Азербайджан, грузія та вірменія — потенційний регіон стабільності

Я хотів би звернути вашу увагу на дві проблеми, які є сьогодні життєво важливими не лише для Вірменії, а й для всього регіону. Я маю на увазі, по–перше, проблему Нагірного Карабаху, про що сьогодні тут вже неодноразово говорилося і, по–друге, це питання, в якій міжнародній системі безпеки сьогодні знаходиться Вірменія, і які можуть бути перспективи.

Щодо проблеми Нагірного Карабаху. Цілком правильно було тут сказано, що це, мабуть, найважча проблема, найважчий конфлікт у Каспійсько–Чорноморській зоні. Невирішеність цього конфлікту дійсно дуже гальмує всі процеси інтеграції (політичні, економічні, гуманітарні), які мають реалізуватися саме в цьому регіоні

Я не буду зупинятися на хронології конфлікту, а спробую досить коротко змалювати ситуацію, яку ми маємо сьогодні.

По–перше, вже майже три роки переговорний процес знаходиться у глухому куті. Практично його сьогодні взагалі немає. По–друге, я спостерігаю, що правлячі кола і Вірменії, і Азербайджану, особливо Вірменії, дотримуються політики затягування часу, тобто замороження тієї ситуації, що вже склалася. По–третє, що я хотів би підкреслити, як наслідок невирішеності карабахського конфлікту спостерігається суттєва втрата інтересу міжнародного співтовариства до його вирішення.

Можна з упевненістю сьогодні вже сказати, що ця політика затягування нічого доброго не дає, і напруження у регіоні значно зростає. Я наведу лише один приклад. Внаслідок тієї короткозорої зовнішньої політики, яка ведеться владою Вірменії, напруження у регіоні, точніше у відносинах між Туреччиною і Вірменією, значно зросло. У результаті прийняття в комісії Конгресу Вірменії відомої формули Туреччина зробила більш жорсткою блокаду Вірменії, тобто закрила повітряний коридор для Республіки Вірменія через свою територію, а також для громадян Вірменії був уведений візовий режим. Я вважаю, що всі ці заходи зовсім не виправдовують уряд Туреччини і є тією короткозорою політикою, що здійснює влада Вірменії.

До чого може призвести замороження нинішньої ситуації? Крім того, що серйозно гальмуються економічний, політичний і гуманітарний розвиток Південного Кавказу, а конкретніше Вірменії і, можливо, Азербайджану, простежується ситуація, де Вірменія просто витісняється з тих інтеграційних процесів, що відбуваються у регіоні. Я маю на увазі передусім проекти ТРАНСЕКА і НАГЕЙ, а також багато інших проектів, які є складовою зазначених програм.

Також спостерігається (я дуже хотів би помилитися) невпевненість у відносинах Вірменії та Грузії. Мій колега доктор Мамедов з Азербайджану сказав, що ключі вирішення карабахського конфлікту знаходяться в Москві. Хочу зовсім не погодитися з цією точкою зору. Я вважаю, якщо ми будемо шукати ці ключі в Парижі чи Вашингтоні, Брюсселі чи Москві, ситуація може вийти з–під контролю. Ми повинні чітко усвідомлювати, що ключі знаходяться у нас, в регіоні. Причому це затягування вже призвело до того, що обговорюються можливі рішення, пов’язані з обмінами територіями.

Є певні політичні сили і в Вірменії, які теж вважають, що затягування конфлікту — згубне явище. І чим швидше ми зможемо подолати конфлікт, а не вирішити його (всі конфлікти, подібні до карабахського, були подолані, а не вирішені), тим швидше у нас з’явиться можливість досягнути економічного і політичного розвитку. Якщо ми самі — суб’єкти Південного Кавказу — не знайдемо вирішення цієї проблеми у межах територіальної цілісності держав, то можливі різні варіанти розвитку подій.

Наприклад, нам буде нав’язана угода на зразок Дейтонської. Я не вважаю, що подібне рішення буде остаточним і стане основою стабільності. Чи є відповідні геополітичні сили, яким вигідне лише воєнне вирішення цього конфлікту? Час працює проти нас і ми просто зобов’язані знайти вирішення у короткий термін.

Є три варіанти вирішення. Перший, який я вважаю неприйнятним, це силове вирішення. Другий — це взаємні поступки. Третій — це консенсусне рішення, тобто найбільш реальне і оптимальне вирішення проблеми. Всі розмови, що геополітичні центри можуть сьогодні вирішити питання, є пустопорожніми, і недавній виступ президента РФ це довів. В. Путін прямо заявив, що Росія не має ніяких рецептів для вирішення цього конфлікту.

Вирішення знаходиться в руках сторін самого конфлікту. Друге питання, яке тісно пов’язане з карабахським конфліктом, це в якій системі безпеки знаходиться нині Вірменія.

У сьогоднішньої влади Вірменії немає концепції зовнішньої політики, і це практично призвело до того, що 24 червня 2000 р. шість країн — РФ, Білорусь, Таджикистан, Казахстан, Киргизстан і Вірменія — підписали Мінський договір «щодо колективної безпеки». Вірменія примкнула до цієї системи безпеки, при цьому не маючи кордонів ні з однією з вище вказаних країн. У минулому до системи безпеки СНД входили Грузія і Азербайджан і була природною участь в ній Вірменії. Сьогодні ці дві держави підтримують політичний курс, спрямований до НАТО. Це дуже серйозне питання, оскільки Вірменія залишається не тільки за економічними рамками співробітництва, а й безпеки. Якщо Вірменія входить до системи безпеки не маючи кордонів хоча б з однією з учасниць цієї системи, це означає, що Вірменія перетворюється тільки на плацдарм для інших держав. Потрібно зазначити, що системи безпеки мають свою логіку. Ці п’ять держав у тому ж Мінську підписали договір «Про спільний митний простір», тобто було створено єдине економічне поле для цих держав.

