже первісний розвиток дитини зумовлює порівняно більші складності формування чоловічої особистости, ніж жіночої. Можливо, такий стан і лежить в основі так званого “принципу Адама”, який означає доконечність більших індивідуальних і соціяльних зусиль для поставання повноцінної чоловічої особистости, ніж повноцінної жіночої [Кон, 1988а, с. 281].

Не можна достеменно сказати, що описаний характер розвитку є найбільш доцільним для формування особистости певної статі, але він є найбільш поширеним і типовим. Натомість усілякі інші варіянти раннього розвитку, як правило, породжують специфічні особистісні проблеми. Зокрема, у літературі, присвяченій аналізам неврозів, спричинених умовами формування в батьківській сім’ї, “почесне” місце займає проблема владної матері [Захаров, 1988]. Якщо в сім’ї домінує мати або, принаймні, її позиція видається дитині домінантною, то материна картина світу стає для дитини престижнішою і її засвоєння мотивується сильніше. Початкова ідентифікація з матір’ю виявляється надто сильним чинником розвитку і хлопчиків, і дівчаток, що ускладнює переорієнтацію з матері на батька, а також і на інших осіб. Така ситуація, порівняно з типовою, сплутує універсум значень, який переймається дитиною, у певному розумінні спотворює його.

Відтак дівчинка, перебуваючи в сильнішій, ніж “потрібно”, залежності від матері, утривалюється в стані такої собі базальної “наджіночности” і виявляється позбавленою можливостей формування в неї андрогінних ознак. Посилюється ймовірність формування однобоко-примітивної фемінінности. Хлопчик, який початково ідентифікується з владною матір’ю, також зазнає труднощів у пізнішій переорієнтації на батька, розвиток його маскулінности сповільнюється, а найбільше даються взнаки різні варіянти невротизації. І хлопчикам, і дівчаткам, що формуються в таких умовах, стає порівняно важче набувати ознак і властивостей упевненої в собі, позитивно владної особистости. Навпаки, їхній розвиток легше піддається виникненню різного роду впокорень та узалежнень.

Принципово інакшим, мабуть, є ще один варіянт особистісного формування, коли первісно соціялізаційною істотою виявляється батько. Це варіянт доволі рідкісний, через що в літературі описаний мало. Можна гадати, що формування дитячої особистости в таких умовах набуває якісної своєрідности (не обов’язково інакшої симетрично). Якщо припустити, що вихованням немовляти займається “типовий” чоловік-батько, то в такому разі і хлопчики, і дівчатка мають зазнати серйозної депривації в чуттєво-емоційній сфері. Вони ризикують не отримати достатнього психологічного тепла, емоційної близькости, у відповідь на які мало б розкритися їхнє психічне єство. Відтак важливі елементи початкового формування особистости може бути втрачено, що, відповідно, зумовить особистісну дисгармонію в майбутньому.

Тенденція прагнення до влади завжди більшою чи меншою мірою зумовлює засвоєння відповідних стереотипів. А. Адлер, наприклад, гадав, що в дитинстві завжди переважає тенденція до прориву від дівчачого послуху до хлопчачої впертости. Розвиток хлопчика відбувається під яскраво вираженим чоловічим впливом, із якого виростає типово чоловіча соціяльна постава [Адлер, 1995, с. 44; Адлер, 1997ж, с. 111].

Утім, таку позицію можна вважати за дещо ідеалізовано-однобічну, оскільки перебування під цілковито чоловічим впливом – радше виняток, ніж правило для розвитку особистости хлопчика. Інша річ, що, імовірно, чоловічі впливи відображаються ним самим як більш потрібні для нього, але сприймаються вони як потрібніші, напевно, не тому, що це чоловічі впливи, а тому, що це впливи вагоміші, значущіші, престижніші. (До речі, абсолютизація таких впливів – не обов’язково благо для хлопчика. Наприклад, Е. Фромм зазначав, що син, для якого батькова любов – єдина, що йому дістається, стає рабськи прив’язаним до батька, його головна мета в житті – догодити батькові, і коли йому це вдається, він почуває себе щасливим, задоволеним, захищеним [Фромм, 1992б, с. 160]).

