1.3. Концепція школи природного права

На самому початку свого становлення міжнародне право розглядалось як природне право, оскільки у той період іще не було достатньої кількості договорів та звичаїв, які б ефективно регулювали стосунки між державами. Незважаючи на те, що в XIX столітті в науці міжнародного права починає домінувати юридичний позитивізм, навіть наприкінці цього століття деякі автори продовжують вважати природне право джерелом міжнародного права, особливо коли йдеться про основні права держав. Одним із таких авторів був видатний український юрист-міжнародник О. О. Ейхельман, який писав про природне право: «Значення цього джерела міжнародного права полягає в тому, що основні права в міжнародному праві, що складають його незмінні засади, не базуються: ані на договорах, ані на звичаєвому праві, ані на законах і розпорядженнях держави, а складають незмінні наслідки встановленого положення «мирного співіснування» незалежних одна від одної держав і, взагалі, крайній мінімум необхідних норм для існування правових відносин між суб’єктами міжнародного права (наприклад, правила: pacta sunt servanda, відповідальність за скоєне правопорушення, право захищати свої права проти порушника тощо)».

Зазначимо, що наведені Ейхельманом приклади норм міжнародного права, що випливають з природного права, сьогодні вважаються загальними принципами права. З іншого боку, загальні принципи права іноді вважають відлунням теорії природного права.

Варто також додати, що в науці права завжди існувало і продовжують існувати найрізноманітніші концепції і інтерпретації самого поняття природне право. Так, наприклад, Гуго Гроцій вважав, що матір’ю природного права є сама природа людини. Оскільки аналіз різних концепцій природного права виходить за рамки предмета нашого дослідження, можна зупинитись лише на кількох моментах.

По-перше, окрім різних суто «природно-правових» концепцій природного права, є також «позитивістська концепція природного права», одним із розробників якої вважається Марсилій Падуанський [22]. Згідно з цією концепцією природним правом слід вважати норми права, які були прийняті всіма народами. Інакше кажучи, природне право в позитивістській інтерпретації – це не окрема система права, а швидше результат порівняльно-правових досліджень над позитивним правом різних країн. Як бачимо, ця концепція теж тяжіє до розуміння під природним правом сукупності загальних принципів права.

З іншого боку, проявом теорії природного права в сучасному міжнародному праві ми можемо вважати принцип справедливості, який за своїм змістом є етико-юридичною засадою, тобто своєрідним посередником між системою права і сферою моралі, а також основні права і свободи людини, говорячи про які іноді підкреслюють їх «природний», «абсолютний» чи «невід’ємний» характер.

Польський вчений Губерт Іздебський у цьому зв’язку пише про формальне визнання сучасним міжнародним правом природно-правових конструкцій, які мають обов’язковий характер незалежно від їхнього декларування в міжнародно-правових документах. Він також пише про процес «позитивізації» природного права за допомогою міжнародних договорів у рамках національного права, тобто про те, що за допомогою міжнародних договорів права людини стають частиною внутрішнього, національного права більшості держав світу.