Звичайно, що економічне співробітництво має супроводжуватися і системою безпеки. Але якщо Вірменія не входить до цієї економічної системи співпраці, а бере участь лише у військовій системі, це важко зрозуміти. Вірменія повинна брати участь у тій системі безпеки, з моєї точки зору, в якій обов’язково будуть брати участь сусідні держави. Формулювання концепції безпеки на сьогодні, як тут вже наголошувалася, має більш широкий характер. Воно сьогодні доповнено питаннями економічного розвитку та розвитку демократії. Пропонується навіть віднести до поняття безпеки такі питання, як проблема тероризму, релігійного фундаменталізму, навіть корупції в державі. Всі ці елементи сьогодні сприймаються як складові загроз національній безпеці кожної держави. Існує основне положення, що демократичні держави, особливо ті, що вирішили питання економіки, вирішують свої проблеми у мирний спосіб. Щодо нашого регіону виробляються так звані «пропозиції стабільності й безпеки». Переважно вони витримані у межах однієї формули: 3 республіки + сусіди, інші держави і міжнародні організації. Я вважаю, що система безпеки, яка може задовольнити регіон Південного Кавказу має спиратися на 3 суб’єкти, 3 держави Південного Кавказу, але при цьому з’являються свої труднощі. Які ж труднощі ці держави мають подолати?

Перше. Неможливо вважати серйозним співробітництво у сфері безпеки серед всіх вище зазначених держав доки не вирішені конфлікти, особливо карабахський, оскільки тут вже є міждержавні протиріччя, які відсутні в інших конфліктах, наприклад, в абхазькому.

Друге. Коли говориться про формулу 3+3+2 або 3+2+ інші варіанти, потрібно виявити, які відносини між першими трьома, а вже потім — між другою трійкою чи четвіркою. Основні взаємовідносини мають бути встановлені між трьома державами регіону. Південно–кавказькі республіки мають вирішити між собою свої проблеми, підписати Договір про безпеку, після чого, на основі спільної політики заохочувати інших суб’єктів. Трьом зазначеним республікам необхідно сформулювати власні інтереси, а вже потім приймати інших як таких, що співробітничають, або таких, що гарантують ситуацію, що склалася. Третє. Чи можливо встановити систему безпеки, якщо ці три республіки не вирішили питання між собою. І ці невирішені питання можуть бути використані сусідніми та іншими державами, що, можливо, ще більше загострить ситуацію. Четверте. Формули, що пропонуються, сприяють виникненню у регіоні конкуренції між державами: США — Росія, Туреччина — Іран, Іран — Азербайджан, Росія — Грузія, Туреччина — Вірменія. Тобто немає принаймні однієї держави, яка зовсім не мала б якихось проблем з іншими.

Отже, якщо створити цей форум, то там обговорюватимуться й ці проблеми. Але не треба цього боятися. Краще нехай ці конфлікти, ці проблеми виносяться на цей форум, тільки щоб вони не перетворювалися на воєнні або інші дії. За наявності таких проблем цей форум обов’язково перетвориться на арену для здорової політичної конкуренції. І, нарешті, п’яте. У регіоні наче розпочалася міні «холодна війна». Після розпаду СРСР тут виник вакуум. Туреччина та Іран намагалися його компенсувати.

Очевидними є два протилежні напрями зовнішньої політики США у цьому регіоні. З одного боку, США заявляють, що держави мають розвиватися шляхом демократії, що необхідно вирішити конфлікти, що повинна розвиватися ринкова економіка, і Південний Кавказ має скластися як регіон. Але іншою є політика, що здійснюється паралельно. США намагаються різко, швидкими темпами витіснити Росію з регіону, збільшити вплив Туреччини за рахунок нафтопроводу Баку—Джейхан. Нафтопровід на сьогоднішній день є суто політичним нафтопроводом. Цілком згоден, що він є доброю основою для стабільності регіону. Але я не можу не сказати, що одного такого нафтопроводу для цієї мети замало. Щоб зміцнити стабільність регіону, потрібні альтернативні трубопроводи. Саме у цьому аспекті, я вважаю, що така регіональна організація, як ГУУАМ має перспективи. Наприклад, уряд Республіки Вірменія дуже серйозно має розглядати питання щодо членства Вірменії в ГУУАМ. Якщо ГУУАМ розшириться не тільки в географічному, але й у функціональному значенні, виникне база, на основі якої можуть бути реалізовані ці альтернативні проекти нафтопроводу.

Я хотів би на завершення ще раз підкреслити, що у нашому регіоні, на жаль, сьогодні протидіють одна одній різні системи міжнародної безпеки. Багато експертів стверджують, що наш регіон — це нові Балкани. Важко з цим не погодитися. І тільки взаємодія трьох держав — Азербайджану, Грузії та Вірменії, перетворить цей регіон на регіон стабільності та розвитку. Це станеться тоді, коли ці держави зрозуміють, що спільний інтерес набагато сильніший і вищий ніж протиріччя, які існують між ними, і усвідомлення цього зробить ці держави ніби єдиною геополітичною одиницею.

Розділ V

ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРІОРИТЕТИ ПОЛІТИКИ І СТРАТЕГІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ТА ПРОБЛЕМИ ЇЇ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ

Олександр ГОНЧАРЕНКО, Україна