3. Соціальна політика держави

Соціальна політика держави в умовах економічної трансформації по­кликана пом'якшити згубний вплив гострої кризи на життєвий рівень населення. Природним способом розв'язання соціальних проблем є покращення економічного становища, забезпечення приросту промислової і сіль­ськогосподарської продукції. У 1991-1994 pp. цього зробити не вдалося: спад у народному господарстві продовжувався, ринкові реформи гальмувалися.

Відтак, реалізувати наміри, спрямовані на створення ефективної системи соціального захисту населення в Україні, не вдалося.

У 1996 р. було закладено конституційні основи соціальної політики України. Так, стаття 1 Конституції України 1996 р. проголошує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Стаття 13 визначає, що держава забезпечує соціальну спрямованість економіки. Це означає, що владні структури у своїй діяльності зобов'язані обмежувати антигуманні тенденції ринкової економіки.

Президенти Л. Кучма, В. Ющенко і В. Янукович, депутати всіх скликань Верховної Ради 1995-2011 pp., уряди, які діяли в цей період в Україні, безліч разів заявляли, що питання соціального захисту серед найважливіших пріо­ритетів. Час від часу приймалися рішення про підвищення мінімального рів­ня заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, індексації доходів, затверджувався розмір прожиткового мінімуму. Але інфляція і ріст цін зводили нанівець ці акції. У жовтні 2000 р. був ухвалений Закон «Про дер­жавні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Депутати охоче голосували за цей і подібні закони. В Україні в роки незалежності було розроблено сотні загальнодержавних і регіональних адресних соціальних програм, спрямованих на підтримку окремих груп населення.

Серед найважливіших з них була проблема правового захисту сім'ї та дитинства. Ще 27 вересня 1991 р. Україна ратифікувала Конвенцію про права дитини, схвалену на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 1989 p. Цей доку­мент є головним міжнародно-правовим актом у галузі забезпечення прав дітей. У січні 1996 р. було затверджено президентську Національну програму «Діти України». Передбачалося, що її реалізація буде здійснюватися в комп­лексі з іншими програмами, ухваленими урядом, зокрема з Довгостроковою програмою поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитин­ства, Національною програмою імунопрофілактики населення, Державною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), Національною програмою планування сім'ї та ін. Реальний вплив цих заходів був обмежений. За прези­дентства В. Ющенка і В. Януковича почали діяти програми істотної фінансової допомоги сім'ям при народженні дитини. Держава стимулює процес усинов­лення дітей, які опинилися в дитячих будинках.

Уже в першій половині 90-х років почали розроблятися соціальні про­грами для молоді. У 1993 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», у якому визначено основні напрями реалізації державної молодіжної політики. Молодіжні аспекти знайшли відображення й в інших законах, зокрема «Про зайнятість населення», в якому передбачено додаткові гарантії зайнятості для тих ка­тегорій населення, які не можуть на рівних конкурувати на ринку праці та потребують соціального захисту. До такої категорії громадян належить і молодь, яка закінчила загальноосвітні школи і професійно-технічні училища, а також діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування.

Адресну допомогу держава надавала також малозабезпеченим сім'ям: сім'ям з неповнолітніми дітьми; сім'ям, що мали в складі осіб непрацездат­ного віку, або доглядали за трьома і більше дітьми, дітьми-інвалідами; сім'ї,

у складі яких були пенсіонери та ін. Адресна допомога надавалася в грошо­вому вигляді, у формі житлових субсидій (відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг), у натуральному вигляді (продуктами хар­чування, промисловими і господарськими товарами тощо), у формі надання послуг на безплатне користування комунальним транспортом тощо.

Соціальних програм було багато і охоплювали вони різноманітні категорії населення, які в умовах недолугого «реформування» опинилися в зоні ризику чи за межею бідності. Депутати Верховної Ради, особливо в 90-ті роки, охоче голосували за розширення пільгових категорій населення, не турбуючись про те, за рахунок чого це необхідно буде робити. У реальному житті проде- кларовані державою численні послуги різним категоріям населення надава­лися у вигляді дрібних сум, несистематично або не надавалися взагалі.

Соціальна політика держави виявилася вкрай невдалою. Так, влада за роки незалежності не спромоглася ввести в Україні податок на розкіш і нерухомість. Прірва між багатими й бідними не зменшується.