2.2. Візантія як головне джерело християнізації культури Київської Русі

В сучасній культурології ставиться питання про важливість вивчення процесу встановлення ранньофеодальної давньоруської держави, оскільки встановлення Київської Русі було закономірним наслідком утворення нових соціально-класових формувань та реакцією на ідеологічний тиск більш розвинутих християнських цивілізацій. Ця реакція багато в чому була зумовлена тим, що руська знать у зв’язку з особливостями своєї суспільної психології відчувала постійну потребу в запозиченні і використанні передових культурних надбань, зокрема і з візантійської імперії.

В сферу свого впливу Візантійська імперія вносила і полянський союз племен, який розташовувався у Середньому Подніпров’ї. З давніх часів були поляни знайомі з християнською культурою. Оскільки, поляни вели жваву торгівлю з візантійськими колоніями по берегах Чорного моря та на гирлі Дніпра; часто самі їздили до візантійців, часто й грецькі купці бували в них. Під час цих жвавих відносин поляни багато перейняли собі з грецької культури; відкидати можливість, що поляни при цих зносинах часом приймали й християнство, не маємо жодних підстав [46, с.217]. Звичайно, вважати поширення християнства серед полян не приходиться, бо поляни не знали тоді ще міцної державної організації, а їх родовий устрій давав повну змогу міцно берегти стару віру своїх батьків.

Ряд сучасних дослідників справедливо вважає, що в походах слов'ян на Візантію брали участь як південні, так і среднедньодніпровскі племена, тобто русичі, а князь Кий (родоначальник київських князів) являв собою велику історичну особистість, був відомий самому імператору Візантії, що запросив його в Константинополь і зробив йому «велику честь», уклавши з ним союз[9, с.210]. Тому з великою вірогідністю можна говорити про те, що вже в ті далекі часи частина русичів, що поверталися з походів у Візантію, і дружинники, що побували з князем Києм у Константинополеві, не тільки побачили і відчули новий для них світ християнської культури, а й самі прийняли хрещення. Через них Русь могла безпосередньо дізнаватися про християнську культуру. Але, нажаль, у першій половиш VII ст. перестає існувати полянське державне утворення і на тривалий час соціально-економічне та духовне життя південно-східних слов’ян визначається владою Хозарського каганату.

З цього ж полянського союзу вийшов один з перших славетних християн Київської Русі — Діонісій Малий (VI ст.), якого було взято в полон до Візантії, де згодом він уславився своєю мудрістю і став ігуменом монастиря. Йому належить створення таблиць пасхальних циклів, що охоплювали період з 437 по 531 рр., а також зводу канонів, папських декретів і соборних актів, відомих під назвою «Діонісіана» [6, с.213]. До тактики хрещення окремих «варварських» можновладців візантійські політики звернулись, пересвідчившись у неможливості силою підпорядкувати русичів політичній і духовній владі Константинополя. Таке тісне спілкування двох народів, одного тільки зароджується, і іншого народу-спадкоємця всього потенціалу середньовічної європейської культури, повноправного власника скарбів Православного світу, не могло не привести до поступового прийняття плодів візантійської культури нашими предками.

Перший офіційний акт введення християнства в Київській державі був письмово зафіксований у візантійських джерелах відбувся за князя Аскольда у 860 р. Тоді ж візантійський патріарх Фотій поставив на Русь першого вищого священнослужителя — митрополита Михаїла [4, с.241].

Аскольдове хрещення стало подією міжнародного значення. Руська митрополія, що виникла в 60-ті роки IX ст., не припиняла свого існування і після загибелі Аскольда. Так, у 70-ті роки IX ст. в «Руській землі» споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, серед яких був і Почаївський, що ніс у собі дещо відмінні традиції чернечого побуту від греко-візантійських і був провідником кирило-мефодіївського християнства. В реєстрі візантійських митрополій Русь в Церковному статуті імператора Лева VI (початок X ст.) значилася під номером 61.

