8. Демографічна ситуація в Україні

У 1993 р. чисельність населення України досягла найвищої за всю істо­рію позначки - 52,2 млн осіб і після цього пішла на спад, склавши 45,6 млн осіб. Це сталося за рахунок значного скорочення народжуваності та збіль­шення смертності, зростання кількості тих, хто з різних причин, у першу чергу економічних, залишив Україну. Тривалість життя в Україні майже на 10 років менша, ніж у розвинених країнах світу. Удвічі вищим, ніж у країнах Заходу, є рівень дитячої смертності. Високою є смертність населення в пра­цездатному віці: кожна третя людина помирає, так і не доживши до пенсійного віку. Низькою є народжуваність. Чорною тінню нависла над генофондом України Чорнобильська катастрофа. За висновками фахівців, її жахливі наслідки можуть проявитися при народженні дітей навіть у п'ятому-сьомому поколіннях.

Особливою складністю відзначається демографічна ситуація в україн­ському селі. Уже довгі роки його залишає наймолодша і найактивніша час­тина населення.

Важка соціально-економічна ситуація в Україні викликала масову тру­дову міграцію. За межі України в пошуках кращого життя її громадяни виїжджали і до проголошення незалежності, головним чином, у східні ре­гіони СРСР. Існувала і внутрішньоукраїнська міграція, коли з аграрних регіонів заходу люди в пошуках заробітку їхали на схід республіки. Після падіння «залізної завіси» і відкриття кордонів головним напрямком тру­дової міграції став Захід. Це - Італія, Греція, Іспанія, Португалія, Поль­ща, Чехія, Словаччина. Частина мігрантів їде в Росію, але вже не у східні її райони - Сибір і Далекий Схід, а в міста європейської частини Росій­ської Федерації.

Є два види трудової міграції: тимчасова (періодична) і постійна. Щорічно від 2 до 7 млн українців виїжджають за кордон у пошуках сезонного заробітку, головним чином на сільськогосподарські роботи. Кількість українців, які постійно перебувають за межами країни, оцінюється в 1-1,3 млн осіб. Станом на 2010 р. за кордоном (постійно і тимчасово) перебували 6,5 млн жителів України. Серед мігрантів переважають жінки, які працюють у домашньому господарстві, доглядають за літніми людьми, дітьми. Але їдуть і чоловіки, які працюють на будівництві, у промисловості, сільському господарстві тощо. У 1997-2003 pp., уже в умовах економічної стабілізації, з України емі­грувало 90 тис. осіб з вищою освітою та майже півтори тисячі кандидатів і докторів наук. За даними всеукраїнського соціологічного опитування, яке проводилося 2004 p., лише половина випускників університетів бажали залишитися вдома, решта - ладні були емігрувати.

Ганебним явищем сучасності є работоргівля, об'єктом якої стало багато наших співвітчизників, головним чином жінок, а також дітей. У цьому «біз­несі», який приносить шалені прибутки, що перевищують доходи від торгівлі наркотиками, беруть участь міжнародні злочинні групи, відгалуження яких є і в Україні.

В Україну, як правило, неконтрольовано, з метою знайти тут роботу або транзитом у Західну Європу, щорічно в'їжджають кілька мільйонів жителів країн Азії та Африки.

Чисельність населення України сягнула найвищої відмітки (52,2 млн осіб) у 1992 p., після чого почала скорочуватися. Пе­репис 5 грудня 2001 р. зареєстрував 48 457 млн, а на початок 2010 р. в країні залишилося 45 962 млн осіб. За останні 9 років Україна втратила 2,5 млн, а за всі 17 років незалежності - 6,2 млн громадян.

Упродовж 2001-2004 pp. сальдо міграції виявилося від'єм­ним, а в 2005-2009 pp. - позитивним. В обох випадках абсолютна величина щорічного сальдо була невеликою: від 5 до 25 тис. осіб. Позитивні і від'ємні величини взаємоусунулися, міграційні процеси фактично не вплинули на динаміку народонаселення. Зменшення чисельності було спричинене депопуляцією, тобто перевищенням смертності над народжуваністю.

Депопуляція особливо помітна в сільській місцевості. Почи­наючи з 1974 p., коли жителям радянського села стали видава­ти паспорти, урбанізадія населення пришвидшилася. У 2009 р. у сільській місцевості проживало 14,5 млн осіб, тобто 31,5 % від загальної чисельності. Упродовж трьох з половиною десяти­річ до міст і на новобудови від'їжджала молодь, і тепер у селах переважають люди старшого та похилого віку. Це пояснює, чому в сільській місцевості урбанізованих регіонів народжува­ність впала мало не до нульових відміток, а рівень смертності різко підвищився. У восьми тисячах сільських населених пунк­тів (з наявних в Україні 28,6 тис. сіл) упродовж останніх трьох років не народилася жодна дитина.

