МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ЯРОСЛАВА МУДРОГО

РЕФЕРАТ

«Естетичний смак та його значення в естетичному вихованні»

Виконала

Студентка 1 факультету 24 групи

Мандрікова Олександра

Харків - 2014

Поняття естетичного смаку сформувалося в європейській культурі у відносно пізній історичний період на основі індивідуалізації духовного досвіду і постало умовою урізноманітнення змісту духовних цінностей. Естетичний смак визначається як здатність людини залежно від почуття задоволення або незадоволення сприймати та оцінювати міру естетичної довершеності предметного світу та духовних феноменів. Естетичний смак об'єктивує себе в оцінних судженнях, а також у всіх видах формуючої діяльності, починаючи від повсякденних виявів стилю в одязі, у способі життя, у ставленні до суспільних, зокрема художніх, цінностей тощо. Класичне визначення естетичного смаку містить праця І. Канта "Антропологія у прагматичному відношенні". Філософ пише: "Смак — це можливість естетичної здатності судження здійснювати вибір, що має всезагальне значення" [8, т. 6, с. 484]. Як наголошує філософ, йдеться про відповідність наших суджень об'єктивним якостям предмета судження, що і є запорукою їхньої всезагальності. Об'єктивність судження смаку засвідчує наявність розвинутого естетичного досвіду відношення до світу. На цій підставі німецький філософ І. Зульцер ставить розвинутий смак поряд з такими здатностями інтелекту, як розумне пізнання та моральне відношення: "Смак... не що інше як здатність відчувати красу, так само, як розум — це здатність пізнавати істинне, досконале, вірне, а моральне почуття — здатність відчувати добро" [12, с. 491].

Проблема смаку висувається в естетичній теорії на одне з чільних місць, починаючи з доби Відродження, як відображення явища індивідуалізації духовного досвіду особистості. У художньому формуванні вона здійснює відхід від канонів, а в естетичних оцінках починає відходити від усталених уявлень щодо сенсу досконалості. Розсуваючи межі сталого в естетичному досвіді, носії смаку утверджують нові грані цінності явищ або пропонують нове їх бачення. Так, середньовічні уявлення про тілесну красу як гріховну змінюються утвердженням тілесної краси, співається гімн гармонії тілесного та духовного начал у людині. Цікаві думки щодо сутності смаку знаходимо в трактатах видатних діячів епохи: Л. Валла, М. Фічіно, Піко де ла Міран-дола, Леонардо да Вінчі.

У XVII ст. поняття "смак" починає вживатися у категоріальному значенні, зокрема завдяки працям іспанського філософа Грасіана-і-Моралеса ("Герой", "Розумний" та ін.). Нагадаємо, що велику увагу розробці теорії смаку приділяють філософи ХVII – XVIII ст. у Франції (Баттьо, Ларошфуко, Трамбле, Руссо, Гельвецій, Вольтер), в Англії (Шефтсбері, Хатчесон, Берк, Юм, Мандевіль), у Німеччині (Вінкельман, Лессінг, Гердер, Зульцер, Кант, Шіллер). Увага дослідників зосереджується на питаннях природи смаку: раціональна вона чи ірраціональна, заснована на розумі чи почуттях, набувається смак у вихованні чи є вродженою здатністю. Ларошфуко ставить питання про індивідуальну визначеність смаку (трактат "Максими"). Вольтер у праці "Смак" характеризує цей феномен як чуттєве реагування на гарне та негарне, виходячи зі здатності інтелекту розрізняти об'єктивні якості предметного світу. Вольтер виділяє таку модифікацію естетичного смаку, як художній смак. Поняття "смак" у системі естетичного знання філософ визначає як деяку "метафору", покликану означити чуттєвість до прекрасного та потворного у мистецтвах. Залежно від цієї здатності він поділяє смаки на добрі, погані та спотворені. "Спотворений смак у мистецтві, — пише Вольтер, — виявляється у любові до сюжетів, які обурюють освічений розум, у перевазі бурлескного над шляхетним, претензійного та манірного над красою простою і природною; це хвороба духу (курсив авт. — В. М.)11 [2, с. 268]. Така характеристика звучить дуже актуально і нині, в умовах підпорядкованості художньої культури вимогам ринку. Поширення поганого смаку шкідливе для загального духовного розвитку особистості.