Хлопчики під початковим батьківським впливом дістають можливість засвоювати чоловічу версію реальности, сприймати і приймати її як “свою”, але натомість їм загрожує певна емоційна недорозвиненість, неадекватне домінування раціонального модусу світобачення. Ще проблемнішою може бути ситуація формування дівчаток, оскільки їхня жіноча суб’єктність не отримує адекватних стимулів для розвитку, а засвоєння чоловічої версії реальности виявляється до певної міри психологічно чужим. Дівчинка опиняється в ситуації психологічної відсутности адекватного об’єкта ідентифікації, що стає потужним чинником майбутніх особистісних дисгармоній.

Стикаючись із матір’ю як найпершою в житті істотою, писав К. Юнґ, хлопчик дедалі більше й більше підмічає її жіночність і несвідомо на неї відповідає. Таким чином, прості відношення ідентичности або протистояння постійно перехрещуються з чинниками еротичного притягування та відштовхування [Юнг, 1998е, с. 133]. Хлопчик, отже, виявляється приреченим на початкове відображення і засвоєння саме жіночих патернів поведінки. І якщо вище говорилося про первинну перевагу, яку дістають хлопчики у зв’язку з тим, що привабливіша владна поведінка приписується “їхній” чоловічій ролі, то в цьому випадку маємо якраз ознаку переваги дівчаток, бо їм не треба жодним чином протиставлятися первинним материнським впливам. Навпаки, що більше дівчинка ідентифікуватиметься з материнською особою, то краще розвиватиметься як представниця жіночої статі.

Оскільки хлопчик повинен спочатку ідентифікуватися з особою протилежної статі – матір’ю, то пізніше виникає потреба в його переорієнтації на батька. У П. Берґера й Т. Лукмана читаємо: “Малий хлопчик знає, що йому не належить жити в жіночому світі. Але він проте може з ним ідентифікуватися. Його “жіночність”, що виникає в результаті цього, може бути як “видимою”, так і “невидимою”. У кожному разі між його соціяльно приписаною ідентичністю і його суб’єктивно реальною ідентичністю існуватиме асиметрія” [Бергер, Лукман, 1995, с. 272]. Таким чином, внутрішні вияви хлопчачої, а потім чоловічої поведінки переплітаються із зовнішніми ознаками жіночої поведінки, засвоєної під впливом матері. І так поле символів, на які має реаґувати дозріваюча хлопчача особистість, поєднує в собі символи і чоловічі, і жіночі. (У дівчаток такої суперечности спочатку немає). Якщо пізніше умови формування хлопчика не змінюються в бік збільшення питомої ваги чоловічих впливів, то суперечливий характер взаємодії хлопчика із середовищем стає ще більш очевидним.

“Принцип Адама” приписує хлопчикам неодмінність більших зусиль для формування особистости порівняно з дівчатками. Ці зусилля особливо потрібні там, де хлопчик має обмежену кількість чоловічих впливів. У жіночому оточенні, писав А. Адлер, хлопчик може ще більше прагнути мати чоловічий вигляд та перебільшувати свої чоловічі риси або, навпаки, рости жоноподібним [Адлер, 1997е, с. 139]. Таким чином, брак адекватних чоловічих впливів штовхає хлопчика в різні крайнощі: або в напрямі гіпермаскулінізації, або ж у напрямі фемінізації.

Особливо складно формується особистість хлопчика в умовах, коли статеворольові і кратичні характеристики середовища переплітаються нетрадиційним чином. Насамперед ідеться про ситуацію, у якій хлопчика виховує владна й сувора мати. Найчастіше тут говориться про вплив такої ситуації на пізніший вибір сексуальної і шлюбної партнерки. Мається на увазі, що такий хлопчик вибирає сувору, владну жінку, якій залюбки підкоряється. Часом, навпаки, він шукає партнерку, яка б цілковито перебувала під його владою. У цьому разі його владна перевага може розглядатися як своєрідна компенсація почуття власної нижчости. Проте проблемність чоловічої особистости, сформованої в таких умовах, полягає не тільки в труднощах вибору адекватного типу партнерки. Тут має йтися про глибинну сплутаність символічного універсуму, невизначеність змісту статевого самоусвідомлення, не досить чітку ієрархію суб’єктивних сенсів та значень.

