Висновок

На останок до данної роботи слід зауважити, що Гефтер відносив до джерел міжнародного права трактати та дипломатичні переговори, Моль – договори та звичаї, а Ортолан додавав до цих джерел розум. Кальво до джерел міжнародного права дещо безсистемно відносив: праці публіцистів, договори, історію, дипломатичні акти, рішення призових судів, рішення державних судів, закони і розпорядження урядів, рішення змішаних і третейських судів, а також висновки юрисконсультів. Гольцендорф поділяв джерела на дві категорії: 1) безпосередні, коли держави своїми взаємними відносини узгоджено підтверджують певне правило (визнання та звичай); 2) посередні, що полягають у виявленні волі держав у певних актах або формах, які або закріплюють їхні взаємні зобов’язання, що історично склалися, або знову створюють їх (державні закони та міжнародні договори). Рішення судів та праці публіцистів Гольцендорф вважав лише допоміжними джерелами, які можуть слугувати доказом існування певної норми, але не створюють її.

Гарейс поділяв джерела на дві групи: 1) справжні або самостійні, джерела (юридична необхідність (necessitas) та звичаї); 2) несправжні або несамостійні, джерела (міжнародні договори та наука).

У кодексі Фіоре джерела міжнародного права поділялися на дві основні категорії: 1) «право розуму» (юридичні переконання народів, наука, законодавство, приватні договори та дипломатичні документи); 2) позитивне міжнародне право (взаємна згода держав, акти конгресів, звичаї та національні закони).

Російський вчений Л. Камаровський виокремлював дві види «форм» (джерел) міжнародного права: 1) «форми прямі», які безпосередньо «висловлюють» міжнародне право як сукупність обов’язкових для держав юридичних норм (звичаї, договори, рішення міжнародних судів і наука); 2) «форми непрямі», які, доповнюючи прямі форми, мають важливе практичне значення при їхньому тлумаченні та у випадку існування прогалин (внутрішні закони держав та рішення державних судів). 

Сучасні російські вчені К. А. Бекяшев та Є. Г. Моїсеєв об’єднують джерела міжнародного права в три групи: 1) основні джерела міжнародного права (договір, звичай, загальні принципи права); 2) вторинні (вихідні) джерела міжнародного права (резолюції міжурядових організацій, насамперед рішення Ради Безпеки ООН); 3) допоміжні джерела міжнародного права (судові рішення міжнародних судів, доктрина найбільш кваліфікованих спеціалістів, односторонні акти держав)

Як бачимо, класифікація джерел міжнародного права значною мірою залежить від наукових уподобань того чи іншого автора.

Таким чином, теорія джерел міжнародного права залишається однією з найбільш дискусійних і водночас найбільш цікавих сфер науки сучасного міжнародного права. 

Список використаних джерел:

1.Даневский В.П. Пособие к изучению истории и системы международного права. Выпуск 2.I-й. – Харьков, 2009

3.Бержель Ж.-Л. Общая теория права. – М., 2000.

4. Броунли Я. Международное право (в двух книгах). Книга первая. – М.: Прогресс, 2005.

5.Кельзен Г. Чисте правознавство. – К.: Юніверс, 2004. 6.О. Ейхельман, П. М. Богаєвський, О. О. Жилін. – К., 2004.

7.Первомайский О. Давайте переосмыслим… К новому пониманию источника права // 8.Юридическая практика. – № 8 (218), 20 февраля 2002

9.Захаров Н. А. Курс общаго международнаго права. – Пг., 2006

10.Бекяшев К. А., Моисеев Е. Г. Международное публичное право в вопросах и ответах. – М., 2005.

11.Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Учебник. – М.: БЕК, 2003р.