Вольтер наголошує, що художній смак — наслідок тривалого і ретельного виховання. Людина має поволі вчитися дослухатися і вдивлятися у світ природи та опановувати художні цінності. Звичка та роздуми роблять її здатною раптово відчути насолоду, розрізнивши раніше недоступне їй. Філософ виділяє явище індивідуалізації смаку не лише на рівні особи, але і на рівні нації як цілого: "Смак поволі виховується у нації, адже вона поволі сприймає дух кращих своїх художників".

Вольтер дає також тлумачення однієї з актуальних проблем теорії смаку: чи можна сперечатися про смаки? Філософ чітко розводить смак як фізіологічну властивість організму та смак естетичний. Звісно, про смаки не сперечаються, коли йдеться про уподобання, пов'язані з тілесними насолодами: те, що приємне одній людині, може бути неприємне іншій. Однак це не стосується мистецтва. "Оскільки в мистецтві є справжня краса, то існує і добрий смак, який її вирізняє, і поганий, котрий її не сприймає, а недоліки розуму — джерело зіпсованого смаку — підлягають виправленню" [2, с. 269]. Виокремимо у висловленій думці декілька моментів, актуальних для теорії естетики та практики естетичного виховання. По-перше, джерелом формування розвинутого смаку є краса. Об'єктивним джерелом краси є мистецтво, а отже, воно —" активний чинник формування розвинутого смаку. По-друге, краса, об'єктивно наявна у досконалих творах мистецтва, потребує розвитку чуттєво-інтелектуальних структур, щоб відкритися в своїх якостях суб'єкту. По-третє, проникнення у світ краси можливе лише за умови злагоджених взаємодій духовних структур суб'єкта: здатності чуттєвого сприймання та діяльності розуму, що розкриває якості предмета небайдужості. Це відповідність предмета ідеї доцільного (внутрішня життєвість) та досконалість її виявлення у творі як духовному цілому.

Естетична теорія здійснює диференціацію рівня смаків. Так, Гельвецій (трактат "Про розум") поділяє їх на два типи: "смак звички" та "смак свідомий". Це, за поширеною нині класифікацією, відповідно смак обмежений і розвинутий. Для теорії смаку та практики виховання розвинутого смаку важливе значення мають міркування Гельвеція про різницю між цими двома рівнями смаку. Філософ бачить її у відмінності уявлень про сутність краси при тому, що обидва типи оперті на естетичний досвід. Перший — "смак звички11 — вирізняється деякою виробленою навичкою оцінки явищ. Судження смаку знавців такого ґатунку характеризується тим, що цінним вони розглядають лише те, що вже усталилось в їх досвіді. У них "не стає смаку, як тільки їм не стає об'єктів для порівняння", — пише Гельвецій [5, с. 298]. Другий тип — "смак свідомий" — ґрунтується на глибокому знанні предмета оцінки та духовному досвіді, виробленому культурою. Його носії здатні оцінити нові художні явища й їхня оцінка буде об'єктивною. Формування такого типу смаку досягається тривалим вивченням творів мистецтва та наукових ідей, що відкриває знання істинно прекрасного.

Просвітницьку функцію у формуванні розвинутих смаків суспільства ХVIII—XIX ст. виконувала літературна та художня критика, яка на той час була особливим видом естетичної діяльності. Вона відіграла величезну позитивну роль у становленні європейської культури (в тому числі східноєвропейської) пробудженням інтересу до вищих, найбільш естетично досконалих скарбів національної та світової культури, орієнтуючи публіку на такі взірці та виробляючи в їх естетичному аналізі критерії естетичного сприймання та судження смаку. На жаль, у культурі постмодерну цю традицію було втрачено, а тому суспільний смак зіпсовано.

