Висновок

Історія Київської Русі свідчить, що її відносини з Візантією починаються ще з відомого торгового шляху «З варяг у греки», який проходив через Русь. Він сприяв також культурному зближенню Київської Русі з Візантією. Перші київські князі, які здійснювали походи на Візантію, вели торгівлю з нею. Руські князі були на ділі начальниками купецьких караванів. Військове забезпечення руських караванів і промощення торгових шляхів на Візантію забезпечували варязькі найманці. Численні військові походи руських князів 860, 874, 907, 944, 1043 років на Візантію завершувалися у вигляді різноманітних договорів (руські купці користувалися привілеями, усталеними русько-візантійськими договорами 911, 944, 971 рр.).

Вибір князем Володимиром східної (візантійської) гілки християнства ― православ’я ― був визначений низкою причин, внутрішніх і зовнішніх. У цей період сформувалася необхідність етнокультурного об’єднання всіх земель Русі. Київський князь вбачав обору міцної влади в християнській релігії як соціально-нормативного інституту, який регулює суспільне життя. Політичним прагненням князя Володимира відповідало те, що в системі візантійської державності духовна влада займала підлегле становище, залежала від імператора. Для князя було важливим, щоб хрещення і пов’язані з цим запозичення з візантійської культури не позбавляли Русі її самостійності. Так, незважаючи на те, що з 1037р. православна церква Київської Русі була підпорядкована на автономних засадах Константинопольського патріарха, вона залишилась фактично самостійною релігійною інституцією.

Важливим моментом було те, що візантійське богослов’я не було зв’язане мовними канонами. У західноєвропейському католицизмі богослужіння проходило на латинській мові, а Київ захищав національне богослужіння. Візантійська церква дозволяла відправлення релігійного культу на національній мові. Вирішальним чинником звернення до християнського культурного досвіду Візантії стали традиційні політичні, економічні, культурні зв’язки Києва і Константинополя.

Ще одним важливим аспектом є те, що візантійські впливи доходили на Київську Русь двома шляхами — через церковну ієрархію Константинополя, та через двори державних правителів Візантійської імперії. Отож, наслідували Візантію насамперед у тих аспектах культури, в яких були зацікавлені Церква, держава чи вищі верстви давньоруського суспільства — у письмі, літературній мові, літературі (духовній і світській), у богословських та світських науках, мистецтві (церковному й двірському), в культі правителя, державній ідеології, праві й елементах витонченого способу життя. Однак вищі верстви середньовічного давньоруського суспільства не були такі «рафіновані», як візантійська еліта, тож багато що з візантійської культури не знайшло у них відгуку. Так, більша частина наукової візантійської літератури так і залишилась не перекладеною на середньовічну слов’янську мову. Мистецтво Візантії у цьому плані становило виняток: русичі взяли від Візантії все найкраще, що вона могла дати.

Перенесені на Руську землю, духовні цінності Візантії, її церковні догми, філософія, естетика глибоко трансформувалися, переосмислювались під впливом національних творчих сил і набували зовсім інші риси. Найбільше це виявилося в образотворчому і прикладному мистецтві. Мистецтво Київської Русі розвивалося в єдиному руслі культури Західної Європи і залишалося переважно культовим. Мистецтво було справою ремісників (іконопис, різьблення), яке не копіювало західних або візантійських майстрів. У нього був свій шлях. Мистецтвознавці називають його епічно «міфологічним» за складом. Особливо це проявлялося в архітектурі. Зодчі дуже вдало обирали для храмів найкращі місця, а храми чудово доповнювали ландшафт. Зодчі будували, більше керуючись досвідом, почуттям, смаком, а не розрахунками. Робота вся винятково ручна, тому й храмів повністю однакових не було.

Під впливом візантійської християнської культури розвивалися мистецтво Київської Русі. Розбудова Києва за Володимира Великого та Ярослава Мудрого здійснювалася за константинопольськими зразками (так званий «візантійський» стиль). Спорудження й оздоблення церков, зокрема Софії Київської, а також княжих палаців, Золотих Воріт, виконували грецькі майстри та малярі. Храми Київської Русі поєднали в собі: візантійські та місцеві типи будівель, елементи розпису балканських художників, давньоруську дерев’яної архітектуру деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної, кладки стін.

Причому вартим уваги є те, що в християнських храмах Київської Русі відбувався синтез мистецтв ― архітектури, монументального і станкового живопису, музики, різьблення, ювелірних виробів тощо. Все це розвивалось у тісній взаємодії з мистецтвом книги, проповідницьким словом, церковним співом, церковно-філософським вченням. Яскравим прикладом є Києво-Печерський монастир як пам’яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво. Цей великий вплив Візантії йшов передусім через церкву.

Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир. Звідти походить та візантійська художня течія, котра визначає собою великокняже мистецтво до монгольської навали. Для прикладу можна згадати місто Чернігів, який мав в собі романський стиль, а в Галичині відобразився готичний.

Крім того, візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад та спрямованість розвитку культури Київської Русі. Так у руському православ’ї звертається увага на світле, життєрадісне наповнення навколишнього світу, яке пов’язане з уявленнями про дієву присутність Бога у створеному Ним світі, у тому числі у внутрішньому духовному світі людини (Іоанн Дамаскін). Внаслідок божественної присутності світ набуває рис гармонійної упорядкованості, символічності та розумної доцільності.

Візантійські впливи влились у давньоруську культуру, призвели до якісних зрушень у розвитку її культури. В результаті чого Київська Русь відносно за короткий час досягнула високого рівня у світовій ранньосередньовічній культурі.

Київська Русь, перебуваючи у тісних зв’язках з Візантією, перейняла у неї основи громадського життя, зокрема економічний устрій, освіту, наукові поняття, правові норми. З хрещенням Русь отримала ідею монархічної влади, яка швидко увійшла до політичної самосвідомості. Сам акт хрещення Русі співпав з періодом встановлення її державності. На прикладі правової кодифікації Юстиніана були за ініціативи князя Ярослава проведені приблизно у 1037 р. подібні кодифікаційні роботи. Завдяки чому з’явився перший писемний збірник норм давньоруського права «Руська правда».

У підсумку, прийняте візантійське християнство на Київській Русі виявилося ні візантійським, ні західним (католицьким), а сильно націоналізованим ― «руським». Це «обрусіння» християнського вірування (давньоукраїнського народу) і церкви Київської Русі почалося рано і йшло в двох напрямках. Перший проявлявся як боротьба за свою національну церкву у верхах. Оскільки візантійські митрополити зустрілися на Русі з тенденцією до самобутності, то, як приклад: перші руські святі були звеличені з причин політичних, які не мають відношення до віри. Друга напрям боротьби йшов з руського народу. Нова християнська віра не могла витіснити те, що було частиною самого народу. Поруч з християнською вірою були живі культи старих богів. Від впливом цих двох опорів сформувалося «двовір’я», як нова синкретична віра українського народу ― своєрідне національне «руське християнство». Цей особливий тип «руського народного» православ’я був формальний, неосвічений (засвоєння «зовнішніх» загальних засад), в поєднанні з язичницькою містикою

З висловленого вище постають наступні висновки. З офіційним хрещенням Київська Русь відкрила для себе шлях до релігійно-моральних цінностей, природничо-наукових знань, які зібрала Візантія, як християнська цивілізація. Водночас, можна констатувати, що Київська Русь в діалозі з візантійською цивілізацією показала полікультурний та полірелігійний, а отже-самобутній характер національної духовності.