З Візантії, християнство стало проникати на Київську Русь ще задовго до його офіційного підтвердження, що багато в чому зумовило вибір князя Володимира. Тісні економічні, політичні та культурні зв’язки з Візантією, проникнення на Русь в якості альтернативи язичництву християнства в його візантійському варіанті зумовили вибір нової релігії. А властиве русичам образно-символічне сприйняття світу, їх максималізм, прагнення досягти абсолюту одним поривом волі знайшли сприятливий ґрунт для візантійського християнського впливу [46, с.275].

Офіційне введення християнства князем Володимиром у 988р. значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія (Додаток 3). Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє.

Писемність у русичів з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. У «Житії» слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х століття [39, с.170]. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).

На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав’янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу. З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література [31, с.241]. За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира — Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори — твори релігійного змісту, не канонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Іудейської війни» Йосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії [41, с.218].

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Письмові джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів, у яких викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

Дипломатичні й торгівельні зв’язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від русичів високої освіти з обов'язковим знанням грецької та латинської мови, її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв'язків Русі з закордоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з'явився на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень викладання знань був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси «Руської правди») Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. За деякими відомостями, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці[44, с.312].

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією — головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі[35, с.158]. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Аристотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» — популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» — тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Часто вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт — ченцем Печерського монастиря тощо філософ, оратор Климентій Смолятич — митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський — єпископом.

Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Лікували вони замовляннями і заклинаннями. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різних зел, мастей, порошків тощо, передбачала також водолікування, термотерапію (нагрівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо. Але в XI—XII століттях місце знахаря займає лічець, або лікар. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія. Поодинокі згадки маємо про хірургічне втручання до організму хворого [14, с.134].

Успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хронік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією Київської Русі ― це літописання. Найстарішими з тих, що Дійшли до нас, є, безумовно, «Велесова книга» та ін., що збереглися у пізніших списках, «Повісті временних літ» складена, мабуть, при Дворі київського монастиря ченцями, як Никон Великий та Нестор-літописець, автор. Літописну роботу вели й ченці Видубицького монастиря — зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися й інші монастирі. Поряд з монастирськими існували й приватні історики-літописці, при княжих дворах.

Найстаріший слов'янський правовий кодекс XI—XII ст. — «Руська правда» — свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, давньоруського, звичаєвого права. Ця збірка законів князя Ярослава та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби. Вона цікава ще й своєю майже чистою східнослов'янською мовою, без церковнослов'янських елементів, прозорою будовою речень та словником сьогодні вже не вживаних слів термінів.

З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень. Наприклад однокупольний візантійський храм на Русі XI в. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої складало руське дерев'яне зодчество [1, с.214].

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов'я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення — концентрувати духовну енергію людей, «молитовне горіння» і направляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори — золотистий і зелений — вважалися у Візантії священними.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків[20, с.258]. Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичили візантійські майстри.

Можна також бачити в Софії Київській орнаментику прикрас на плитах з яскравими візантійськими або східносередземноморськими рисами (рельєфне джгутове плетіння, кола з вписаними пальметками, кільця на бордюрах медальйонів). Всі ці техніки виконання відзначаються стилістичною витриманістю, орієнтацією на візантійський стиль і його відповідність принципам декору металу. Так, наприклад, графічний характер зображення на перегородчастих емалях формується на мерехтливому тлі позолоти, створюючи контраст між рисками черні — подібно до тла візантійської мозаїки [1, с.293].

Візантійський живопис змінювався під впливом руських традицій. Вже в XI в. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворювалась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печерський чернець-маляр Алімпій. Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру виконання візантійських і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаїки Михайлівського Златоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, які втратили свою візантійську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими. Пізніше створилася новгородська школа живопису, для якої було характерним ясність ідеї, реальність зображення та доступність.