Дівчатка, ідентифікуючись із матір’ю, автоматично засвоюють риси, які надалі стануть частинкою їхньої жіночої психологічної статі. Якщо погодитися з тим, що жіноча поведінка має характеризуватися наявністю постав підлеглости й покірности, то немає особливих проблем у засвоєнні їх, адже бути залежним, підвладним, покірним безумовно легше, ніж претендувати і досягати владних позицій. Але, із другого боку, така безпроблемність і безконфліктність якраз і породжують загальну ситуацію жіночої другорядности, підвладности, залежности від чоловіків. Дівчатка відразу формуються як менш самостійні істоти. Притаманні їм, як і хлопчикам, мотиви утвердження в середовищі або іґноруються, або караються, або деформуються в напрямі самоствердження типово жіночого. Тобто може не йтися про цілковиту відмову від домагань на певну владну позицію, але ці домагання мають реалізовуватися через досягнення переваги шляхом специфічно жіночого впокорення (про яке йдеться в розд. 1.3).

Символічна картина світу дівчаток звужується до меж найближчого середовища, середовище ж віддалене виявляється для них нерозчленованим, недиференційованим, чужим, таким, що згодом має перетворитися на малознайомий і малопривабливий для них чоловічий світ. Натомість неодноразово зазначалося, що дівчатка, які виховуються в середовищі, де немає або майже немає упереджень щодо жіночої повноцінности, формуються як упевненіші в собі, активніші і більше схильні до зайняття владних позицій особи. Проте навіть забезпечення таких умов усе одно не приводить до масштабної інверсії чоловічих і жіночих ролей.

Цьому є багато причин, насамперед соціяльних (бо, власне кажучи, немає такого суспільства, де упередженість щодо жіночих можливостей була б мінімальною), але водночас не можна не зважати й на чинники суто біологічні. Наприклад, коли настає пора статевого дозрівання, імпульси дозріваючого жіночого організму примушують дівчину рахуватися з його істотними особливостями. Жіночий організм, призначений природою для народження й виношування дитини, захищає себе тим, що сиґналізує про відмову від надмірної фізичної активности, про потребу більшої обережности в середовищі, і відтак дівчина опиняється в ситуації, де символи активної самореалізації, утвердження в середовищі поєднуються з інтрапсихічними нахилами до обережности, пасивности, упокорення. І в результаті цього більшість і тих дівчат, яким притаманний високий рівень маскулінности, усе-таки вирішальним чином залишаються при фемінінній поведінці і загалом у суспільстві, і зокрема в стосунках із чоловіками, хоча їхні статеворольові постави істотно відрізняються від постав дівчат і жінок, які від самого початку не виявляли зусиль у напрямі засвоєння маскулінних зразків.

Отже, як і для хлопчиків, для дівчаток також існує специфіка утворення символічного поля взаємодії, у якому поєднуються та химерно переплітаються символи статевої належности із символами кратичних співвідношень. У формуванні дітей обох статей має місце явище, яке Адлер назвав психічним гермафродитизмом дитини [Адлер, 1995, с. 47]. Е. Нойманн говорить про збереження і тільки поступове долання в дитині початково гермафродитного характеру людини [Нойманн, 1998, с. 139–140]. У зв’язку із цим показовим є самé перенесення терміна, що означає суто біологічне порушення, на характеристику психічного світу дитини. Психічний гермафродитизм, очевидно, мав би розцінюватися як неґативне явище, що заважає формуванню повноцінної особистости. Проте із цим можна було б погодитися, якби вважати, що адекватна чоловіча поведінка має бути суто маскулінною, а жіноча – фемінінною.

