Внутрішньополітичні пріоритети національної безпеки

Україна на 10–му році державної незалежності вступила в новий етап свого історичного розвитку, який фіксується за допомогою багатьох ознак: економічних, соціальних, культурних, політичних. Характерною ознакою поступу українського суспільства є те, що низка загроз політичної стабільності, які раніше потрапляли до уваги політиків та аналітичної спільноти нині зникли або перестали займати лідируючі позиції. Доречно перерахувати: перше, передусім це загроза так званого «червоного реваншу» або можливість приходу до влади політичних сил прокомуністичного спрямування. Виборчі кампанії 1998 р. до Верховної Ради України та президентські 1999 року показали, що ця загроза не є вже домінуючою для нашого суспільства. Друге, в Україні протягом десятиріччя ідеологія націоналізму залишалася без вимоги.

Президентські вибори 1999 року вперше засвідчили, що на порядок зменшується загроза регіоналізації політичного простору Украї-ни, виявилися марними чисельні прогнози щодо дестабілізуючої ролі можливого субрегіонального конфлікту за схемою «Схід—Захід (Україна)». Громадська думка жителів східних та західних областей багато в чому різновекторна за своїм змістом має швидше психологічний, мовний або культурологічний вимір але водночас цього замало, щоб ця різновекторність набула якихось вирішальних політичних ознак. Суттєво вплинули на стабілізацію політичного процесу і зменшення загроз виникнення нестабільності й прийняття низки законів, які регламентують діяльність політики. Зокрема це закони «Про центральну виборчу комісію», місцеву державну адміністрацію, по місцевому самоврядуванню, вибори народних депутатів в Україні та депутатів місцевих рад. Останніми роками вдалося нейтралізувати так званий «Кримський сепаратизм», і хоча в Криму зберігається конфліктне середовище все ж таки воно має суто регіональний характер і не здійснює впливу на загально політичну ситуацію. Вдалося ліквідувати загрозу політизації, а певною мірою зниження інтенсивності міжконфесійного протистояння. Суттєво змінюється політична забарвленість страйків, зараз вони не виступають в якості політичного шантажу уряду. Поступово зменшується політико–ідеологічна забарвленість у прагненні визначити так звану загальну українську ідею, як консолідуючий суспільство чинник. Ця проблема зараз все більше трансформується в суто культурологічне питання. Визначимо структуру існуючих або потенційних загроз політичної стабільності, які найближчим часом мають бути пріоритетами як для політиків так і громадськості. По–перше, це не- розвинутість партійної системи в Україні. Повноцінні політичні партії, самодостатня реальність політичної практики в Україні ще не сформовані. Досвід минулих виборчих компаній довів, що українські партії прагнуть побудувати свою діяльність на використанні вже існуючих орієнтацій електорату. Говорити про них, що вони пропонують громадській думці реальні соціально–економічні альтернативи, які б могли об’єднати суспільство ще рано.

Для України залишається актуальним формування так званого політичного центру, який був би тотожнім поняттю партії влади, тобто суб’єкту, який взяв би на себе консолідовану відповідальність за формування державної політики. Цьому перешкоджають низка обставин. Наслідком існуючих протиріч виконавчої і законодавчої гілок влади, є відсутність прагнення до консолідації та пошуку балансу між корпоративними і особистими інтересами прихильників політичного центризму, слабкий вплив партій, які вважають себе центристськими у формуванні громадської думки. Неабиякою перешкодою є відсутність стійкої підтримки партій з боку населення. Хоча за даними чисельних соціальних опитувань фіксується досить великий прошарок населення, який власні політичні погляди визначає, як центристський. Все ж таки рівень довіри до всіх політичних партій не перебільшував протягом останніх років 3—4 %. Загалом складається чітке враження, що сучасні українські партії намагаються захопити не стільки те, що в класичній політології визначається соціальною базою скільки досягти так званої віртуальної відповідності установкам масової свідомості. Очевидним є факт надто обмеженого потенціалу впливу партій не тільки на формування громадської думки, але і на державну політику. Загальновизнаним є усвідомлення того, що роль політичних партій, як організацій, що будуються на єдиній ідеологічній платформі й виступають основним посередником між державою і населенням в умовах сучасного інформованого суспільства падає.

Але тут потрібно врахувати те, що в розвинутих демократіях існує розгалужена інфраструктура громадських неурядових організацій, які істотно впливають на формування суспільної думки і державної політики в Україні, на жаль, така інфраструктура поки що відсутня. Наступний чинник, який потрібно визначити, це низький або не задовільний рівень державного управління або стратегічної культури.