В естетиці англійського сенсуалізму досліджується складна структура естетичного смаку. На думку Е. Берка, смак утворюється "первинними насолодами почуттів від сприймання явищ, вторинними насолодами уяви та висновками розуму з приводу різних відношень між ними, а також з приводу людських пристрастей, норовів і дій" [1, с. 59]. Отже, смак — це не виявлення безпосередньої чуттєвості як такої, не сфера суто ірраціонального, але також і не суто понятійна сфера. Смак — це органічна взаємодія насолоди почуттів, насолоди уяви та висновків розуму. Наголошується також, що названа взаємодія інтелектуальних та чуттєвих структур є спільною для будь-якого виду естетичного відношення, а вдосконалювати смаки можна постійно завдяки розширенню досвіду пізнання, заглибленню в якості предмета та постійними вправами в естетичному пізнанні. Звернемо увагу на всеохопність феномену, як він розкритий філософом. Смак розглядається як інтелектуальна здатність та як наслідок свідомого вибору об'єктів і творення індивідуалізованого відношення до них. Важливо також, що сферою індивідуалізації естетичного досвіду, що об'єктивує себе у судженнях смаку, визначені не будь-які явища, а досконалі художні феномени, тобто носії всезагально цінного в їх змісті. Останнє важливо у побудові наукової теорії естетичного виховання та самовиховання особистості. Класична естетична теорія, котра вбачає особу активним суб'єктом естетичного відношення, усуває з процесу естетичного виховання ідею релятивізму як щодо змісту цінностей, так і щодо виховної мети.

Повернемось до німецької класичної естетики, зосередивши увагу на теорії смаку в естетиці І. Канта, розробленій у працях: "Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного" (1764), "Критика здатності судження" (1790), "Антропологія у прагматичному відношенні" (1798). У розробці теорії смаку І. Кант великою мірою спирався на ідеї Е. Берка, Д. Юма та інших англійських філософів-сенсуалістів. У працях і. Канта дається обґрунтування апріорної природи смаку, утверджується ідея всезагальності суджень смаку, розглядаються чотири основних моменти смаку, пов'язані з "грою пізнавальних здатностей". Перший момент містить ідею "незацікавленості11 судження смаку. В ньому доводиться, що смак пов'язаний з естетичною насолодою, зумовленою якостями об'єкта небайдужості [9, с. 1139]. Другий та четвертий моменти утверджують прекрасне як таке, що в судженні смаку пізнається без поняття, оскільки є "предметом необхідного задоволення". Тобто, у підґрунті смаку знаходиться почуття прекрасного. Мистецтво, що уособлює чуттєві прояви краси, розкрите І. Кантом як джерело особливого способу пізнання — пізнання в образах, що дають величезну духовну насолоду довершеністю форм. Пізнання, що ґрунтується на насолоді, здійснюється непомітно: пізнавальні здатності ніби грають, а не працюють. Третій аспект судження смаку утверджує його самоцінність — "доцільність без цілі", оскільки предмет естетичного судження смаку постає для почуттів метою завдяки доцільній та досконалій внутрішній життєвості. Твір мистецтва, з огляду його внутрішньої доцільності, І. Кант порівнює з природою у властивій їй доцільності форм, при усвідомленні відмінного між ними. Філософ наголошує на такій внутрішній досконалості художнього твору, коли він постає духовно-формуючим началом, збирає людські духовні структури у цілісність, поєднуючи у судженні смаку злагодженість інтелекту та почуттів. Смак філософ трактує як здатність оцінки того (природні явища, художні феномени), що дає змогу навіть "почуття... передати кожному іншому". Інакше кажучи: художня переконливість твору здатна пробуджувати і формувати почуття та інтелект, спонукаючи до винесення адекватного якостям твору естетичного судження смаку.

