57. Політ.Боротьба у Франції в 70-их рр..

Промислова криза 70-х років, що захопила також Францію, змусила Ж.Помпіду част­ково відступити від зовнішньополітичних установок де Гол­ля. Знову почалося зближення зі США, Франція погодилася на прийняття Англії до "Спільного ринку", проти чого три­валий час категорично виступав де Голль, вважаючи Англію троянським конем Сполучених Штатів Америки.

У роки інфляції та кризи (1974—1975) уряд посилив сис­тему регулювання. Важливе значення мав, зокрема, вересневий закон 1975 р. про фінансування низки галузей, пільги для приватних капіталовкладень та стимулювання експорту. Вод­ночас проводилося заморожування цін і стримування темпів зростання доходів. Це, зокрема, передбачав "план Барра", план "найсуворішої економії", розроблений урядом у 1976 р.

У 1974 р. після раптової смерті Жоржа Помпіду президен­том було обрано голліста В. Жіскар д'Естена, який у 60— 70-х роках неодноразово обіймав посаду міністра економіки. У 70-ті роки відбулися значні перегрупування в центрі партійного спектра. Партія ЮДР 5 грудня 1976 р. переймено­вана в "Об'єднання в підтримку республіки" (ОПР). Поряд з ОПР впливовою партією став СФД (Союз за французьку де­мократію). СФД був заснований у січні 1978 р. як блок пра-воцентристських політичних партій та угруповань на підтримку В. Жіскар д'Естена. До нього входили Рес­публіканська партія, Радикальна партія та Партія соціальних демократів. Союз за французьку демократію очолив Ж. Лека-нюе. Соціальна опора СФД — промислові та фінансові кола, вищі державні чиновники, середній клас, значна частина на­уково-технічної інтелігенції. Партія стояла на позиціях "пе­редового лібералізму", тобто реформізму, що був на той час найефективнішим методом вирішення суспільних і держав­них проблем і здобув підтримку широкого загалу у Франції. СФД та ОПР, яка стояла правіше, нерідко виступали спільно.

Зусилля Жіскар д'Естена, спрямовані на подолання труд­нощів в економіці через застосування чинників ДМК, уже в 1979 р. дали позитивні результати: виробницво збільшилося на 3,5 %. Проте успіх був тимчасовим. Осмислення політи­ками та економістами труднощів 70-х років наводило на думку, що їх причиною було надмірне захоплення держави втручанням у приватне підприємництво та не завжди проду­мана і доцільна націоналізація.

58. Зовнішня політика Франції у 1958-1981

Оцінюючи створення П’ятої республіки, демократичні сили Франції вважали, що це «режим особистої влади» генерала де Голля. Прихильники генерала створили нову політичну партію «Союз на захист нової республіки» (ЮНР). ЮНР провела в парламент 188 своїх представників, домігшись перемоги над іншими партіями. Головною проблемою П’ятої республіки залишалася проблема Алжиру. Де Голль бачив своє завдання у відновленні величі Франції. Вона уявлялася йому могутньою державою, яка провадить незалежну політику. Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. 1960 року де Голль надав незалежність 14 африканським колоніям. З Алжиром було складніше, але генерал діяв рішуче і пішов на конфронтацію з ультраколоніалістами, хоча вони й сприяли його приходові до влади. Ультра створили «Організацію таємної армії» (ОАС) і розпочали відкритий терор проти прихильників незалежності Алжиру; декілька замахів було організовано і на де Голля. Але президент спирався на підтримку більшості французів. 1962 року було підписано угоду з Тимчасовим урядом Алжиру. Франція надала Алжиру незалежність і попрощалась із колоніальною імперією. Уряд де Голля проводить більш незалежну від США політику в НАТО: 1966 р. виходить із військової організації НАТО, ліквідує військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одеру — Нейсе, 1964 р. визнає комуністичний Китай; негативно ставиться до американської агресії у В'єтнамі.

У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив США в Європі. Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пішов на зближення із СРСР, щоб створити противагу США. 1966 року президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні «Європи батьківщин», виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США в Європі. Здійснюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реваншистських тенденцій.

Наступний президент республіки Помпіду був прихильником голлістської незалежності зовнішньої політики від загальної лінії США і НАТО (Франція після виходу з військової організації залишалася членом лише політичної організації Альянсу) і зміцнення єдиної Європи, проте прагматічен, ніж де Голль. У нього не було англофобіі генерала, він допустив у червні 1971 Великобританію в ЄЕС (разом з Ірландією і Данією), а 23 квітня 1972 це було затверджено общефранцузскім референдумом. Однак Франція у січні 1974 вийшла з європейської фінансової системи (так званої «валютної змії»).

Наступник де Голля Помпіду у загальносвітовій зовнішній політиці дотримувався лінії де Голля і орієнтувався на особливі відносини з СРСР. Вперше він побував в Союзі з візитом ще як прем'єр, в 1967, а в 1970 і 1971 Помпіду і Л. І. Брежнєв обмінялися державними візитами. Під час першого з них (Помпіду в Москві, 6-13 жовтня 1970) було підписано радянсько-французький протокол; країни зобов'язалися взаємно консультуватися з найбільш важливих міжнародних питань, в час другого з них (Брежнєв у Парижі) були підписані «Принципи співробітництва між СРСР і Францією». Але разом з тим Помпіду першим із західних глав держав звернув увагу на значення КНР як противагу Радянському Союзу, і, ще до Ніксона, здійснив туди офіційний візит (1970). Помпіду також вніс внесок у встановлення відносин з арабськими країнами. Однак Франції довелося зіткнутися з кризою в 1973, коли після Війни Судного дня країни ОПЕК в односторонньому порядку підняли ціни на нафту.

Після кончини Жоржа Помпіду новим президентом республіки став Жискар д’Естен, що не належав до голлістських партій. Він почав переглядати деякі аспекти зовнішньої політики голлізму. При ньому Франція поступово почала повертатися у військові структури НАТО, підтримавши рішення Ради НАТО розвернути в Європі американські ракети середньої і меншої дальності. Прем'єр-міністр Франції Раймон Барр проголосив «політику жорсткої економії», що привело до скорочення програм фінансування французького впливу за кордоном, зокрема — в країнах Тропічної Африки. В кінці правління Жискара критики звинувачували його в авторитаризмі, відмові від компромісів і прагненні фактично перетворити уряд на своє «ближнє коло». Це відштовхнуло від нього багатьох правих.