Запровадження християнства на Русі сприяло розвиткові прикладного мистецтва, що призвело до масового виробництва речей християнського культу — хрестів, іконок, медальйонів. Безумовно, ці твори мистецтва правильніше віднести до дрібної пластики, ніж до прикладного мистецтва з характерним для них поєднанням і органічною сполукою утилітарної і естетичної функцій. Запозичені з Візантії образи і декор набувають місцевого забарвлення, і поступово формується нова, християнська і світська, іконографія творів мистецтва [4, с.127].

Візантійське духовенство схильне було розглядати впровадження християнської релігії серед «варварів» як особисту справу, а Софійські собори трактувалися як головні вогнища пропаганди нової релігії. Для Київської Русі ці ранні собори стали яскравим художнім втіленням значно ширших ідей — не лише релігійних, а й державних. Праця «Слово о Законі і Благодаті» Іларіона допомагає зрозуміти, як насправді київський князь Ярослав і його оточення тлумачили процес прилучення Русі до християнства: не як нав'язування чужої релігії молодому народові іноземним духовенством, а як вільний вибір цим народом своєї власної віри [13, с.263].

Оскільки, візантійські митрополити і єпископи не могли багато допомогти в поширенні християнської культури на Київській Русі через незнання старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Вони вимагали переходу на теоретичні засади візантійського варіанта християнства і копіювання в усьому грецького обряду, а тому нерідко конфліктували з князями і патріотично орієнтованим духовенством.

Хоча запровадження християнства на Київській Русі означало перехід до якісно нової системи культурно-ідеологічних цінностей, однак їх практична реалізація, перетворення на фактор політичного і соціального життя давньоруського суспільства відбувались лише в міру гармонійного поєднання з язичництвом, пристосування до історичних місцевих легенд [12. с.136]. Пізніше, з формуванням церковно-монастирської організації і державної юрисдикції митрополії в Київську Русь приходять норми візантійського церковного законодавства, але й вони значно змінюються під впливом місцевого княжого права. Отже, культура Київської Русі вбирала візантійську культуру на руському культурному ґрунті і в межах власної традиції.

Загалом, можна зробити такий висновок: прийшовши на Русь з прийняттям християнства, будучи перш за все християнською і церковною, візантійська культура, змішуючись з місцевими традиціями створила духовну скарбницю. Візантія стала основою для розвитку культури Київської Русі у всіх її виявах (література, освіта, наука, архітектура, образотворче мистецтво, музика), і таке швидке поширення відбулося завдяки підтримці духовної та світської влади. Київська Русь, перебуваючи у тісних зв’язках з Візантією, перейняла у неї основи громадського життя, зокрема економічний устрій, освіту, наукові поняття, правові норми. З схрещенням Русь отримала ідею монархічної влади, яка швидко увійшла до політичної самосвідомості. Сам акт хрещення Русі співпав з періодом встановлення її державності. На прикладі правової кодифікації Юстиніана були за ініціативи князя Ярослава проведені приблизно у 1037 р. подібні кодифікаційні роботи. Завдяки чому з’явився перший писемний збірник норм давньоруського права «Руська правда».

Запровадження християнства було визначальною віхою в історії Київської Русі, з подальшою зміною її історично-культурного розвитку. Ще за довго до офіційного проголошення християнства державною релігією Русі воно знаходило своїх прихильників серед окремих соціальних груп населення давньоруського суспільства. Нові ідеологічні віяння, освячуючись традицією, поступово проникли в суспільну свідомість. Проте цей процес проходив повільно й хворобливо, спричиняючи неоднозначну реакцію різних соціальних груп, що не зрідка призводило до протистояння, сутичок і боротьби. Залежно від розстановки цих сил християнське віровчення переживало тут свої падіння і злети. Короткі періоди підйомів змінювалися смугою переслідувань, за якою в їх суспільстві знов утверджувалася певна терпимість до християнської культури.

Розділ 3 Культура Київської Русі у контексті візантійських впливів.