Важливою проблемою в судженнях естетичного смаку І. Кант вбачає діалектику індивідуального та все загального. Якщо індивідуальне судження містить у собі принцип всезагальності, то цей принцип має бути властивим самому естетичному почуттю. Почуття задоволення зумовлене всезагальною доцільністю, що суб'єктивно визначена як апріорний принцип свідомості, а об'єктивно вона постає як "чиста форма" предмета. Шлях до набуття свідомістю досвіду всезагального І. Кант обґрунтовує, висуваючи поняття "трьох максим буденної свідомості". Вони можуть допомогти в поясненні "критики смаку", а саме: 1) мати власне судження; 2) подумки ставити себе на місце кожного іншого; 3) завжди мислити у злагоді з собою [9, с. 1153].

Уточнюючи поняття, філософ стверджує, що перше з них означає максиму вільного від забобонів способу мислення; друге — широкий спосіб мислення, тобто здатність у власному способі судження виходити зі всезагальної точки зору (яку можна знайти, лише поділяючи погляди інших). Нарешті третя максима —послідовного способу мислення — досягається лише завдяки поєднанню першої й другої та така взаємодія їх, що переходить у навичку. Ця максима досягається найважче. Три названі максими, згідно з І. Кантом, охоплюють усі сфери інтелекту, оскільки перша з них є максимою розсудку, друга — здатності судження, третя — розуму. їх діалектичний зв'язок вибудовується так: уява у своїй свободі пробуджує діяльність розсудку, котрий без посередництва понять надає правильності грі уяви: уявлене повідомлюється іншим не як думка, а "як внутрішнє почуття доцільного стану душі (курсив авт. — В. М.) [9, с. 1153]. "Повідомлюваність" почуття та судження смаку І. Кант розглядає як потребу, зумовлену природою людини — істоти, призначеної жити в суспільстві, а отже, відчувати необхідність спілкування.

В естетиці І. Канта послідовно простежується думка про практично неза-цікавлений характер естетичного судження смаку. Незацікавлені судження смаку спираються, як на свою передумову, на інтерес до морально доброго та на задатки морально доброго способу мислення. Судження смаку щодо природи і мистецтва — це спосіб уявлення "доцільний без цілі", адже необхідний для творення культури здатностей душі для спілкування між людьми. Всезагальна повідомлюваність задоволення передбачає, що це задоволення насолоди, оперте не лише на відчуття, а є задоволенням рефлексії, тобто пов'язане з рефлексивною здатністю судження.

Проаналізована історія становлення теорії смаку засвідчує відкритий наукою зв'язок його з істиною, здатність адекватного сприймання чуттєвих виявлень досконалості в природних явищах та художніх феноменах, здатність рефлексії над сприйнятими явищами та власним переживанням їх якостей, нарешті, здатність передати в судженні смаку свої почуття, викликані об'єктом. Охарактеризована якісна визначеність суджень смаку, розгорнута естетичною теорією, — це його істина (бажаний взірець, ідеальна модель). У практиці ціннісних суджень він виявляє себе як смак розвинутий або естетичний. Його носій — особистість з багатим духовним досвідом, здатна не лише до об'єктивних суджень про цінності, але і до їх творення. їй властиве почуття міри у самовиявленнях, наявність критерію в естетичних судженнях та у відносинах зі світом (ставлення до інших людей, до моральних та художніх цінностей суспільства і людства тощо). її переживання явищ та судження про них характеризуються індивідуальною неповторністю при вираженій відповідності всезагальності змісту суджень (свідчення володіння істиною про речі).