Сучасна ж психологія виявляє набагато більшу прихильність до теорій андрогінности, що означає взаємодоповняльність чоловічої і жіночої психіки, коли чоловіки мають посідати певну частину рис, що традиційно вважаються за жіночі, а жінки, відповідно, частину чоловічих рис [Кочарян, 1996]. Коли ж за цими статево визначеними ознаками вбачати ще й наслідок дії кратичного чинника, то тим паче стає очевидною інтерсуб’єктивна відносність протиставлення маскулінности і фемінінности.

Отже, психологічна стать індивіда визначається не біологічними або соціяльними чинниками і навіть не самими цими чинниками водночас. Найістотнішим тут є поєднання виявів біологічної та соціяльної природи в процесі їхнього відображення в індивідуальному суб’єктивному просторі, що виникає, формується та розвивається в поле суб’єктивних значень у дискурсі інтерсуб’єктної взаємодії. Поза такою взаємодією індивідуальна суб’єктність (або її потенційно статеві фраґменти) залишається “річчю в собі”, не розгортається у відповідному напрямі. Інтерсуб’єктна взаємодія, і тільки вона, забезпечує наповнення відображуваних статево спрямованих виявів біологічного і соціяльного значущим символічним змістом.

Зі статеворольовим визначенням індивіда конкурують інші дискурси інтерсуб’єктної взаємодії, зокрема владно-підвладний. Статеворольові і владні характеристики складно поєднуються та взаємно зумовлюються в процесі набуття індивідом властивостей психологічної статі. Нарешті, і сама символічно відображувана належність до тої чи тої статі набуває для індивіда характеру впливового, за певними ознаками – владно-підвладного, чинника.

Таким чином, формування статевої ідентичности в основних рисах виявляється аналогічним формуванню особистости як такої. Ідеться про те, що для формування особистости потрібен, з одного боку, більш-менш повноцінний біологічно людський індивід, а з другого – соціяльні чинники, що впливають на нього і зумовлюють поставання особистости. Так само для формування психологічної статі потрібен, по-перше, людський індивід певної статі – чоловічої або жіночої, а по-друге – соціялізаційні впливи, які сприяють або протидіють повноцінному розгортанню статевої належности. Біологічні передумови статевої ідентичности мають, за суттю, потенційний характер і можуть розвинутися тільки завдяки постійному опосередкованому відображуванню їх самим індивідом у взаємодії з іншими особами.

* * *

У результаті тривалого повторнóго відображення особистісних характеристик у процесі інтерсуб’єктної взаємодії вичленовуються ті з них, які ймовірніше пов’язуються з поведінкою осіб тої чи тої статі. У такий спосіб формуються статеворольові стереотипи як домінантні патерни статево визначеної поведінки та панівні уявлення про їхню відповідність до належної статевої ролі.

Порівняно вища суб’єктивна значущість саме статеворольових стереотипів зумовлюється, по-перше, своєрідним приємним внутрішнім резонансом, хвилюючими переживаннями, пов’язаними із сексуально нюансованим задоволенням, а по-друге – із підвищеною табуйованістю сексуальних переживань, що додає їм емоційного напруження.

Проблемність статевої сфери людини насамперед пояснюється свідомо-опосередкованим характером людської психіки. На відміну від тварин, де сексуальне життя не усвідомлюється й не рефлексується, у людини статеворольова сфера (як, утім, і всі інші) зазнає істотних рефлексивних трансформацій. Ідеться не тільки про кількість статевих контактів, що значно перевищує потрібну для продовження роду, а й про суб’єктивну значущість цієї сфери в житті людини, яка виходить далеко за межі й продовження роду, й отримання сексуального задоволення як такого.

Якщо у тварин статевий розвиток відбувається майже виключно як розгортання генетичних особливостей за порівняно незначного впливу середовищних чинників, то в людини нібито аналогічне розгортання генетично закладених статевих властивостей істотно трансформується під впливом оцінних ставлень оточення. Внутрішні біологічні чинники статеворольового розвитку поєднуються із зовнішніми, що несуть із собою соціяльне опосередкування, результатом чого й стає формування свідомої статево визначеної особи.