Депопуляція властива всім розвинутим країнам Європи. Здобутки в охороні здоров'я сприяють підвищенню питомої ваги населення старшого і похилого віку, внаслідок чого змен­шується рівень народжуваності. Однак в Україні депопуляція набула особливо великих масштабів. Це пояснюється аж ніяк не успіхами медицини. Навпаки, низька якість медичного об­слуговування викликає підвищену дитячу смертність. Від'ємні показники природного приросту населення формуються через підвищену смертність в усіх вікових групах і низьку народжу­ваність.

Розрахунки перспективної чисельності населення, які здій­снюються на підставі тенденцій сучасного природного руху, не­втішні для України. Аналітичні розрахунки Світового банку показали, що в найближчі 15 років населення України скоро­титься на 9 млн і становитиме в 2025 р. 37 млн осіб. За демогра­фічним прогнозом ООН, населення України в наступні 40 років скоротиться на 20 млн і становитиме в 2050 р. 26 млн осіб. Щоб такі невтішні прогнози не справдилися, потрібна активна демо­графічна політика.

Високі темпи депопуляції в 90-х роках були викликані ско­роченням народжуваності внаслідок різкого падіння звичного рівня життя. Доходи населення стали недостатніми для утриман­ня дітей, і більшості шлюбних пар довелося обмежити розміри сім'ї. На початку поточного десятиріччя почалася посткризова компенсація низької народжуваності, особливо в урбанізованих регіонах.

Певну роль у підвищенні народжуваності відіграли заходи держави. Від квітня 2005 р. почав діяти Закон України «Про одноразову допомогу при народженні дитини». Державний бю­джет на 2007 р. передбачав виплату одноразової допомоги при народженні дитини у розмірі 8500 грн. Державний бюджет на 2008 р. збільшив розміри допомоги і диференціював її за черго­вістю народження дитини. На першу дитину виплачувалася до­помога в розмірі 12 240 грн., на другу - 25 тис. грн., на третю дитину і наступних дітей - 50 тис. грн.

З демографічною кризою треба боротися й з іншого боку - об­межуючи передчасну смертність. Україна має успіхи тільки в збереженні життя новонароджених. У 90-х роках показник смертності дітей у віці до одного року швидко зростав і в 1993 та в 1995 pp. дійшов максимуму — майже 15 померлих на 1000 на­роджених. У 2009 р. він скоротився у півтора раза, але все ще поступається рівню ЄС, СІЛА і особливо - Японії.

У 2008 р. середня очікувана тривалість життя в Україні до­рівнювала серед чоловіків 62,3 року, а серед жінок - 74 рокам. Отже, тендерний розрив - 12 років. Тривалість життя скороти-

лася як серед чоловіків, так і серед жінок, але в чоловіків - більшою мірою: у 1990 р. тендерний розрив трохи перевищував 9 років.

Здоров'я людини залежить від багатьох чинників. Учені вва­жають, що воно визначається на 20 % успадкованими генами, на 20 % - екологією, а на 50 % - способом життя. Скорочення середньої тривалості життя викликане підвищеною передчасною смертністю від нещасних випадків, виробничих травм, нездо­рового способу життя, хвороб тощо.

Україна за показником тривалості життя посідає перед­останнє місце в Європі, випереджаючи лише Росію. Для неї ха­рактерна нетипова -структура смертності: третина померлих - це люди допенсійного віку. Якщо тенденція скорочення серед­ньої очікуваної тривалості життя зберігатиметься, то чоловіча половина сучасного покоління не доживатиме до пенсійного віку.

У розвинених країнах тендерний розрив теж існує, але не пе­ревищує 6-7 років. Середня очікувана тривалість життя серед чоловіків ЄС становить 71 рік, СІЛА - 75 років, Японії - 78 ро­ків. Отже, українці живуть в середньому на 16 років менше, ніж японці, і на 9 років менше, ніж європейці. Причина зрозу­міла: державні витрати на охорону здоров'я в Україні в півтора десятки разів менші в розрахунку на душу населення, ніж у Єв­ропейському Союзі. Певною мірою це можна пояснювати ускладненнями трансформаційного періоду. Збільшення бю­джетних асигнувань в охорону здоров'я і поліпшення їх вико­ристання шляхом реформ у системі охорони здоров'я - це пер­шочергове завдання для держави і суспільства. Зусилля повинні зосереджуватися не тільки на лікуванні хворих, але й на про­філактиці захворювань. Потрібно навчати людей берегти здоров'я, поки воно є.