Поряд з розвинутим смаком сучасна естетична теорія виділяє поганий, або зіпсований (спотворений), тип смаків. Носії такого смаку отримують насолоду від споглядання потворних явищ і байдужі до краси. Небезпека таких ціннісних уявлень у тому, що їх носії поширюють негативне у людських проявах, у художньому та практичному формуванні, насаджуючи його як належне, як норму в розумінні природи цінного. До того ж спосіб, у який утверджуються псевдоцінності, має агресивний характер, що відповідає самому предметові утвердження. Небезпека такого змісту ціннісних уявлень та оцінних суджень у тому, що вони здатні псувати суспільні смаки, поширюючи інтерес до потворного та аморального під гаслами "модного", "оригінального".

Щодо кількісних характеристик, то поряд з розвинутим правомірно виділяється нерозвинутий ("вузький") смак. Його носії — люди невисокого рівня культури, обмеженого досвіду спілкування з художніми цінностями. У них відсутній критерій доброго і поганого, красивого і потворного. їх вирізняє неаргументованість оцінок, безпорадність у судженнях про якості об'єкта. Вони не здатні пояснити собі, чому саме і чим привабив їх той або інший предмет судження. їх оцінки не містять у собі всезагального змісту ціннісних уявлень. Ці судження оперті на емпіричний досвід, тому мають довільний характер. Варто зауважити, що для спілкування вони обирають зрозуміле для себе і тим приємне, а тому перебувають у колі обмеженого досвіду. Стандартні предмети нівелюють смаки, зумовлюють одноманітність суджень щодо їх якості.

Відзначимо, що нерозвинутий смак піддається вихованню і за умови систематичного спілкування з естетичними цінностями та носіями розвинутого смаку може поглиблюватися й удосконалюватися. Формування розвинутого естетичного смаку — мета педагогічного процесу, адже діти зазвичай мають нерозвинуті смаки внаслідок малого досвіду спілкування з художніми цінностями. Варто, однак, наголосити, що на інтуїтивному рівні вони здатні схоплювати естетично виразні феномени точніше, ніж дорослі, хоча і не спроможні бувають оцінити свій вибір та визначити критерії оцінки.

Зосередимося на суспільній цінності розвинутого естетичного смаку з огляду його формуючих можливостей як щодо особи, так і щодо суспільства як певного духовного цілого. Зазвичай змістовний рівень смаку зумовлюється "духом часу". Зацікавленість в істині або, навпаки, ігнорування її відображається в характері реагування на явища великого загалу людей (правомірно говорити про смаки епохи, нації, класу тощо). І. Кант стверджує, що хороший смак виявляється лише в період здорового, а не лише витонченого смаку. Розвинутий смак універсалізуе почуття, спрямовуючи їх до розуміння всезагального у духовному досвіді відношення, і водночас індивідуалізує їх. Індивідуалізований прояв смаку цінний тим, що демонструє нюанси якостей об'єкта небайдужості та дає змогу передати іншим почуття, пережите особою. Відтак, створюються підстави для співтворчості в оцінно-переживаючих взаємодіях. Тому естетичний смак слугує ефективним засобом духовного об'єднання людей.

Наголосимо, що духовно-формуючу функцію виконує лише "добрий", розвинутий смак, опертий на багатий досвід спілкування з естетичними цінностями. Найбільш ефективний виховний вплив має художня культура, передусім, класична художня спадщина, що постає досконалим уособленням високого рівня естетичного досвіду. Багатство її ціннісного змісту та досконалість художнього способу його буття зумовлюють ефективність формуючих можливостей у сфері духу. Ще раз звернімо увагу на думку І. Канта, що добрий смак виділяє те, що відповідає "поняттю речі", а сенс вибору — це здатність обирати те, що всім подобається, тобто почуттями здійснювати вибір, який був би суспільним. Звернемо увагу також на те, що предметом почуттів та ціннісних суджень смаку є не предмет як такий (матеріально-речова реальність), а його духовно-ціннісний сенс. Чим глибше проникає суб'єкт оцінної діяльності в якості предмета переживаючого судження, тим більш повне і глибоке буде судження смаку, а досвід його розгортається у судженні як індивідуально-неповторний, творчий за характером. Носії розвинутого смаку здатні виявляти те, що, за висловом І. Канта, "подобається протягом тривалого часу".

