10. Суспільно-політичні рухи в сша в 40-50 рр.

Відразу по війні труднощі, пов’язані з переведенням економіки на рейки мирного розвитку, зокрема тимчасове зниження заробітної плати, різко активізували страйковий рух. 1946 р. страйкували 4,5 млн. чоловік. У наступні роки у зв'язку зі стабілізацією економіки кількість страйків зменшилася, однак робітничий рух залишався досить активним. Страйкову боротьбі очолювали робітники сталеливарної промисловості. Вони провели кілька загальнонаціональних страйків, у кожному з яких брали участь понад півмільйона працюючих.

На відміну від західноєвропейських країн, у США так і не виникла масова робітнича партія. Профспілки ж охоплювали менше чверті всієї робочої сили. Існували два профспілкові центри - поміркованіша за своїм політичним спрямуванням Американська федерація праці (АФП) і радикальніший Конгрес виробничих профспілок (КВП), які у повоєнні роки зблизилися. Це уможливило їх об'єднання наприкінці 1955 р. Об'єднаний профцентр одержав назву АФП-КВП. До нього ввійшли близько 15 млн працівників. З'їзди організації підтримали низку важливих вимог трудящих і добилися їх прийняття.

Помітним явищем у суспільно-політичному житті США стало розгортання руху, спрямованого проти поширеної, особливо у південних штатах, расової нерівноправності чорношкірих американців. Пожвавлення їхньої боротьби проти дискримінації, за свої громадянські права, було викликано низкою чинників.

Іскрою, що спричинила спалах „негритянської революції", став інцидент у міському автобусі в Монтгомері (штат Алабама) у грудні 1955 р., коли негритянка швачка Роза Парке відмовилася поступитись місцем білому пасажирові, як зобов'язували правила штату. Незначний, на перший погляд, випадок викликав неочікуваний резонанс: у Монтгомері розпочалася кампанія бойкоту міського транспорту, яка поширилася на інші міста Півдня. Це спонукало Верховний суд країни оголосити, що сегрегація в автобусах суперечить конституції США.

Важливим об'єктом боротьби стало питання про сегрегацію шкіл. Ще в 1954 р. Верховний суд ухвалив постанову, яка оголосила антиконституційними закони про роздільне навчання білих і чорних дітей, вказавши, що десегрегація повинна розпочатися негайно і проводитися неухильно. Однак расисти південних штатів чинили цьому відчайдушний опір.

Гостро стояло питання про виборчі права афроамериканців. На шляху їх здійснення створювались всілякі перешкоди. Конгрес у 1957 і 1960 рр. ухвалив закони про громадянські права, що передбачали заходи щодо забезпечення прав чорношкірих виборців та кримінальну відповідальність за насильницькі дії з метою перешкодити користуванню цими правами.

Негритянський рух очолив молодий баптистський пастор Мартін Лютер Кінг. Він проповідував активні, але ненасильницькі методи боротьби в дусі Махатми Ганді, засновані на християнських засадах. Рік у рік рух за громадянські права набирав дедалі більшої гостроти.

11. Зовнішня політика сша у 1945-1960 рр: західноєвропейський напрямок.

Характер зовнішньої політики США у повоєнні роки обумовлювався значним посиленням їх військово-політичної могутності. Зовнішня політика США набрала глобального характеру. Серйозним суперником сполучених Штатів був СРСР, який, встановивши своє панування в країнах Центральної і Східної Європи, прагнув поширити свою експансію на багато інших регіонів світу. Не допустити поглинення дедалі нових країн Радянським Союзом стало стратегічним завданням американської дипломатії. Суть цього завдання відображала післявоєнна американська зовнішньополітична доктрина „стримування комунізму" дипломата Джорджа Кеннана.

Найважливішим регіоном протистояння двох наддержав стала Західна Європа. Щоб не допустити поглинення західноєвропейських країн радянським Союзом, з боку США необхідно було надати їм економічну і політичну допомогу. На початку 1947 р. загроза навила над Грецією, в якій комуністичні сили, підтримувані СРСР, розпалили громадянську війну, та Туреччина, якій Радянський Союз пред'явив територіальні та політичні претензії. Для підтримки тамтешніх урядів США прийняли програму допомога цим країнам, відому під назвою „доктрина Трумена". Відповідно до неї. Греції та Туреччині було виділено економічну допомогу, направлено туди військові місії.

Того ж року американський уряд висунув широку програму економічної відбудови Європи, яка дістала назву „план Маршалла" - за прізвищем тодішнього державного секретаря США Джорджа Маршалла, який оприлюднив цей проект. Радянський Союз і під його тиском країни Центральної і Східної Європи відхилили цей план. Натомість 16 країн Західної Європи його прийняли. "План Маршалла" було поширено також на західні зони окупації Німеччини. Протягом 1948-1952 рр. ці країни одержали від США допомогу на сумму понад 13 млрд доларів, що значно прискорило справу господарського відродження західноєвропейського регіону.

"План Маршалла" підготував ґрунт для тіснішого військово-політичного співробітництва США з цими країнами. 4 квітня 1949 р. США, Канада і 10 країн Західної Європи підписали у Вашингтоні Північноатлантичний договір. Утворилась Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка проголосила свою метою колективну оборону від можливої агресії.

США та їхні союзники вели погоджену політику в німецькому питанні, завдяки якій було створену західнонімецьку демократичну державу — ФРН і було проведено її входження до НАТО. Присутність американських збройних сил на передових рубежах у Західній Європі, які територіальне розмежовували західний і радянський блоки, та наявність „ядерної парасольки" США над Західною Європою служили останній міцною гарантією від можливих зазіхань з боку СРСР.