4. Соціальний захист населення

Система державного соціального страхування реформувала­ся у 1998-2003 pp. шляхом запровадження низки законодав­чих актів. Були створені чотири види страхування з відповід­ними фондами: 1) від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; 2) на випадок безробіття; 3) з тим­часової втрати працездатності; 4) пенсійне. Бюджети фондів були відокремлені від Державного бюджету.

У підвішеному стані перебуває питання про утворення фонду медичного страхування. Це пов'язано з неможливістю одномо­ментно розв'язати існуючі проблеми в сфері медичного обслуго­вування. Йдеться насамперед про: 1) надання бюджетним уста­новам охорони здоров'я статусу державних або комунальних некомерційних підприємств; 2) перехід всієї системи охорони здоров'я на контрактну модель державних замовлень медичних послуг; 3) здійснення бюджетного фінансування закладів охоро­ни здоров'я залежно від обсягу і структури надання медичних послуг (тепер фінансування здійснюється постатейно, як в усіх бюджетних установах); 4) розроблення механізму договірної оплати медичних послуг. Як і раніше, медичні послуги вважа­ються безплатними, але вони такими вже не є, хоч залишають­ся, як правило, украй неякісними (головним чином - через не­можливість придбання сучасної техніки).

Фонди загальнообов'язкового державного соціального стра­хування формуються за рахунок внесків роботодавців та пра­цюючих громадян. Натомість система соціальної допомоги і пільг підтримується державним бюджетом, який поповнюєть­ся за рахунок податків. Серед отримувачів допомоги всіх видів і форм до 70 % не належить до бідних. Матеріальну допомогу одержують навіть народні депутати.

Система пільг була створена ще в радянські часи, але най­більш розвинулася в кризові 90-ті роки. Виборчі кампанії 2004- 2007 pp. теж спровокували прийняття державою додаткових соціальних зобов'язань (підвищення розмірів пенсій, встановлення пільг для категорій «дітей війни» і виплат у зв'язку з народженням дитини). У результаті чинне законодавство передбачає понад два десятки пільг, які поширюються на значну час­ині у населення. Зокрема, пільгами на користування громад­ським транспортом охоплено майже 30 % населення.

У 1999 р. Верховна Рада прийняла закон «Про прожитковий мінімум». Він є основним соціальним стандартом, оскільки за­стосовується для встановлення розмірів мінімальної зарплати та мінімальної пенсії за віком, а також визначення розмірів со­ціальної допомоги різним категоріям громадян. Прожитковий мінімум є тим фундаментом, на якому стоїть вся система соці­ального захисту населення. Однак встановлені розміри прожит­кового мінімуму недостатньо враховують інфляційні процеси.

Мабуть, у справі соціального захисту населення найважливі­шою є проблема пенсійного забезпечення. Пенсійний фонд завжди повинен виконувати свої зобов'язання. Але для цього, по-перше, має бути достатньою кількість застрахованих осіб, які сплачують пенсійний збір; по-друге, повинна зростати за­робітна плата та інші доходи населення, з яких відраховуюсь пенсійні внески.

Кількість платників пенсійного збору скорочується внаслі­док несприятливих для України (як і для інших розвинутих країн) демографічних процесів. Ситуація ускладнюється й тим, що близько чверті зайнятого населення не сплачує пенсійного збору. Це ті, хто зайнятий у неформальному секторі економіки, передусім в особистих селянських господарствах. Серед них на­лічується не менше 3,7 млн осіб працездатного віку. Нарешті, держава допустила гіпертрофоване зростання тіньової економі­ки. Пенсійний збір, як відомо, не сплачується від зарплати в . конвертах.

Реформування пенсійної системи має бути багатоаспектним. Перш за все, потрібно забезпечити тендерну рівність у питанні про вік виходу на пенсію. По-друге, слід переглянути успадко­вану від радянських часів систему пенсійних пільг. Тепер до 40 % працівників добувної промисловості мають право оформ­ляти пенсію на 10 років раніше встановленого пенсійного віку. Достроковий вихід на пенсію не може бути компенсацією за ро­боту в шкідливих умовах.

Нарешті, необхідно поряд із солідарною пенсійною системою (коли кошти пенсійного забезпечення створюються працею по­коління, яке перебуває в працездатному віці) запроваджувати накопичувальну систему. Пенсійний фонд повинен, як це прак­тикується в усіх розвинутих країнах, частину своїх коштів ви­користовувати для інвестування, тобто заробляти гроші для майбутніх пенсійних витрат.