Естетичний смак звичайно розглядають як здатність людини до естетичної оцінки явищ дійсності і мистецтва. Ця традиція визначення закладена Кантом, що вважав, що смак це «здатність судити про красу». Питання, однак, здавна носить дискусійний характер. Всупереч латинському прислів'ю, яке було відома ще в Древньому Римі, а в XVIII в. знову «піднята на щит» англійським філософом Давидом Юмом про смаки не сперечаються про смаки сперечалися завжди і вельми жваво.

У чому причина такої суперечності визнання права особистості на індивідуальний смак, з одного боку, і незгоди прийняти чужу естетичну оцінку, з іншою?

Відразу обмовимося: в житті є одне виключення, де про смаки дійсно не сперечаються і сперечатися було б просто безрозсудно. Але це з області чисто фізіологічного смаку: що смачно, а що несмачно. Тут вже пряма залежність від особливостей людини і частково його психологічної своєрідності. Це, швидше, не смак, а перевага, яка віддає особистість солоному або солодкому, холодному або гарячому, гучному або тихому (звуку). Такі характеристики об'єктів не мають суспільного значення, не торкаються інтереси Іншої людини.

Зовсім інша справа смак естетичний. Він, звичайно, також глибоко індивідуальний, але належить зовсім до іншої сфери сфері суспільній, соціальній. Естетичний смак не є природжена якість особистості, і його не можна зводити до психофізіологічних інстинктів, до реакцій. Це соціальна здатність людини, що формується, як і багато які інші соціальні здібності, в процесі виховання і утворення людини.

Естетичний смак є найважливішою характеристикою личностного становлення, відображаючої рівень самовизначення людської індивідуальності. Тобто естетичний смак не зводимо до простої здатності естетичної оцінки, оскільки не зупиняється на самій оцінці, а завершується привласненням або відкиданням культурної, естетичної цінності. Отже, правильніше буде визначити естетичний смак як здатність особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а тим самим і до саморазвитию і самоформированию.

Дійсно, людина, що володіє естетичним смаком, відрізняється певною завершеністю, цілісністю, т. е. є не просто людським індивідом, а особистістю. Відмінна риса тут полягає в тому, що крім індивідуальних особливостей підлога, вік, зростання, колір волосся і очей, тип психіки особистість володіє також індивідуальним внутрішнім, духовним світом, що визначається соціальними цінностями і перевагами.

Становлення особистості процес тривалий, що не завершується остаточно ніколи. Є проте віковий кордон від 13 до 20 років, коли формуються основні соціальні характеристики особистості, в тому числі естетичний смак. Цінність кожної особистості якраз і полягає в її своєрідності, неповторності. Значною мірою це досягається тим, що в процесі формування на особистість впливає свій, неповторний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтації. Таким способом складається унікальність формування кожної людини. І естетичний смак стає не тільки інструментом формування цієї унікальності, але і способом її объективации, суспільного самоствердження.

Якщо говорити про відсутність естетичного смаку, то це передусім мова про вияв всеядности, т. е. привласненні людиною будь-яких загальновизнаних естетичних і культурних цінностей. Всеядность якраз характеризує недостатність личностного відношення до миру, нездатність відібрати з багатства культури ті цінності, які в найбільшій мірі розвивають, доповнюють, шліфують природні завдатки, сприяють професійному, цивільному, етичному вдосконаленню особистості.

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, умінням знаходити необхідну достаточність в личностном відношенні до миру культури і цінностей. Наявність естетичного смаку виявляється як пропорційність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духа і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості.