Доводиться констатувати, що український політичний клас сьогодні робить перший крок в ідентифікації цілей і пріоритетів побудови власної стратегічної культури. В Україні активно формується ринок аналітичних послуг в сфері політичного планування. Розширюється мережа як державних, так і недержавних аналітичних інституцій. Водночас, 10–ти річний досвід свідчить, що рівень підготовки коротко і довгострокових стратегій, так само як і прорахунок їх соціальних та економічних наслідків іноді буває прикро не компетентним. Як підсумок, на сьогодні, державна політика є фрагментарною, розбалансованою, а іноді і різновекторною, з внутрішніми суперечностями, як зазначав президент України у виступі у Верховній Раді 22 лютого 2000 року. Найгострішою залишається проблема кадрової політики. Достатньо привести такі статистичні дані: в минулому 1999 році були змінені 16 голів та 61 заступників голів державних адміністрацій, звільнено від посад 144 голови районних державних адміністрацій, тобто 28 % від загальної кількості. Кадрова політика є одним із найважливіших пріоритетів внутрішньополітичного формування ефективної системи місцевого самоврядування. У нашій політичній публіцистиці точиться багато розмов щодо підняття ролі регіонів у формуванні державної політики. Однак протягом значного часу будь–які більш–менш системні законодавчі ініціативи щодо легетимізації права регіонів брати участь у загальнонаціональному політичному процесі всіляким чином відкидались. Найбільш красномовно це виявилось у конституційному процесі у 1996 році. Відмова від 2–х палатної структури парламенту, як це передбачалось проектом Конституції, коли верхня палата обиралася за регіональною квотою фактично не залишили можливості регіонам брати участь у формуванні державної політики. Що правда ця ідея була відроджена в українському референдумі 15 квітня 2000 року. Отже в Україні буде 2—о палатний вищий законодавчий орган. Саме верхня палата, і як зазначалось у питанні референдуму, має відстоювати інтереси районів. Однак ще й досі зостається не з’ясованою модель відносин між центром і регіонами. Зараз це найактуальніший пріоритет у сфері внутрішньої політики. Наступним пріоритетом внутрішньої політики є боротьба з корупцією. За даними відомої організації «Transporant int.» В 1998 році Україна зайняла 70–те місце серед 85 країн світу. В 1999 році Україна зайняла 77–те місце з 99 країн. Висновок однозначний, корупція є прямою загрозою політичній та економічній стабільності. Боротьба з цим явищем є стратегічним завданням держави на майбутнє.

Дамо стислий аналіз конфліктів, вплив яких має негативний відбиток на макрополітичній стабільності українського суспільства. Перед усім це вітчизняні виборчі кампанії. Формується прикра тенденція, коли головна ознака демократії, яка передбачає конкуренцію різних моделей державної політики, в наших умовах існує у вигляді відкритого протистояння кандидатів і політичних сил, які їх підтримують. При чому це стосується не тільки застосування так званих «брудних» виборчих технологій, а головне на рівні виборчих програм. Як приклад можна привести минулу виборчу кампанію Президента України. Реконструкція складових моделей державної політики на яких базувались програми кандидатів у президентській виборчій кампанії 1999 року були подекуди прямо протилежні. Це свідчить про те, що реально в 1999 році політичний клас суспільства запропонував або продовження реформ або їх деструкцію. Доводиться констатувати, що в Україні формується так звана не консолідована демократія, коли головним аргументом у перед виборчій боротьбі є обіцянки ліквідувати здобутки своїх попередників. Варто також зазначити, під кон’юнктуру чергової виборчої кампанії політичний клан, образно кажучи, прагне змінити власне обличчя, або набути більш прохідного іміджу в очах своїх виборців. Поширюється практика створення партій, громадських організацій спеціально під вибори.

Логіку цих змін важко відслідковувати навіть професіональним аналітикам. Якщо підсумувати внутрішньополітичні пріоритет, то їх можна викласти телеграфним стилем.

Головне це імплементація результатів всеукраїнського референдуму, головне тут знайти оптимальну модель структуризації парламенту, яка б сприяла зменшенню протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади. Також до завдань стратегічного характеру для політичного класу належить прийняття низки законів, які покликані регламентувати діяльність суб’єктів політичних процесів, передусім це закони про Кабінет Міністрів, про політичні партії тощо. Дякую за увагу.

Едуард ЛИСИЦИН, Україна