Утворюється великий простір додаткової активности, у якому особа має самовизначатися і крізь який мусить проєкувати себе в інтерсуб’єктивний простір. Відтак інтерсуб’єктивність наповнюється вагомим статевим змістом, способи й вияви статево визначеної взаємодії соціяльно фіксуються, набувають визнання в культурному просторі суспільства. Так утворюються ґендерні стереотипи, що функціюють на соціяльно-культурному рівні людських стосунків. В основі їх лежить соціяльно-функційна поділеність статей, але їхній зміст настільки абстраговано та культурно опосередковано, що цей зв’язок радше розуміється або домислюється, ніж відображається як атрибутивний.

Найвідчутніше на статеворольове формування особи з боку соціюму впливають оцінки, які означають заохочення статево відповідної і покарання статево невідповідної поведінки. Ці та безліч інших оцінок поступово опосередковують чоловічі і жіночі ознаки, надають їм символічного оформлення та поєднують у цілісне символічне поле статеворольових характеристик. Така символізація стосується не тільки ознак назовні виявлюваної поведінки, а й внутрішніх ментальних характеристик світобачення.

Результатом інтеракційного залучення особи стає вироблення в неї чоловічої або жіночої версії реальности. Ці версії не є цілком дихотомічними, між ними існує безліч перехідних варіянтів, і формування їх в особи відповідної статі є не наперед визначеним, а лише ймовірнішим. Так само й конкуренція статей у впливі на особу може набувати вигляду конкуренції чоловічої і жіночої версій світобачення. І подібно як у суспільстві “сильніша” стать має більше шансів на утвердження й упровадження саме тих ґендерних стереотипів, які для неї психологічно комфортніші, так і в дитинстві привабливішою виявляється версія сильнішої особи. Отже, конкуренція чоловічих і жіночих впливів на дитину перекривається конкуренцією сильних і слабких осіб із її оточення.

Об’єктивно однакові, а суб’єктивно дзеркально протилежні умови статевої ідентифікації хлопчиків і дівчаток за будь-якого варіянту сімейного чи позасімейного виховання результують набуттям й об’єктивно, і суб’єктивно різних статеворольових властивостей та характеристик психологічної статі. До таких об’єктивно-суб’єктивних обставин статевої ідентифікації належать послідовність ідентифікації з найбільш значущою особою (спочатку – із матір’ю, а згодом – переорієнтація на батька), евентуальний брак однієї з таких осіб (або й обох), надмірна патологічна ідентифікація з матір’ю або батьком, неадекватний розподіл владних і підвладних ролей у сім’ї тощо.

Усі ці умови й чинники творять індивідуально-неповторну конфіґурацію обставин, у яких відбувається статева ідентифікація дитини, і приводять, урешті-решт, до утворення індивідуального суб’єктивно-символічного поля, у якому статеві властивості самовідчуття, саморозуміння та відображення дійсности мають і суто індивідуальну, і статеворольову, і владно-підвладну специфіку.

У кожному варіянті процесу статевої ідентифікації формувальні чинники мають специфічну владу над індивідом. За наявности об’єкта статевої ідентифікації може йтися про його владний вплив на індивіда, а ще більше – про вплив суб’єктивного образу такого об’єкта. У разі браку об’єкта індивід опиняється під владою об’єктивно-суб’єктивних вимог ситуації, які спонукають його вдаватися до замісних відображень у процесі вироблення статево забарвлених наставлень щодо дійсности та свого місця в ній.

Статева ідентифікація істотно визначає формування індивідуального суб’єктивного простору, у якому не просто займає вагоме місце поряд із владно-підвладними характеристиками взаємодії суб’єкта зі світом, а й сама виявляється пронизаною цими характеристиками, утворюючи цілокупний статево-кратичний масив символічних ознак індивідуального буття як результат статево значущої інтерсуб’єктної взаємодії.