Часто естетичний смак зводять лише до зовнішніх форм його вияву. Наприклад, розглядають смак як здатність людини слідувати моді як у вузькому, так і в самому широкому значенні. Тобто зводять до уміння модно одягатися, відвідувати модні виставки і спектаклі, бути в курсі останніх літературних публікацій. Все це не суперечить формам объективации смаку, однак естетичний смак не тільки і, мабуть, не скільки зовнішні вияви, скільки глибоке гармонічне поєднання духовного багатства особистості з бескомпромиссностью його соціального вияву. Бо особистість, що володіє естетичним смаком, не треба сліпо моді, і якщо модний одяг деформує індивідуальні особливості, нівелює її своєрідність, така особистість може мати сміливість бути старомодною або нейтральною до моди. І в цьому виявиться її естетичний смак. У ще більшій мірі виборчим він може бути по відношенню до форм поведінки і спілкування. Особливості особистості в спілкуванні є її ведучими характеристиками. Ось чому скласти вірне уявлення про людину можна лише в умовах спілкування або спільній діяльності. Здатність людини послідовно і цілеспрямовано розвивати і культивувати личностные социокультурные характеристики через відбір і засвоєння певних культурних цінностей і є індивідуальним естетичним смаком.

Естетичний смак має також і особливу модифікацію художній смак. Розвивається він на базі естетичного і впливає в свою чергу на нього. Художній смак формується тільки через спілкування з миром мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою, т. е. знанням історій мистецтва, законів формообразования різних видів мистецтва, знайомством з літературно-художньою критикою. Але оскільки змістом мистецтва є все та ж система суспільних цінностей, тільки представлена в художній формі, то, як і естетичний, художній смак стає предметом суперечок, принаймні відтоді, як виникло саме поняття смаку.

Ця суперечка є не тільки можливою, але і необхідною саме тому, що стосується цінностей, що торкаються саму духовну структуру людської особистості, т. е. цінностей личностно значущих і що визначають не тільки характер личностного самосвідомості, але і характер індивідуальної життєдіяльності, індивідуальний жизнестроения. Тому особистість як суспільна істота зацікавлена в суспільному визнанні тих цінностей, які визначають систему її духовності, її орієнтири і смысложизненные потреби.

У такій же мірі, як і по відношенню до особистості, естетичний і художній смаки можуть характеризувати пристрасті, симпатії і антипатії соціальної групи або класу. Естетичний смак зумовлений всім комплексом суспільних обставин і в класовому суспільстві він завжди несе на собі друк класових переваг, ціліше і цінностей. Єдиних естетичних смаків і норм, придатних для всіх часів і народів, для всіх суспільних груп, не існує. Дуже добре це помічене Н. Г. Чернишевським, що яскраво показав, наскільки різняться еталони жіночої краси в залежності від умов існування простого народу і заможного класу.

Звичайно, потрібно розуміти, що індивідуальний смак не завжди може претендувати на общезначимость, хоч і не суперечить суспільним цінностям. Тому необхідно тактовно і терпимо відноситися до думки інших людей, визнаючи за ними рівне право на самостійний пошук і самостійну думку. Тобто про хороші смаки не сперечаються.

Інша справа, коли мова йде про смаки, що претендують на общезначимость. Це торкається, передусім, творів мистецтва. Адже художник виступає не від свого особистого імені, він використовує мистецтво для вираження суспільних потреб, цінностей, пристрастей. Ось чому твори мистецтва частіше за все стають предметом суперечок і дискусій. Художник, як правило, виступає першопроходцем він першим робить предметом суспільного обговорення нові явища життя або здійснює переоцінку представлень, що устоялися і цінностей. Причому цей процес зв'язаний з пошуком нових образотворче-виразних коштів, художньої мови, яка має ведуче смислове навантаження.

Все це робить оцінку художнього твору справою складною і відповідальною. Правильна думка часто виробляється лише в ході тривалих художньо-критичних дискусій. Ось чому слідує